Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
п'ятниця
8
грудня
Випуск
№ 1349 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Психоаналіз по-українськи [Випуск № 1346]

Морок розвіявся не для всіх. Чимало українців, і не лише підстаркуватих, які прожили в совітській системі більшу частину життя, а й зовсім молодих, які мають уривчасті казкові уявлення про попередній порядок, дозволяють собі ностальгію за «стабільністю» й «найсмачнішим у світі морозивом» — таких, якщо вірити соціології, серед нас понад третина.

Припустімо, у декого туга символічна й не така серйозна, щоб обстоювати свої соціополітичні вподобання в офлайні, але сам факт, що в країні є люди, для яких комуністичне минуле досі не сороміцька хвороба, не предмет нічних кошмарів, змушує замислитися. Я назвав би це московським синдромом за аналогією зі стокгольмським, тобто підсвідомою симпатією заручника до його поневолювача, що зумовлена психологічною травмою, тим більше тривалою. Хай там як, а три чверті століття…

У пожежі ніяка сталь не гартується, то все дурня. Були колись на згарищі? Зазвичай усі рештки звідти вигрібають на смітник, вони більше ні на що не придатні. Тільки в нашому випадку йдеться не про фізичне сміття, а про людські душі. Хворі, скалічені, спотворені, які замість якогось там реабілітаційного центру потрапили одразу в чистилище «вільного ринку» ранніх 1990-х. То що ми хочемо? Диво, що від нас узагалі щось збереглося: культура, мова, нормальні уявлення про верх і низ, чорне й біле.

Так, і мене теж не дуже влаштовує якість наявного «людського матеріалу», як колись казали. Мені не подобається наш опортунізм, наша схильність до простих рішень, готовність «вирішувати питання», тобто в буквальному сенсі тактики виживання, без яких їхні носії ніяк не примудрилися б добратися до нашого часу цілими й відносно неушкодженими. Найстрашніше, що я сам час від часу ловлю себе на проявах, від яких хочеться розбити люстро: спокуса насильства, агресії, зневаги, свавілля… Просто я краще адаптований і гіперкомпенсований, не від усіх цього можна вимагати. Інша річ, що людина не одновимірна й наділена свободою волі, і це ми й спостерігали на Майдані та на початку війни. Але сплески шляхетності — то одне, а щоденна проза життя зі штовханиною в прямому й переносному сенсах, хамством і спокусою надурити ближнього — то зовсім інше. Я пам’ятаю, звідки все це.

Ні, не все, від чого ми сьогодні потерпаємо, привнесла саме комуністична влада. Щось із того, що вона впроваджувала, було запозичено ще з монголо-татарських часів, які вона прямо наслідувала, щось було винайдено в процесі збудженої «творчості мас». Але головне, що вона зробила, — це відчинила дверцята найпотаємніших, найтемніших куточків людської душі, звільнила демонів, які ховаються в кожній людській істоті. Гітлер колись декларував, що звільняє своїх послідовників від химери сумління. Те саме нав’язували більшовики. Єдина різниця в тому, що вони свій акт розбещення прикрили гарною казочкою про щастя для всіх.

Під прапором примарного братерства вони спершу захопили народи, які були вже майже звільнилися від ординського патронату, потім забрали їхнє майно, потім фізично — голодом і кулями — знищили найвільніших, потім решту спрямували на будівництво безглуздих пірамід («індустріалізація»), потім кинули в пожежу світової війни, потім знову спокусили «світлим майбутнім», потім остаточно деморалізували безчассям «застою». Жодне з досягнень реального соціалізму не варте тих жертв, якими було досягнуте. Загальна освіта, доступна медицина, соціальне житло, право на працю — все це реалізувалося в багатьох країнах Європи, Азії та Америки значно досконаліше й без жертв, тим більше таких жертв.

Я, можна сказати, щасливий, що для моєї дочки Владімір Лєнін перебуває приблизно в одному часовому проміжку (тобто колись дуже-дуже давно) й безумовно в одному смисловому ряду з Чинґісханом, Ернаном Кортесом та Іваном Ґрозним. Але це не означає, що вона вільна від травм більшовицького минулого. Їй, як і всім нам, доведеться ще довго долати спокуси жахливого спрощення реальності й пролетарський несмак, побутове двоєдумство й бажання будь-що принизити ситуативного опонента. Кажуть, психологічні травми фіксуються в нащадків жертв навіть у третьому поколінні. На початку 2000-х у черговому опитуванні респонденти на першому місці серед очікуваних небезпек назвали побоювання голоду. Ми недооцінюємо шлях, який пройшли. Але також недооцінюємо те, що тягне нас у минуле. У будь-якому разі ознаки сучасного українця, якими ми зараз пишаємося: патріотизм, жертовність, бажання грати за правилами й покращувати життя, не з радянського минулого. І вони дають надію, що травми можна подолати, але тільки якщо їх усвідомити. Втім, це ази психології.

Юрій Макаров


до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.