Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
п'ятниця
8
грудня
Випуск
№ 1349 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

359 українських героїв [Випуск № 1346]

21-23.11.1921 – більшовики розстріляли 359 полонених вояків Армії УНР під Базаром

Восени 1921 року командування Армії Української Народної Республіки (УНР) здійснило останню відчайдушну спробу збройним шляхом відновити українську державність, що увійшло в історію як Другий Зимовий Похід Армії УНР. У жовтні 1921 року Партизансько-повстанський штаб (ППШ) при Головній Команді військ УНР на чолі з генерал-хорунжим Ю. Тютюнником розробив план підняття антибільшовицького повстання, яке мало призвести до звільнення території України від радянської влади. З інтернованих у таборах Польщі українських військ була сформована повстанська армія у складі 3-х груп: Волинської (командир — генерал-хорунжий Ю.Тютюнник), Подільської (командир — підполковник М.Палій, пізніше — полковник С. Чорний), та Бессарабської (командир — генерал-хорунжий А. Гулий-Гуленко) загальною чисельністю близько 1700 осіб. Командував повстанською армією з 23 жовтня 1921 року Ю.Тютюнник, начальником генштабу був полковник Ю. Отмарштайн. За планом, Бессарабська група розпочинала відволікаючі бойові дії у напрямку Тирасполь—Одеса з поширенням на південний захід України, Подільська — діяла на Поділлі, а потім мала об’єднатися в трикутнику Житомир—Коростень — залізнична ст. Тетерів з головними силами Волинської групи, яка наступала через Волинь на Київ.

24 жовтня 1921 року Ю.Тютюнник віддав наказ про оголошення повстання. Бессарабська група не змогла організувати наступ і відійшла на територію Румунії. Подільська група вийшла в рейд 25 жовтня з містечка Гусятин. Розгромивши кілька червоноармійських кавалерійських частин, вона вже кіннотою дійшла у район Бородянки на Київщині. Не з’єднавшись з головними силами, група повернула на захід і 29 листопада перейшла польський кордон. Головна — Волинська — група вирушила в похід 4 листопада, через три дні здобула на короткий час містечко Коростень. Під натиском переважаючих сил ворога група відступила на північ від Коростеня на Київщину. Мобільність групи ускладнювалася великим обозом, значною кількістю поранених та обморожених, глибокими снігами, постійним веденням ар’єргардних боїв. Більшовицьке командування кинуло проти Волинської групи двотисячну дивізію Г. Котовського, якій вдалося блокувати шлях рейду. Втративши надію з'єднатися з Подільською групою, Ю. Тютюнник, виключаючи можливість дальшого руху вглиб України, вирішив повернути назад до кордону. Оточені кіннотою Г. Котовського, 17 листопада повстанці прийняли останній бій біля с. Малі Миньки на Житомирщині, де частина з них загинула (до 400 вояків), а частина (500 вояків) потрапила в полон. З останніх було відокремлено 83 старшини, яких направили на слідство у Київ. Декілька десятків вояків УНР загинуло у полоні. Решту – 359 полонених старшин і козаків Армії УНР після суду перевели до місцевої церкви у с. Базар (нині село Народицького району Житомирської області). Тут їх усіх за рішенням «надзвичайної п’ятірки» протягом 21-23 листопада 1921 року розстріляли у ямах, викопаних місцевими селянами з наказу більшовиків, і згодом поховали біля церкви. Ніхто з них не скористався пропозицією перейти на бік Червоної Армії. Згідно з анкетами розстріляних, 85,88% з них становили українці, 9,41% — росіяни, поляки — 1,47%, білоруси та євреї — 1,18%, німці — 0,59%. Лише штабній групі з частиною поранених, загальною кількістю до 100 осіб вдалося відірватися від переслідування і 20 листопада перейти польський кордон. Відтак похід закінчився трагічно і не приніс очікуваних результатів.

...Поховали їх тут же, в Базарі, у двох довгих могилах, які викопали місцеві жителі. Але під страхом жорсткого покарання більшовицька влада заборонила згадувати ці події та імена українських героїв. Проте в колах української еміграції пам’ять про Другий Зимовий похід жила. І в листопаді 1941 року (час німецької окупації) під керівництвом одного з провідників Організації Українських Націоналістів (мельниківців) Олега Кандиби-Ольжича могили розстріляних козаків у Базарі були означені, встановлено хрест, пройшла велелюдна маніфестація із вшанування героїв Базару. З поверненням радянської влади, за розпорядженням її керманичів, хрест зрубали, місце поховання ніяк не вшановувалося. Проте місцеві мешканці не стали розкопувати могили під городи — залишалися свідки розстрілу, інші знали про нього з переказів.

