Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
середа
15
серпня
Випуск
№ 1382 2018 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Інші статті випуска

Партнери

За Україну!

Зозуля [Випуск № 1358]

Мирослава СЕРЕДЮК

Зазвичай у зраді та розпаді сімей жінки звинувачують чоловіків, але ті не завжди винні — на широких життєвих просторах часом трапляється з точністю до навпаки. Доказ — ця невигадана історія. А схожих до неї уже, мабуть, тисячі.

Руслана проходила практику в селі — там її і вподобав спокійний, працьовитий хлопець. Побралися, двійко дітей народили. Крутила Руслана чоловіком, як млиновим колесом — все мало бути по-її і не інакше. Тож коли жінці набридла робота фельдшерки і вона забажала поповнити ряди заробітчанок, Арсен слова не мав. Обмовився, правда, що, може, не варто їхати, та відповідь почув категоричну:

— А що, ти поїдеш? Там з тебе толку буде мало. А я економитиму на всьому, зароблю грошей — квартиру в місті купимо. Досить мені місити сільське болото.

Так опинилася Руслана в сонячній Італії. Арсен крутився, як міг: дім-робота-дім. Сини-підлітки вимагали посиленої уваги і пильного ока. Поки жила Арсенова мама, то особливих труднощів не виникало — всі були чисті й нагодовані, а після її смерті жилося не з медом. Зароблених грошей Руслана в сім’ю не давала, а переказувала на банківську картку.

— Ти розтринькаєш мої гроші направо-наліво, ще коханку собі заведеш та й утримуватимеш її на мої кровні, зароблені. Знаю я вас, чоловіків. Жінки за кордоном тяжко гарують, а ви тут пропиваєте і прогулюєте.

Сперечатися з жінкою було марно, тим більше, що навчилися жити й без її грошей. Арсен у приватній фірмі заробляв непогано.

Уже через три роки перебування за кордоном Руслана додому приїжджала щоліта. Синам привозила подарунки, мала дещиця припадала й Арсенові.

— На всякі дрібниці грошей витрачати не будемо. Бо я не хочу квартири в «хрущовці», хочу вибрати новий будинок, найкраще планування, — снувала жінка рожеві мрії.

— То, може, станемо в пайову участь? — несміливо запропонував Арсен.

— Та ти що?! То ненадійно! А як будівельна фірма збанкрутує? Плакали тоді мої єврики. Ні! Ми купимо нову, але вже готову квартиру.

Перечити Арсен не став. Може, дружина і має рацію. А якби й не мала, то хіба жінку (тим паче таку) переспориш? Тільки б уже швидше настав той бажаний день, бо в батьківську хату, яка потребує ремонту, не хочеться вкладати кошти. То вже якось переб’ються з печі та й на припічок. Руслана сказала, що вже недовго залишилося чекати.

А цього літа вона приїхала якась така загадкова й водночас радісна, щаслива. Потішила дітей, що скоро приїде назовсім. І в місті в них буде нове життя з різними секціями, гуртками. Хлоп’ячі очі загорілися вогниками нетерплячості:

— А коли то буде, мамо?

— Зовсім скоро, мої хороші, — запевняла, пригортаючи синів до грудей.

— Я обов’язково футболом займатимусь, — мовив старший.

— А я хочу в гурток моделювання, — заявив молодший.

— Усе буде! — запевнила мама. — В Тернополі перед вами відкриються перспективи, яких ви досі не мали і яких не мала свого часу я, навчаючись у сільській школі.

Наобіцяла дітям золотих гір, потішила-обнадіяла чоловіка й, окрилена та щаслива, знову гайнула в теплі краї. А через місяць було шоковане все село: Арсена викликав адвокат і ознайомив його з документами про розлучення. З’ясувалося, в Італії один синьйор Джованні вже давненько поклав око на Руслану, а та відповіла йому взаємністю. Мало того, вона вже й завагітніти від нього встигла. Звісно, що українські пасинки італійцеві аж ніяк не потрібні.

Синьйору не дивно — чужа кров. А Руслані? Вона ж мати! Хоча, яка вона після цього мати... Зозуля! Жорстока й безсердечна! Ну нехай уже з чоловіком так повелася (хоча він не заслуговує на таке), але ж діти, кровинки її... В чому їхня вина, що залишилися без матері? Обмануті, зраджені, з мріями, яким однієї миті найрідніша людина пообтинала крила. Ні копійки не залишила сім’ї...

Мамин учинок зранив хлоп’ячі серця назавжди. Чи повірять вони в майбутньому в порядність, у кохання? Чи поважатимуть своїх дружин, а чи, даруйте за різкість, вважатимуть усіх жінок негідницями?

Життя, звісно, розставить усі крапки над «і», й, сподіваюся, що все буде гаразд із Русланиними дітьми. Але матір-зозуля прощення від них, мабуть, не дочекається.


до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.