Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
п'ятниця
8
грудня
Випуск
№ 1349 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

ХОЛОДНИЙ жовтень 1947 року [Випуск № 1343]

Присвячую своїй мамі, Січовій Надії Федорівні та всім односельцям,

яких спіткала доля виселення в Сибір в 1947 році.

В цьому році виповнюється 70 років сумних подій на теренах Західної України – насильницька депортація сімей учасників визвольних змагань українців проти московського окупанта під назвою операція «Запад». Не поминула ця біда і багатьох мирних жителів с. Тайкури Рівненського району та мою сім’ю. Для того щоб прийдешні покоління знали та не забували про події «радянізації» українського народу, мої свідчення надаю в цьому дописі.

Це вже в незалежній Україні, з архівів, я дізнався, що 10 вересня 1947р. Рада Міністрів СРСР прийняла указ «О выселении из западных областей УССР в области: Карагандинскую, Архангельскую, Вологодскую, Кемеровскую, Кировскую, Молотовскую, Свердловскую, Тюменскую, Челябинскую и Читинскую членов семей "оуновцев" и активных бандитов, арестованных и убитых в боях» та, що операція «Запад» почалась 21 жовтня 1947 року, в шість годин ранку, командував нею заступник міністра внутрішніх справ УРСР Дятлов. Протягом доби виселили 26644 сім'ї, в загальному 76192 чоловік: 18866 чоловіків, 35152 жінки та 22174 дитини. Документи українського підпілля свідчать про 150 тисяч вивезених. В цих сухих цифрах та історичних фактах є і ми з моєю мамою та багато членів родин моїх батьків, односельців, адже в моєму селі в той час майже не було жодної сім'ї, в якій хтось би не приймав участі у визвольному русі.

…Пройшло три роки, після того як ми поховали батька, який загинув 19 квітня 1944 року на хуторі Сергіївка Гощанського району Рівненської області. Його повстанський рій був оточений та мужньо відбивався від переважаючих сил НКВД. Разом з батьком загинуло ще 19 молодих чоловіків, всі вони були з села Тайкури та сусідніх сіл Новосілки, Марьянівки, Степанівки та інших. Переглядаючи архіви я дізнався, що ніхто з них не здався на милість ворога, всі загинули в бою як герої.

Важко нам було без батька, весь тягар чоловічої роботи ліг на плечі моєї мами та мої. Ми жили в своїй хаті, обробляли 3 га землі, мали коня, худобу, хлів, клуню та сільськогосподарський реманент. Я навчався в третьому класі та мав 10 літ. Поступово горе втрати батька загоювалось, але ми ще не знали що нас чекає попереду. Прийшла осінь 1947 року, був важко зібраний врожай з поля. Ввечері, 20 жовтня, ми з мамою готувались до сну, хтось тихенько постукав у вікно. Мама швидко відчинила двері. На порозі стояв батьків побратим, зверхник місцевої повстанської боївки, Калачик Мусій (псевдо Тарас) з двома повстанцями, вони попросились обігрітись та заночувати. Мама нагріла води, приготувала нехитру вечерю. Помились, повечеряли і мати відвела їх на горище спати. Поснули. Раптом вночі я прокинувся від того, що мене будить мама та наказує швидко бігти до діда та до тітки Ліди. Потім через багато років вона розповіла подробиці тієї ночі. Неспокійно було напередодні в селі, багато міліції, енкведистів наїхало, а в хаті повстанці…чуло материнське серце щось недобре.

Вдосвіта, 21 жовтня гучний стукіт в двері: «Откривай милиция». Мама виглянула у вікно, на подвір'ї багато людей, відчинила. В хату зайшли офіцер міліції, «стрибки», поняті:

-«Січова Надія Федорівна?»

- «Так»

-Согласно постановлению МГБ в Ровенской области ваша семья подлежит виселению из села. Взять с собой одежду, постель, запас продуктов на 10 дней.

Зайшов в спальню «Где син?» Мати відповідає: «Не знаю десь вештається, не прийшов ночувати, чоловіка не маю, а він мене і не слухається».

-«Обискать дом». Мати розповідала, що ледве не зомліла, коли це почула, адже на горі повстанці і зараз почнеться бійня. «Він ночує у мого батька Федора та сестри Ліди» зі страху мовила вона. Надійшла команда стрибкові слідкувати за її зборами, а мене розшукати у діда. Хата діда знаходилась на іншій вулиці.

