Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
вівторок
4
грудня
Випуск
№ 1399 2018 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Інші статті випуска

Партнери

За Україну!

Вогонь запалав на світанку [Випуск № 1358]

Сергій Кричильський

Ця подія відбулась на початку лютого 1950-го року на Рівненщині. Уже минуло шість років, коли на Волинські землі знову прийшли московські окупанти. Не дивлячись на багаторазові спроби остаточної ліквідації українського визвольного руху, збройне підпілля не згасло. Проведені широкомасштабні спецоперації НКГБ-МГБ, відомі як перша і друга блокади, у 1946-1948 роках результатів не дали. Не досягли успіху в ліквідації збройного спротиву і так звані звернення Радянського уряду до повстанців з вимогою виходу з повинною. Останнє таке звернення, за підписом міністра МГБ Ковальчука, було розтиражоване мільйонним накладом в Західній Україні у кінці 1949 року.

Тому у грудні 1949 року у Києві відбулася чергова розширена нарада керівництва МГБ УРССР та ЦК ВКП(б)У за участю всіх голів обласних та районних управлінь і райвідділів МГБ МВД Західних областей України. Головне питання наради - розгляд справ по лінії 2-Н 2-го Головного управління (контррозвідка) МГБ СССР та його підрозділу - управління 2-Н МГБ УРССР, що спеціально був створений для боротьби з українським визвольним рухом.

На нараді, яка тривала два дні, гострій критиці були піддані методи роботи обласних управлінь МГБ Західної України. Особливу тривогу у більшовиків та їхнього «бойового отряда партії» викликало тривогу пожвавлення діяльності Руху Опору у Волинській та Рівненській областях. На нараді особливо наголошувалось, що оунівці, реалізуючи в дії тактичні схеми «Дажбог» і «Олег» зі збереження кадрів, знаючи, що їх сили ослаблені, тому у бій з військовими групами не вступають, за винятком окремих випадків. За останній час підпіллям створюються в селах легальні сітки, котрі ведуть розвідку, здійснюють терористичні акти проти радянських активістів. Інтенсивно залучається молодь до підпілля, котрих використовують як зв’язкових та інформаторів СБ.

На Волині на той час діяв Крайовий провід ОУН на ПСЗУЗ (Північно-східних українських землях). У Рівненській області в кожному з 35-ти тодішніх районах діяли осередки ОУН, були відновлені надрайонні та районні проводи і окремі групи підпілля. Ситуація ускладнювалася і тим, що діяльність збройного підпілля після шести років боротьби перешкоджала не тільки встановленню більшовицької адміністрації у Західній Україні, але і заважало колективізації на селі.

Москва лютувала, як ніколи! У Кремлі зажадали пояснення від Києва, чому на шостому році Радянської влади на Західній Україні не можна завершити колективізацію. Чому, начебто у мирний час, але 2/3 від усього складу Внутрєнніх Войск МГБ СССР, Москва змушена була дислокувати в Західній Україні?

Повернувшись до Рівного із київської наради, начальник обласного управління МГБ полковник В. Шевченко, із своїми заступниками полковником Б. Судовим та підполковником Н. Журавльовим, скликали термінову нараду відділу 2-Н та начальників районних управлінь МГБ області. Згідно з отриманими директивами центру на нараді були заслухані дані про оперативну обстановку на місцях. Особливе занепокоєння в обласного начальства викликало пожвавлення діяльності підпілля в Клеванському, Деражненському, Костопільському, Олександрійському та Тучинському районах. Згідно з агентурними повідомленнями тут начебто мав перебувати представник центрального проводу «Орлан» - Василь Галаса, що прибув на Волинь для підсилення роботи.

Окремо зупинилися на ситуації у Тучинському районі. Емгебістів особливо цікавив крайовий референт СБ "Кнопка". Саме через нього вони сподівалися вийти на "Орлана". 14 липня 1947 року, під час блокади групою ВВ МГБ у селі Річиця садиби Величка Василя Васильовича з метою пошуку його сина Величка Івана на псевдо «Явір», загинув замначальника Тучинського райвідділу МГБ майор Сєргєй Житніков. Житніков вважався досвідченим чекістом, що працював в системі НКВД з 1939 року. Під час війни був керівником відділу «Смерш» у 57 армії. На свою нову посаду він прибув у Тучин у травні 1947 року. Під час проведення ЧВО в дворі садиби Величків , Житніков у жорстокій формі допитував господаря садиби та його дружину Пелагею Михайлівну та їхнього меншого сина Степана. Після обшуку території подвір»я двохметровим металевим щупом бійці військ ВВ віднайшли схрон. Виходячи із ситуації, Величко-«Явір» підпалив клуню і по шлейфу сильного задимлення зумів вислизнути з кільця блокади. «Явір» під час прориву блокади встиг полоснути чергою зі свого «пепеша» по майору Житнікову, вклавши його на українську землю. Звісно, після цього сім»ю Величків відразу запроторили до КПЗ і етапували до Сибіру.

