Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
середа
19
квітня
Випуск
№ 1315 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

ЗААНГАЖОВАНИЙ УКРАЇНОЮ [Випуск № 968]

85 років тому на благословенній Волинській землі народився видатний вчений, педагог-методист, просвітянин Борис Степанишин. Усе своє свідоме життя він віддав служінню українцям та рідній Україні, а у численних книгах та публікаціях будив громадську думку, вчив жити заради людей, плекав рідне українське слово. Пам’ятають Бориса Степанишина і в газеті «Волинь», на сторінках якої не раз звучали його полум’яні заклики борця і патріота. Про досі незнайомі широкому загалу сторінки життя і діяльності Великого Українця читайте на стор. 7 в інтерв’ю з його сином, головним редактором газети «Волинь» Сергієм Степанишиним.

- Пане Сергію, як відомо, ваш батько був зразком відданості Україні. Де, на вашу думку, джерела патріотизму Бориса Ільковича?

- Я думаю, що тут якраз все закономірно. Адже любов до рідного краю плекалася на святій Волинській землі. Народився Борис Степанишин 3 квітня 1925 року на Холмщині у багатодітній патріотичній родині. Його батько, а мій дід Ілько, був дяком у православній церкві, керував церковним хором, займався господарством, бо був на всі руки майстер, а бабуся Оксана виховувала шестеро дітей. Коли сім’я перебралася на Волинь у теперішній Горохівський район, свою патріотичну роль виконали українські націоналістичні організації — ОУН, Просвіта.

- А як щодо його участі в лавах УПА? Про цей період життя Бориса Ільковича ходять різні чутки. Привідкриєте таємницю?

- Власне, таємниці ніякої немає. А вигадки породжені тим, що батько не любив привселюдно розповідати про своє життя.

Насправді мій тато пройшов шлях, притаманний більшості молодих волиняків 1939 - 1944 років. Займався просвітянською роботою, брав участь у різного роду молодіжних вишколах, зокрема у молодіжній ланці ОУН — юнацтві. Цікаво, що разом з ним вишкіл проходив відомий український поет Ростислав Братунь, дружні стосунки з яким не припинялися протягом усього життя. Після створення УПА Борис Степанишин був певний період зв’язковим і передавав грипси та таємну інформацію. З приходом на Волинь Червоної армії у 1944 році був мобілізований до її лав, воював у Польщі та Німеччині, був важко поранений.

- Чому ж тоді його так люто ненавиділа комуністична влада і переслідувало КГБ?

- Ми вже, очевидно, встигли забути, що за радянської влади будь-який вияв патріотизму, любов до України вже вважалася страшною крамолою. А у працях, лекціях, виступах Бориса Степанишина завжди був присутній незламний український дух та віра у незалежну Україну.

Саме за це його на рік виключили з Львівського університету, саме за це його не раз викликали на допити в КГБ, саме через це прослуховували нашу квартиру і всі телефонні розмови, саме через це його врешті-решт оголосили українським буржуазним націоналістом, посібником фашистів і звільнили з посади доцента кафедри української літератури Рівненського державного педагогічного інституту у 1982 році. Доходило до повного маразму: один запопадливий викладач звинуватив мого батька в участі теракту проти Ярослава Галана. Одним словом, робилося все можливе й неможливе, щоб якомога більше очорнити світле ім’я Бориса Степанишина, знищити його морально та фізично.

Не дивуйтесь, саме фізично. До нього не раз підходили працівники КГБ і запитували: «ти ще досі не здох?», провокуючи тим самим на самогубство.

- Дякувати Богу, найстрашнішого не сталося. Як вдалося пережити ті лихі часи?

- На жаль, у той час я служив строкову службу у лавах збройних сил, а тому міг підтримати свого тата лише добрим словом у листах та ще своєю патріотичною позицією. Адже саме з того часу заради солідарності з батьком я практично перестав спілкуватися російською мовою в побуті, а розмовляв і розмовляю до цього часу лише рідною. Не повірите, але половина радіотехнічного батальйону завдяки мені, вітаючись, промовляли «слава Україні!»

А вдома, безумовно, лише моя мама та брат Віталій стали опорою і підтримкою для батька, бо більшість знайомих відвернулися від родини Степанишиних, чи то справді вважаючи нас головорізами-бандерівцями, чи то, в душі співчуваючи, боялися зашкодити собі зв’язками з націоналістами. Мало хто знає, що моя мама, як справжня українська дружина, була поруч з татом на тому інститутському судилищі і захищала свого чоловіка до останнього.