Пройшло з того часу сім десятків років, а я пам’ятаю той день, як учора. Поки прийшли за мною, в хаті діда вже знали, які події розгортаються в селі, адже інша група займалась виселенням сім'ї Решетняка Бенедикта, рідного брата діда Федора, що жив з ним по сусідству, тому що сини Бенедикта Феодосій і Степан були в УПА. Коли прийшли за мною рідні мене вже надійно заховали і все відповідали, що він не прийшов ночувати. Обшукали, не знайшли. Коли пішли, мені дід наказав бігти за село на його поле і заховатись у скирді соломи. Я в своїх десять років вже добре усвідомлював за що мене шукають і що мені потрібно робити.

В той час на нашій вулиці Зарічній, на полянці, біля Грабарівської криниці, зробили місце збору виселенців з нашого кутка села. Стояли запряжені підводи з їздовими, охорона з міліції і стрибків. Привели туди сім'ю Шумелянків, Федора і Марію, дочка яких Ліда була зв’язковою в УПА, Бабич Віру, чоловік якої, Петро був в УПА, Свердлюка Бориса за участь в молодіжному націоналістичному русі та інших. Туди і прибігла моя тітка Ліда та побачила заплакану мою маму, що сиділа на возі. Та спитала її тихенько де я, тітка відповіла, що у безпеці. «Давай попрощаємось може і не побачимось» обнялися і мама їй на вухо «Іди до мене до хати, вона не замкнута, на горищі Тарас з хлопцями, допоможи їм скритно вийти з обійстя». Тітка Ліда вивела повстанців по яру, що біля католицьких могилок. А тим часом, село було повністю охоплене вивезенням «неблагополучних» сімей бандерівців.

Розповідає Ніна Годунко: «Коли прийшли вранці за нашою сім’єю , сім'єю Савчука Григорія, мати якраз посадила в піч хліб випікати, але на збори нам дали стільки часу, що ми не встигли і хліба діждатись, щоб взяти його в дорогу. Посадили нас на підводи і ми гукаємо сусідку Гульку, щоб вона його дістала і забрала собі. Так нашу всю велику сім'ю Савчуків повезли у Сибір: батька Григорія, матір Уліту, дочок Ніну, Галину, Марію. Наша провина була в тому, що мій брат Андрій, сотенний УПА, в сотні якого був Тайкурський рій, героїчно загинув на Гурбах в бою з московським окупантами».

Забрали мою тітку, Немидору Січову за те що її чоловік, брат мого батька Павло був в УПА, а дочки Надія і Галина були зв’язковими повстанського руху, розповсюджували агітки та відозви Проводу ОУН, а також сім’ю Савчука Гната – жінку Євдокію і сина Дмитра, за участь їхньої дочки Варвари, синів Андрія і Ростислава в повстанському русі.

Коли забирали сімю Решетняків –семидесятирічного Бенедикта, невістку Ганну і дев'ятирічну внучку Софію та глухоніму, від народження, дочку Ольгу, за яку сусіди просили: «Не чіпайте її, вона не чує і не говорить і не розуміє, що діється». «Нєчего, у нее братья бандеровци, пусть отвечаєт».

На вулиці Замковій взяли Семенчук Ганну, чоловік якої Віктор був в УПА, а син Микола загинув разом з моїм батьком. Вивезли з хати Кравчук Олександру з сином Костянтином, за участь сина Володимира в повстанському русі.

Не оминула така доля і жителів Тайкурських хуторів: Савчук Настю за сина Степана, що загинув в бою з московськими окупантами, Січову Ганну чоловік якої був засуджений за участь в УПА. І ще багато тайкурців яких вже згадати і нікому.

Офіційні документи свідчать, що операція «Запад» почалась о 6 годині 21 жовтня 1947 року одночасно по всій Західній Україні і тривала не одну добу. Підготовка до неї велась в суворій таємниці. В порядку її підготовки були обліковані та складені списки «членов семей "оуновцев" и активных бандитов, арестованных и убитых в боях». До певного часу інформація про те, що готується така операція трималось в таємниці навіть від секретарів райкомів КП(б)У. Тільки 15 жовтня 1947 року на інструктивній нараді їм, про це було доведено до відома та роз'яснено порядок її проведення. А низовий партійно-радянський актив був поставлений до відома за один день.