А 25-го грудня під час бою на Сергіївських хуторах українськими месниками був забитий ще один «опитний» чекіст ст. лт. Степан Фанін. Фанін був присланий на Рівненщину прямо із Москви, де він проходив службу в знаменитому « ОМСБОН»-НКВД «отдєльная мотострєлковая бригада особого назначения», створена самим начальником 4-го управління П. Судоплатовим.

Невдовзі –«...не возвратился из боевого задания...» - сам начальник Тучинського РО МГБ майор Петр Краснопьоров. Загинув він 10 листопада 1948 року. Після цього тимчасово виконуючим обов’язки нач. РО МГБ було назначено ст.лейт. Пічугіна. Пічугін мав небагато досвіду, слабо орієнтувався в оперативній обстановці у районі і, найголовніше, на ньому не був замкнутий агентурний контингент району.

Тому, начальник управління МГБ В. Шевченко вирішив відізвати з більш-менш спокійного Зарічненського району начальника Зарічненського РО МГБ П. Лубєннікова, призначивши його начальником Тучинського РО МГБ.

П. Лубєнніков, котрий прибув на Рівненщину з Алтайського краю, уже з 1944 року працював тут під безпосереднім керівництвом загиблого Краснопьорова. І головне, був пов'язаний з місцевою агентурною сіткою, до створення якої у свій час приклав руку. Тому після бюрократичних процедур узгодження із Києвом він 5-го лютого 1950 року прибуває у Тучин на посаду. По прибуттю він негайно скликав оперативну нараду.

У кінці січня 1950 року, за показами агентури, МГБ отримало інформацію, що в село Дроздів вночі час від часу до своєї хати навідується зв’язковий члена крайового проводу ОУН Кнопки. За планом, розробленим в МГБ, у ніч на 3 лютого військова група у кількості 12 чоловік таємно виступила в район села Гориньград-1 (квадрат 3060) і, розділившись на дві групи, почалося прочісування терену. Ще одна опергрупа розташувалася на окремому хуторі і вела постійне спостереження в потужну оптику (перископ) за пересуванням мешканців по шляху Шубків-Гориньград-1. Після безрезультатних засідок, чекісти приймають іншу методику пошуку повстанців. Отримавши інформацію від сексотів, МГБ зрозуміло тактику повстанців – вони воліли рухатися відразу за військовими нарядами, тобто пересуватися у тих місцях, де МГБ покидало той чи інший населений пункт.

Керівництво РО МГБ відразу приймає рішення: рейдувати в терені по замкнутому маршруту – Гориньград-1 – Гориньград-2 – Микулин – Дроздів і знову Гориньград-1. При цьому рухаючись синхронно з інтервалом між групами в одну годину.

7 лютого о 19-00 перша група капітана Лободи вийшла у напрямку Дроздів-Микулин-Гориньград, а через годину по тому ж маршруту вивинулась друга група лейтенанта Моісєєнко.

О 21.30 на східній околиці села Дроздів єфрейтор Душкін помітив людину у білому маскхалаті, котра перебігала від кладовища до будинку. Командир відділення Нікулін освітив місцевість ракетою, у той же час Душкін і рядовий Акімов відкрили вогонь з ручного кулемета і автомата. Під час перестрілки невідома людина була поранена та й іще заплуталась у маскхалаті. Доставлений у райвідділ поранений повстанець мав при собі карабін, підсумок із патронами та пістолет «Вальтер». У Тучинському райвідділі чоловік був підданий жорстокому катуванню. Згідно з документальним звітом внутрішніх військ МГБ вдалося встановити, що повстанець мав псевдо «Павло» і відповідав за лінію зв’язку з референтом СБ «Кнопкою». Начебто він після жорстоких катувань вказав на місце перебування групи «Кнопки» на одному із Шубківських хуторів. Так це чи ні? Принаймні, так на сьогодні складена «канонічна» версія. Проте у автора є деякі небезпідставні сумніви. За іншими, ще не до кінця перевіреними фактами, керівництво МГБ через своїх інформаторів довідалося про місце перебування «Кнопки». Через те вони так наполегливо вибивали додаткові покази з «Павла».

Так чи ні, МГБ уже точно знало, що «Кнопка» зі своїми хлопцями перебуває у бункері на хуторі під Шубковим в садибі сестер Ольги, Надії та Галини Галузій.