Ну і, звичайно, щоденна праця, без якої мій батько не уявляв собі життя. За цей період він написав більшість своїх книжок, які були видані вже за незалежності України. Встаєш вранці, тато вже за письмовим столом, лягаєш спати — він ще за письмовим столом. Його життєвим кредо були слова Івана Франка: «Дай працювать, працювать, працювати, в праці сконать!»

- А як Борис Степанишин потрапив до сучасних просвітянських лав?

- Це було у 1989 році, коли на Рівненщині, як і по всій Україні, зароджувався націонал-демократичний здвиг. Одного разу увечері до нас у квартиру подзвонили, гостем виявився Любомир Шеремата, який передав привіт від Василя Червонія і запросив від його імені долучитися до просвітянських лав. Ми лише тоді чули, що інженер з «Азоту» Василь Червоній організував у Рівному Товариство шанувальників української мови. Ми довго радилися і вирішили таки вступити до цієї громадської організації. І не помилилися. Бо саме там і батько, і я знайшли своїх однодумців та зуміли реалізувати себе повною мірою.

А Василь Червоній вже у той час завдяки своїй далекоглядності зумів розгледіти в Борисові Степанишині того, хто стане головою Рівненської обласної «Просвіти» на довгі роки і підніме цю організацію на найвищий рівень. З того часу «Просвіта» стала його життям: щотижня збиралося правління, на яке (о диво!) приходили найвищі посадовці області і звітувалися про виконання Закону про мови, на повну потужність запрацював Університет, читати лекції в якому приїжджали вчені, письменники, народні депутати зі всієї України, на найвищому рівні відзначалися ювілейні дати, проводилися мітинги, був організований збір коштів на пам’ятник Тарасу Шевченку у Рівному.

Зі здобуттям Україною омріяної незалежності Борис Степанишин нарешті вдихнув вітру свободи на повні груди. Він встигав усюди — і в інституті, в якому його поновили на роботі у 1991 році, і в «Просвіті», і в Русі, і за письмовим столом. Саме на цей час припадає пік його наукової творчості, одна за одною виходять з друку десятки книг, сотні статей. А у 1995 році Борису Степанишину вручили державну премію України в галузі науки і техніки за підручник з української літератури для дев’ятого класу.

- Якщо можна, то розкажіть, будь ласка, про вашу родину?

- Ми з братом зростали і набиралися розуму в атмосфері любові та поваги. Високоморальні та освічені батьки, незважаючи на важку вчительську працю, ніколи не нехтували своїми батьківськими обов’язками. Незважаючи на невеликі вчительські зарплати, ми завжди були доглянуті та ситі. Але головне, що нас вчили самостійно думати, аналізувати, прищепили любов до книги, української мови, пісні. Сімейною традицією стали поетичні вечори, де кожен член родини читав напам’ять вірші улюбленого українського поета. Власне, своєму батькові я завдячую тим, що побував разом з родиною практично у всіх куточках України і відвідав усі святі для кожного українця місця. Кожну неділю у нас був запланований перегляд театральної вистави, художнього фільму, концерту, відвідання виставки чи лекторію. Привчив нас батько і до щоденного прочитання періодики. Газети, журнали, альманахи, книги стали нашою щоденною потребою, без якої я не можу обій­тись і сьогодні. Саме у такий спосіб Борис Степанишин виховав своїх синів патріотами України, якими він дуже пишався.

- Завтра ваша родина вшановуватиме Бориса Ільковича, відзначаючи 85 років з дня його народження. Вам не прикро, що про цей ювілей не згадує жодним словом офі­ційна влада, мовчать і громадські організації?

- Прикро, звичайно. Але водночас я з розумінням ставлюся до того, що відбувається в державі. На не українську владу спо­діватися марно, бо вона Степанишина ніколи не любила за його принциповість і небажання їй догоджати. Що стосується громадських організацій, то їм, мабуть, зараз не до ювілеїв — їм би вижити. Та й світ став іншим, матеріалістичним, не таким, про який мріяв Борис Ількович. Духовні цінності наразі замінені на долари, вілли, курорти, автівки. Розумію також, щоб оцінити усю велич постаті Бориса Степанишина та вивчити усю його творчу і наукову спадщину повинен пройти певний період. Та й часи прагматичного матеріалізму теж колись закінчаться.

Власне, не про ювілейні вечори пам’яті мріяв Борис Степанишин. Він жив Україною, був заангажований нею, мріяв про те, щоб хоч його внуки побачили її українською за змістом. Саме тому шанувати пам’ять про Бориса Степанишина — це бути гідними його заповітів і наближати час омріяної ним України.

Розмовляв Павло Дутко

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.