Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
23
вересня
Випуск
№ 1390 2018 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

СПРАВА «БЛОК». З ВИСОТИ ЧАСУ [Випуск № 1359]

Сергій Кричильський

4 січня 1972 року о 21.00 до прикордонного містечка Чоп прибуває швидкісний поїзд Москва-Прага. О 21.20 прикордонний наряд, під час перевірки документів начебто за неправильне їх оформлення, затримує громадянина Бельгії студента Ярослава Добоша. Для тимчасового зясування «деяких» обставин затриманого зняли із потягу і поселили у готелі «Україна». Насправді, «випадкове» затримання у поїзді було ніщо інше, як розіграний сценарій КГБ, який ось уже декілька днів «вів» бельгійця. КГБ ще у Києві відслідковувало, як Я. Добош зустрічався із літературознавцем, онукою Каменяра Зіновією Франко, дисидентом і фігурантом справи «Блок».

Так розпочалася відома у подальшому справа «Добоша». Так справа «Блок» (блокирование зарубежных центров ОУН с представителями украинских националистов в республике) досягла свого кульмінаційного розвитку.

А почалася ця історія набагато раніше. Сценарій генерального наступу на інакомислячих був закладений у постанові ЦК КПСС 28 грудня 1971 року, та відповідно постановою ЦК КПУ 28 липня 1971 року. Це було пов’язано із метою протидії розповсюдження «антирадянських матеріалів». Відразу після їх схвалення, 9 серпня 1971 року КГБ УРСР порушує кримінальну справу № 42 за фактом виготовлення та поширення «Українського вісника».

Унаслідок проведених оперативно-розшукових заходів у поле зору КГБ потрапило певне коло осіб з Києва, Львова, Одеси та інших населених пунктів. Але з масовими арештами опричники не поспішали. Усе таки відчувалось, що до повного сценарію не вистачало якогось важливого компоненту, який дав би змогу замкнути у єдиний ланцюг зв'язок «націоналістичного підпілля в Україні» із закордонними українськими центрами. Усе мало бути відпрацьовано за схемою одвічних московських «теорій заговорів».

І тому у реалізації заздалегідь накреслених планів, сам того не знаючи, відповідну роль зіграв бельгійський студент Ярослав Добош, який за дорученням закордонних частин ОУН у Бельгії, Українського допорогового комітету, Спілки української молоді та редакції журналу «Авангард» намагався зібрати та вивезти з України окремі екземпляри українського самвидаву, фотокопії примірника «Українського вісника». Арешт Я. Добоша у січні 1972 року був відправною точкою відліку у проведенні широкомасштабної операції КГБ, спрямованої проти українського національного руху. Від справи Я. Добоша КГБ отримало практично все, що було потрібно для подальшого розвитку справи «Блок». Були задокументовані його контакти з Франко, С. Гулик, Л. Селезенко і Світличним. Потім, як правило, за відпрацьованою практикою було і «щире каяття», і гучна прес-конференція, проведена за вказівкою ЦК КПУ 2 червня 1972 року у Києві директором Ратау В. Горкуном, а також газетні публікації з гучною назвою «Українські буржуазні націоналісти – найманці імперіалістичних розвідок». Повністю використавши Я. Добоша у політичних і оперативних цілях КГБ зініціював указ Президії ВС СССР від 2 червня 1972 року про його звільнення від кримінальної відповідальності і видворення за межі СССР. Бельгійський підданий їм вже був непотрібний. Попереду була основна тема роботи з місцевими дисидентами.

Першими, хто на собі відчув нові удари репресій були: Н. Строката, О. Притика, О. Різників, З. Франко, І. Дзюба, І. Світличний, В. Стус, Є. Сверстюк, М. Плахотнюк, З. Антонюк, В. Чорновіл, С. Шабатура, М. Холодний, М. Осадчий, І. Гель, Ігор та Ірина Калинці, Д. Шумук, Л. Селезенко, О. Сергієнко, Л. Плющ, В. Рокецький.