Ось і настав ранок 8 лютого 1950 року. Ще було темно, як о 4 ранку по тривозі з Тучинського гарнізону внутрішніх військ МГБ та райвідділу МГБ у напрямку Шубкова, вгризаючись у снігові замети, натужно гуркочучи двигуна, вирушило три авто – МГБшний ГАЗ67-Б із офіцерами та два гарнізонних «студебекери» із солдатами внутрішніх військ. Минає 500-1000-1500 метрів шляху і на горизонті з»являються силуети будинків Шубкова. Зліва від дороги за декілька сот метрів причаїлися у снігових заметах декілька хуторів. Ось за якихось двісті метрів стоїть одинока хата, за нею невеличкий садок – це і є хутір сім»ї Галузій. Перша машина з розгону різко заходить вліво на польову дорогу, щоб, можливо, відсікти відхід повстанців з тильної сторони хутора. Дві вантажівки зупиняються за 50-100 метрів. Далі за відпрацьованою схемою: солдати внутрішніх військ створюють зовнішнє кільце блокади і замикають хутір. Всередину кільця до будинку прямує друга група з представниками райвідділу МГБ.

Уже світало, коли група на чолі з ст.лт. Пічугіним, при обшуці у хаті знайшли 30 порожніх пляшок, бочку з гасом на 150 літрів та два мішки заготовленого сала. Всі ці «вєщдоки» надихнули емгебістів і вони з люттю накинулись допитувати господарів будинку.

О 9-30 Пічугін і Душкін під час огляду клуні помітили нещільно підігнану дошку, що вказувало на люк лазу. Єфрейтор Душкін почав її вибивати. У цей же момент із щілини клуні посипалися автоматні черги. Чекісти дременули. Відразу по команді Моісєєнка по клуні був відкритий шквальний кулеметний та автоматний вогонь. У цей ж час, намагаючись прорвати внутрішнє кільце блокади з клуні вискочив, відстрілюючись повстанець «Гриць», але потрапив під вогонь Волкова і Акімова і був убитий.

Після цього замком роти Губнєв дав команду припинити вогонь. Тоді капітан Лобода, взявши у заручники одну із сестер та господаря сусіднього будинку, використовуючи ії, як живий щит, підкрався до укриття і закликали повстанців здатися. У відповідь, повстанці відкрили шквальний вогонь, не бачачи, ким прикриваються емгебісти. Вони легко поранили господаря сусіднього хутора. Чекісти і були в значній кількісній перевазі, проте не могли нічого вдіяти, тому вирішили, як правило, у таких випадках, вдатися до традиційної практики. Вони запалили ракетами солом’яний дах клуні, який спалахнув, мов смолоскип. Вогонь від запаленої клуні вмить перекинувся на сусідній хутір, що був поруч метрів за 15. Пожежу було добре видно в Тучині. Звідти для виду навіть прибув пожежний наряд. Коли на згарищі розкопали вентиляційні продихи, Моісєєнко для впевненості кинув туди дві гранати.

О 12,20 був остаточно розкопаний бункер. Та емгебісти і тоді не наважувалися самовільно спуститися вниз, тому вони наказали спуститися до схрону одній із сестер. Після повернення дівчина повідомила, що у схроні лежить троє вбитих.

Так закінчилося життя кураєвого референта СБ Пашковця Андрія Івановича («Кнопка», «Старий»), 1910 року народження, уродженця Тучина. Онуфрійчука Івана Романовича, «Мусій», 1922 року народження, районний керівник СБ із села Микулин. Сачука Лаврентія Івановича, «Шура», 1925 року народження, уродженця села Микулин. Філоника Василя Константиновича, «Гриць», 1927 року народження, уродженця села Микулин. На поверхню було піднято п’ять автоматів ППШ та ППС, одну гвинтівку, один карабін СВТ-10, сім пістолетів, шість гранат, 1200 патронів, два радіоприймачі, дві друкарські машинки, переписка, шифроблокноти та 100 кг націоналістичної літератури.

9 лютого на огляд вбитих у Тучин прибули перший секретар обкома В. Чучукало, начальник УМГБ В. Шевченко, його заступник М. Журавльов, нач. УМВД І. Антонюк та інші «достойники».

Подейкують, що у їхню «Побєду» хотів жбурнути протитанкову гранату не хто інший, як «Явір», котрий переодягнувся у жіночий одяг. Він стояв серед юрби під час огляду загиблих повстанців. Але щільне кільце червонопогонників, що оточили двір МГБ, не дозволили йому виконати цей справедливий акт народного месника.

Після ліквідації групи «Кнопки» в районі ще довго не могли покінчити з визвольним рухом. Так в районі ще активно діяли районний провідник «Нечай», керівник групи зв’язку «Білий», підпільна група «Богдана». Досі невловимим був «Явір». Під час чергового важкого бою біля Речицьких хуторів у травні місяці «Явір» знову вийшов із оточення. І тільки через рік, 12 квітня 1951 року, він загинув у бою на хуторі Голин біля Ючина. Але це вже інша історія...


до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.