Базовий збір тайкурських виселенців зробили за селом, біля кам’яної фігури Святого Івана, що стоїть над дорогою, яка веде до Здолбунова. Звозили людей, уточнювали списки. Як для жовтня місяця, цей день видався холодним та сирим, по небу, зі сторони Здолбунова сунули сірі хмари, дошкуляв пронизливий вітер і повітрі носилися рідкі сніжинки. Люди сиділи на підводах пригнічені, згорьовані, очікуючи чогось страшного та невідомого. Згори виднілось село і кожному з них хотілось додому у теплу хату, яка пахла хлібом і молоком. Під вечір валка підвод рушила на залізничну товарну станцію Здолбунова, куди звозили всіх жителів Здолбунівського району, кого спіткала така сама участь. На виселенців чекали потяги з товарними вагонами, які ретельно охоронялись, в яких розміщували по 20-25 чоловік і після повного заселення, як худобу відправляли в Сибір. По дорозі зупинялись на станціях, щоб призначені люди могли у вагон принести кип'ятку та винести відра-туалети. На цих самих станціях виносили померлих людей, що не витримали цих нелюдських умов.

На долю більшості тайкурців випало відбувати покарання в сибірському місті Омську. Привезли їх на початку листопада, тримались стійкі морози, лежав сніг. Мама розповідала, що одягу та взуття для тридцятиградусних морозів у них не було. Людей поселили в бараках. Бараки - це довгі будівлі з пічками біля входу з однієї і другої сторони. На придбання харчів видавались талони, які отримували на роботі. Кожен тиждень у визначені дні потрібно було прибути у відділ спец поселення для реєстрації. Працювали важко - молодші чоловіки будували бараки, займались заготівлею дров в тайзі, адже кожен день прибували нові потяги з спец поселенцями, а їх потрібно було десь розміщувати. Жінки працювали підсобниками на будівництві, чистили сніг, працювали прибиральницями, мили посуд в їдальнях. Харчі продавались по талонах, які отримували на роботі. Такі випробування важко було переносити людям старшого віку та хворим. Почались масові захворювання.

Хворих не лікували в лікарнях, вони залишались лежати в холодних бараках. Не витримує зими Немидора Січова, семидесятирічний Бенедикт Решетняк. Померлих не ховали, бо земля промерзла, їх до весни вивозили в барак-трупарню, а весною їх ховали в загальній ямі. Так і лежать вони до сьогодні в невідомих могилах в чужій стороні. Як розповідає Софія Мущир: коли помер Бенедикт Решетняк, його німа дочка просила її, десятирічну дівчинку, допомогти відвезти його в трупарню, адже всі дорослі були на роботах. Привезли, а там до пів сотні покійників і море щурів, які гризуть небіжчиків. Ця картина і досі стоїть в моїх очах, каже Софія.

Гуртувались виселенці і довгими зимовими вечорами, гріючись біля грубок, згадували свій дім, пробували колядувати та щедрувати, але не веселою була та пісня без рідного дому. Душа і думка була там, в рідному селі Тайкурах, в рідній Україні. В когось ще там були сини, брати, дочки, сестри, які боролись в УПА, а в когось тільки рідні могили. В їхніх домівках або жили чужі люди, або були контори, медпункти… І поступово визрівала думка: «А що як утікти звідси?». І через певний період зважились «Треба втікати!» Поділились на дві групи. Хто перший добереться додому дасть іншим знак. Збирали гроші, харчі. Першу групу очолив Костянтин Кравчук, який вже був з досвідом, бо в 1944-1945 роках був в трудармії Челябінську і знав як звідти добратись в Україну. Він роздавав інструкції, між собою не розмовляти українською мовою, бо їхали в пасажирському вагоні. Дорога була довга з пересадками. І ось знайомі станції рідної Волині: Могиляни, Славута, вийшли в Оженіно, домовились в село не йти, а розійтись по родичах, знайомих в навколишніх селах.

Друга група виїжджає після Різдва і очолив її чоловік з с. Новосілки, який побував в Сибіру за перших «Совєтів», в неї входили декілька мешканців з Здолбунівського, Острожського та Гощанського районів.