Репресії 1962 року були не тільки значно масштабнішими, ніж у 1965-1966 роках, але і значно жорстокішими. Активізувалася практика морального терору, коли методика дій слідчих з КГБ зводилася до вибиття зі своїх підслідних зізнань шляхом шантажу щодо долі їхніх рідних. Так, наприклад, подружжю Калинців відверто заявляли про можливість позбавлення їх батьківських прав на семирічну доньку. Дружину у Чорновола А. Пашко у серпні 1972 року без санкції прокурора протягом декількох днів утримували у Львівському слідчому ізоляторі КГБ, шантажуючи тим самим В. Чорновола можливістю її ув’язнення. Основною стратегією КГБ було за завданням Кремля домогтися від арештованих публічного каяття на прес-конференціях і у пресі.

Застосування погроз фізичної розправи та одночасно обіцяння звільнення з-під варти спонукали дати «щиросердечні» свідчення про свою діяльність Л. Селезенка. Так у газетах зявилися переконування у своїй «лояльності» до радянської влади Зіновії Франко та поета М. Холодного.

Тримався більше року критик і літературознавець Іван Дзюба. Він був заарештований 18 квітня 1972 року. Щоб зламати його волю вхід були пущені усі засоби: від розгрому його творчості у ЗМІ до залякування родини. Не витримавши таких методів, І. Дзюба у жовтні 1972 року звертається до президії ВР УРСР із проханням про помилування, визнавши свою колишню діяльність, як «політично шкідливу».

Прохання Дзюби «підтримав» голова КГБ УРСР В. Федорчук. У своєму листі до ЦК КПУ він цинічно заявив: «Помилування Дзюби і його особистий виступ у пресі із засудженням своєї антирадянської діяльності і викриттям антирадянської сутності українського націоналізму, відмова від своїх поглядів, серйозно скомпрометують його перед зарубіжними центрами ОУН і націоналістичними елементами в республіці, поставлять Дзюбу у стан ізоляції і недовіри зі сторони націоналістичних елементів, що буде сприяти остаточному його ідейному роззброєнню, превихованню і відриву від націоналістичного середовища». Проте менш гуманними були дзержинці до всіх інших заарештованих і засуджених до різних термінів позбавлення волі.

За звітом ЦК КПУ від 23 квітня 1973 року про ідеологічну роботу, здобутки чекістів виглядали так: у 1972-73 рр. кинули за грати близько 70 дисидентів. Серед них письменнки В. Рубан та В. Захарченко, науковці В. Пронюк, В. Лісовий та А. Здоровий, священник В. Романюк, друкарка Л. Середняк, студенти В. Овсієнко, С. Сапеляк, З. Попадюк, Я. Микитка, журналіст В. Марченко, медсестра І. Сеник, лікар Л. Гук, С. Глузман, робітник Д. Гринько, інженер В. Долішній, син командира УПА Ю. Шухевич. І все ж таки, незважаючи на такі вагомі результати, діяльність органів КГБ УРСР викликала певні нарікання з боку Москви.

На активізації діяльності органів КГБ наполягала постанова Політбюро ЦК КПУ від 20 лютого 1973 року. Основний акцент робився на необхідності вивчення ситуації у середовищі колишніх членів ОУН і бійців УПА. Виходячи з настанов вищого політичного керівництва СССР, КГБ вимагало від своїх обласних управлінь прискіпливіше ставитись до оунівських авторитетів. Так, наприклад, у КГБ по Львівській області було знову «піднято на гора» 242 справи «ДОР» (дело оперативной разработки).