Одними з перших, хто в наш час почав доносити громаді правду про ці події, були колишній в’язень радянських концтаборів, уродженець Житомирщини Василь Овсієнко та історик Роман Коваль (останній пізніше видав книгу про Другий Зимовий похід, а ще відіграв визначну роль у відновленні пам’яті про героїв Холодного Яру). Овсієнко був також одним з ініціаторів ушанування героїв Базара в листопаді 1990 року.

Отже, спроба 25 листопада 1990 року встановлення хреста, освячення могил і проведення велелюдної панахиди (рішення про це було ухвалено Центральним Проводом Руху) була зірвана тодішньою компартійною владою — сотні активістів національно-демократичних організацій, які хотіли проїхати в цей день до Базару з Києва (їх очолював народний депутат України Микола Поровський), Житомира, Малина, інших місць були зупинені кордонами міліції і натовпом перевдягнених під селян номенклатурників з найближчих районів. Декого, того ж Василя Овсієнка (останній писав про це в своїх спогадах. — В.К.), жорстоко побили.

Гідне вшанування героїв було здійснене вже після здобуття Україною незалежності. 17 листопада 1991 року для відзначення 70-річчя розстрілу учасників Другого Зимового походу, Народний Рух України зібрав на урочистості і панахиду тисячі людей з різних областей України. На могилах були встановлені березові хрести, могили освятили. До того на Бердичівському заводі «Прогрес» за участі місцевих рухівців із нержавіючої сталі була виготовлена масивна плита, на якій викарбували імена та прізвища 359 українських вояків, розстріляних у Базарі, її закріпили на спеціально спорудженій бетонній брилі.

Після цього (у 1992 році), пригадував Сергій Бабич, стали думати і про долю могил вояків, які полягли на полі бою. Старожили цих місць показали їхні поховання на цвинтарі у Малих Миньках (це зробив Петро Близнюк) і у лісі під Звіздалем (на них вказав Анатолій Коноплій). Могилу в Малих Миньках насипали 1993 року, на ній поставили березового хреста, вмурували плиту з написом на честь повстанців Другого зимового походу. Під Звіздалем активісти національних організацій сформували могилу, поставили хреста і вмурували плиту з відповідним написом восени 1994 року. Освятили їх в чергові роковини трагедії у Базарі.

1999 року голова Благочинного фонду спорудження пам’ятника «Борцям за волю України» Роман Панкевич (він же був одним з очільників Наукового товариства Братства УПА) повідомив С.Бабича, що Об’єднання бувших Вояків Українців у Великобританії (ОбВУ) має намір підтримати спорудження пам’ятника полеглим у Базарі. Проект взявся розробити один із провідних архітекторів області, голова обласної організації Спілки архітекторів України, нині покійний Олександр Борис. Було запропоновано кілька варіантів, зупинилися на останньому, який видався найвдалішим. Цей проект і був втілений. Кошти на нього зібрали у Великобританії — благодійниками, крім ОбВУ, виступили Українська автокефальна церква у Великобританії, Фундація імені Симона Петлюри у Великобританії, Українська громада у Великобританії. Меморіальний комплекс (а це головний пам’ятник, умощений майдан перед ним, дві довгі високі могили з хрестами) був урочисто і за присутності сотень людей відкритий 26 серпня 2000 року.

За два роки там же було проведено урочисте перезахоронення останків українських вояків, які загинули під Звіздалем. Як розповідав В.Дехтієвський, це було явно поховання вбитих на полі бою — кістяки дорослих чоловіків, з ураженнями кулями, розрубані і пробиті шаблями черепи. Кістки зібрали у чотири великі труни (визначили, що це останки 46 чоловік) і спочатку перевезли в одну з найближчих церков. Там і відспівали. 11 жовтня 2002 року за присутності великої кількості людей, які зібралися на урочисту церемонію, їх помістили в склеп, над яким насипали високий курган і встановили гранітний хрест. Так комплекс сформувався в його нинішньому вигляді.

Вочевидь, це місце має стати місцем паломництва для тих, кому дорога пам’ять про борців за незалежність України.


до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.