Моя мама приїхала з першою групою. Знаючи що я переховуюсь в м. Острозі у рідної сестри мого діда, приїхала до неї. Я досі пам’ятаю ті відчуття і ту зустріч з мамою: невимовна радість та щастя, що зі мною мама. На той час син бабуні Уліти працював вчителем математики в школі та влаштував мене в четвертий клас, я відчував їхнє піклування про мене. Добрі вони люди, вдячний їм за все, що вони для нас тоді зробили. Ми таємно сповістили мого діда Федора про те що мама зі мною в Острозі. Дід таємно привозив для нас харчі. Життя ніби налагоджувалось хоча і не вдома, але ми разом, серед своїх людей на своїй землі. Решта втікачів так само прилаштувались по інших селах, родичах, знайомих і взагалі добрих людях.

Розказує Ніна Годунко: «Я переховувалась в селі Посягва Гощанського району, зрідка таємно навідувалась в село Тайкури, глянути на рідне обійстя, на свою хату і поле, на якому дозрівала озима пшениця, посіяна батьком до виселення, на початку жовтня 1947 року. І так мені стало шкода старого батька, що залишався в Омську з мамою і сестрами, його праці, що я вирішила, щоб то не було, а я її зберу. Три ночі я приходила на батькове поле і серпом вижинала пшеницю, в’язала її в снопки. А четвертої ночі ми з дядьком Іваном перевезли її кіньми у село Посягву на його обійстя. А потім змолотили. Змолола в млині з неї борошно і в першу чергу, вислала батькові і сестрам в Омськ посилку з ним. Яка була радість у мене, коли я отримала звістку, що вони випікають з нього пироги та хліб».

Але які ж бо наївні були втікачі, адже не знали не відали з якою репресивною машиною мають справу. Вона знову запрацювала, ще з більшою жорстокістю. Почалось виловлювання втікачів.

А було це так. В кінці травня 1948 року після закінчення занять в школі я почав проситись, щоб мені дозволили поїхати в Тайкури, дуже скучив за своїми товаришами за дідом, тіткою. Мама посадила мене в автобус, який прямував до станції Оженіно і розповіла як потім пішки дістатись до Тайкур, та наказала щоб в село прийшов пізно ввечері, щоб ніхто не бачив. І знову Господь Бог вберіг мене від Сибіру. Бо тієї ночі в Острозі, на оселю бабуні Уліти наскочила міліція з обшуком. Вони знали, кого вони шукали, напевне хтось доніс де знайти маму. Моя мама заховалась на горищі в сіні. Міліція залізними піками шпигувала сіно на горищі до тих пір, поки мама не зойкнула від нестерпного болю. І знову допити, і знову КПЗ Здолбунова, Рівного, потім тюрма Дубно і етапування товарним потягом в Омськ. Інших втікачів настигла та сама участь. Але за «побег с мест лишения свободи» покарання було суворе. Так Кравчук Костянтин будував дороги на вічній мерзлоті в Заполярії, Годунко (Савчук) Ніна працювала на лісоповалі в Комі АРСР. Мамі дали 3 роки тюрми, покарання призначили відбувати в Омську. В зоні відбували покарання як політичні так і кримінальні ув’язнені. Їжа - це тюремна баланда, хліба 300 грамів, замість м’яса – риба, а працювали важко. Жінок водили на річку Іртиш розвантажувати баржі з лісом-кругляком. Десять жінок брали колоду на плече і несли її по трапу на берег до місця складування. Холодна вода, комарі заїдали, холод в тюремних камерах. Не всі жінки витримували цю каторгу. За таку роботу добавляли ще двісті грамів хліба. Мама захворіла. Ледве видужала. І стала просити табірне начальство, щоб перевели на легшу роботу. Її перевели в пральню. Робота була легшою, але хлорка, якою обробляли білизну виїдала очі та легені. Прали вручну.

Мамі можна було надіслати вісточку, як вона раділа. Через три роки прийшла «воля». Тільки яка? Місце поселення- Омськ. Житло, роботу шукайте самі. А за душею нічого. Правила поселення залишились ті ж. Кожного тижня відмічатись в комендатурі. Після прийняття Закону про доступ до архівів я прочитав в її справі розписку «я вместе со своєй семьей по решению Совета Министров СССР оставлена на спецпоселение навечно и если я совершу повторний побег с места поселения буду привлечена к уголовной ответственности по Указу президиума Верховного Совета ССР от 26 ноября 1948 года, которим за ето преступление предусмотрена мера наказания – 20 лет каторжних работ».