Із завданням генерального погрому 1972-1973 рр. практика ідеологічного та політичного терору з боку правлячого режиму в Україні не припиняється. Уже у другій половині 70 років у багатьох областях України були доведені до суду справи українських націоналістичних операцій, які спиралися на традиції ОУН і зовсім не були пов’язані із закордонними центрами ОУН. Серед таких були у Тернопільській області – «Армія» (1974 рік В. Труш), у Івано-Франк. Обл. – «Гомін» (1975 рік М. Слободян), «Український національний фронт» (1979 рік М. Крайник). У цей же період за розповсюдження самвидаву були репресовані М. Гамула, Р. Гайдук, М. Гуцул, О. Попович.

У 1976 році нове оперативне розгортання отримала справа «Блок», пов’язана із справою Я. Добоша та її похідними справами. 21 липня 1976 року колегія КГБ УРСР заслухала питання «про стан розробки об’єктів «справи «Блок» та заходи по її поліпшенню» і наказували своїм обласним управлінням активізувати зусилля з нейтралізації націоналістичних елементів. Це означало віднайти в областях нових суб’єктів справи, а якщо таких немає, то їх придумати…

Особливе зацікавлення в реалізації справи «Блок» виявиви голова КГБ Віталій Федорчук. Федорчук виступив ініціатором нанесення превентивного удару по організаторах і учасниках гельсінського руху. У подальшому справа «Блок» розгорнулася з новою силою. З 23 червня по 1 липня 1977 року відбувся суд над членами УГГ Миколою Руденком та Олексою Тихим.

У липні 1978 року до 10 років ВТТ та 5 років заслання було засуджено одного із лідерів УГГ Л. Лукяненка. У 1978-1981 рр. було ув’язнено понад 20 учасників української гельсінської групи. У 1979 році було ув’язнено В. Овсієнка, О. Бердника, Й. Зісельса, П. Січка і В. Січка, В. Стрільціва, Ю. Литвина. У 1980 році суворі вироки отримали: Огейко-Матусевич, М. Горбаль, В. Калиниченко, П. Розумний, В. Стус, В. Чорновіл. А у 1981 році О. Мешко, І. Кандиба, Я. Лесів, І. Сокульський. Існувала таємна директива КГБ СССР, яка вимагала якомого довше утримувати українських політв’язнів у таборах. Таким чином наприкінці 70 на початку 80 років в Україні була здійснена чітко спланована Москвою операція, спрямована проти національного та правозахисного руху в Україні.

У 1981 році черговий термін ув’язнення отримали: В Гандзюк, М. Плахотнюк, Г. Алтунян, Г. Приходько, З. Антонюк.

5 грудня 1980 року перед Спаською вежею Кремля розгорнув транспарант із текстом «Брежнев-кровопивця» токар заводу «Арсенал» В. Кравченко. Внаслідок цього у 1981 році за сукупністю трьох статей В. Кравченко був засуджений до 4 років таборів.

Кілька судових процесів відбулися у 1982 році. У Львові відбувся суд над Михайлом Горинем. Судова колегія винесла М. Гориню суровий вирок – 10 років позбавлення волі і 5 років заслання.

Слід відмітити, що за інерцією оберти справи «Блок» продовжилися навіть у перші роки так званої комуністичної перебудови. Так у жовтні 1981 року судова колегія Черкаського обласного суду засудила до 6 років ВТТ суворого режиму і 3 років заслання головного економіста колгоспу у Звенигородському районі В. Плосконоса, який від імені неіснуючого «комітету партії народної єдності Вільної України» поширював антирадянські документи. У 1981 рооці Львівський обласний суд засудив за ст. 187-1 до 2 років ув’язнення виконроба І. Жулинчука. У грудні 1986 року у Житомирі за ст. 62 до 4 років таборів суворого режиму було засуджено робітника текстильної фабрики М. Алєксєєва.

Маховик справи «Блок» був зупинений, коли в умовах поглиблення соціально-політичної, економічної та ідеологічної кризи, розгортання демократичних процесів, правлячий режим змусив відмовитися від колишніх методів боротьби та звільнити з тюрем і таборів політичних в’язнів московської імперії.


до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.