Житло знаходили в селах поблизу Омська. Легкої роботи знайти було годі. Вакансії були на будівництві – будувався великий житловий масив для працівників нафтопереробного заводу м. Омська. І будувався він руками так званих «ворогів народу» - ув'язнених спец таборів, спец поселенців. Жінки рили траншеї, носили відра з цементним розчином, прибирали будівельне сміття. Велика вдача була влаштуватись санітаркою в лікарню, посудомийкою в їдальню, чи кочегаром.

Загорілась надія на волю весною 1953, коли помер «вождь всех народов -. товаріщь Сталін». «Тепер нам дозволять повернутись до своїх домівок в Україні», - ділились думками при зустрічах тайкурці. Та не спішили це робити нові вожді «страни совєтов», ще довгих три роки прийшлось чекати, поки в 1956 році на основі постанови Ради міністрів СРСР їх звільнили від спецпоселення. Звільнили! Але як? Знову під розписку такого змісту: «Мнє спєцпосєлєнцу Січевой Н.Ф. обьявлєно 7 фєвраля 1956 года, что согласно Постановлєнія Совєта Міністров СССР от 24 ноября 1955 года, я із спєцпосєлєнія освобождєна с правом проживання в любом пунктє страни, кромє той області, края, республікі, гдє проживала до висєлєнія. Мне также об'явлєно, что жилье дома і другіє помєщєнія прєнадлєжащіє мнє до висєлєнія возращєнію нє подлєжат.»

Пройшло з того часу ще з десяток літ, прийшли до влади «інші» і трохи послабили утиски. Поверталися виживші після цих поневірянь тайкурці в різний час і по-різному. Хто мав кошти поїхав зразу, а хтось залишився щоб підзаробити, бо по селах було на той час важко. Вже були колгоспи, роботу там оплачували трудоднями, місцева влада не чекала їх повернення. Коли забирали, була своя оселя, своя земля, худоба, реманент та свій кусок хліба, а тепер – нічого. Все конфісковано, все в чужих руках і не підлягає поверненню. При будь-яких зверненнях повернути, отримували відмову. Розказує Годунко (Савчук) Ніна: «Мені, з чоловіком, після повернення в Україну ще три роки прийшлось поневірятись по інших селах, бо в Тайкурах не дозволяли поселитися, а коли дозволили, то ми по приїзді почали будувати свою хату, тому , що нашу хату віддали чужому чоловікові.» Софії Мущир (Решетняк) прийшлось купити пристосований під хату кам’яний хлів, і вона жила в ньому довго працюючи в колгоспі дояркою, поки не одружилась. Я ж спробував за допомогою адвоката звернутися у Верховний Суд СРСР, щоб нам з матір'ю повернули хоча б наш будинок, який був конфіскований без слідства і суду, та в якому розміщувався медпункт. На звернення отримав офіційну відповідь, що Верховний Суд не розглядає несудових справ. Ось і все. Коло замкнулось. Звертатись вище вже не було куди. Залишалась надія на Бога. Вже пізніше через два десятки років, коли сільська рада побудувала нове приміщення під медпункт, мені вдалося за допомогою добрих людей викупити свою ж хату у держави. Ось така була держава. Такий був захист прав громадян.

Не всім виселеним в Сибір, доля подарувала щастя дожити до днів, коли Україна стала незалежною державою. Частину з них прийняла чужинська земля. Більшість вже з підірваним здоров'ям працювали в Тайкурському колгоспі ім. Кірова і спочили у Бозі та поховані на сільському цвинтарі. Одиниці діждались проголошення самостійної, незалежної держави Україна, за становлення якої так самовіддано боролись, гинули та мордувались в таборах на чужині українці. Згідно закону України від 17 квітня 1991 року «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» всі вони реабілітовані та їм призначено комісіями виплату в 15 мінімальних заробітних плат, одержавши яку, на той час, моя мама змогла купити собі лише зимові чоботи.

На сьогодні залишилось в селі в живих лише три спецвиселенці, вони вже в поважному віці, радіють, що живуть в своїй Державі і не жаліються на свою долю і радять всім свідомим громадянам розуміти, що потрібно Державу розбудовувати, працювати, триматись разом і мати надію в серці, яку мали вони не зважаючи ні на що. Боротьба за незалежність триває, спадкоємець СРСР – Росія всіма засобами хоче нас задушити, анексувала Крим, веде війну на Донбасі, проводить пропаганду «руського міра».

Іларій Січовий


до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.