Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
п'ятниця
8
грудня
Випуск
№ 1349 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Нічого, нічого, що ми живем убого [Випуск № 1343]

Дозволю собі зараз поділитися чимось дуже інтимним. Донедавна мені взагалі здавалося, що це краще приховувати, цього варто соромитися, а саме: я люблю гроші. Точніше, навпаки: я не люблю їх відсутності. Безгрошів’я кидає мене у відчай. Аж до того, що у хвилини слабкості звістка про якийсь несподіваний гонорар діє на психіку краще за антидепресант — буквально, у медичному сенсі. Бо порожній гаманець — це приниження. Особливо коли збирання необхідної суми у Facebook (подайте хто скільки може!) — єдиний спосіб зробити родичеві термінову операцію. Гаразд, то все форс-мажор, є подразники простіші: рахунок за тепло, взуття на зиму, обов’язкові ліки, подарунок дочці на день народження…

Мені зараз, Богу дякувати, немає на що скаржитися, тим більше я загартований різними ступенями добробуту: і таким, коли з’їздити до Амстердама на вікенд не є екстраординарною пригодою, і таким, коли вираховуєш, у кого з друзів ти ще не позичав «до зарплати». Але загалом ставлення до грошей у мене нездорове, втім, як і в усіх нас, ось про що я. Йдеться про щось сороміцьке, не зовсім пристойне й водночас афективне, надважливе.

За фактом я належу до старшого покоління — того, яке «голосує серцем», без вагань приймає подачки від кандидатів у депутати у вигляді торби з цукром, гречкою та олією й водночас ненавидить усіх політиків гамузом, а загалом усіх багатіїв. Рівень освіти й індивідуальні риси характеру тут мають вторинне значення, це цивілізаційне. «Нічого, нічого, / Що ми живем убого, / А чесним бути в бідності — / Найвище од усього» — Роберт Бернс вам у поміч. Але ж і чесність, яку ми ніби сповідуємо, відносна, вона не заважає нам дурити ближнього («усі так роблять»), а тим більше когось заможнішого («вони все одно накрали»). Бо бідність асоціальна й у кінцевому рахунку, перепрошую, аморальна.

Дехто пояснює місцеві патерни в дусі Макса Вебера й Семюела Гантінґтона, мовляв, що ви хочете, православний ареал, подивіться на Росію, подивіться на Грецію, Болгарію, Сербію. Гаразд, можна звернутися до свідчень іноземців, які відвідували Україну в період між Богданом і «матінкою Єкатєріною»: Валюза, Юст, Вебер (не той Вебер, інший), де Монті, Ґмелін, Лезюр в один голос підкреслюють любов аборигенів до праці, повагу до статків і пристойні звичаї, на відміну від тих, що на Сході. І символічне резюме: «Вони (…) уявляють живий доказ перемоги свободи над людьми, що народилися в неволі». Припустімо на хвилинку, що в цих висловлюваннях є якась упередженість і політична складова. Так от одна моя юна приятелька обрала собі предметом досліджень судові справи Київського магістрату XVIII століття. Уявімо собі, що вони чудово збереглися включно з майже стенографічним викладенням змагання сторін. Картина та сама: повноцінний європейський соціум, жодної екзотики, здорова економіка, здорові стосунки, звісно, не без тарганів, але ж людина створена недосконалою…

Згадуючи жахливі історичні випробування, які випали на долю українців за останні три з половиною століття в складі імперії (з них понад двісті років буквального рабства), ми передусім зосереджуємося на жертвах, на стражданнях тих, кого давно немає, оминаючи спадкові травми в тих, хто поруч. Рабство ніколи не прикрашає характеру. Постійне очікування небезпеки радше не загартовує, а спотворює особистість. Заздрощі й підозра — ось постійне емоційне тло наших щоденних виробничих і загалом соціальних відносин.

Середньостатистичний українець не відрізняє й не має бажання відрізняти чесного підприємця, який вибудував бізнес із нуля, й учорашнього правоохоронця, який спеціалізувався на «віджимі» чужих активів. Для нього і той, і той однаково їздять джипом і живуть у двоповерховому палаці. Все, що шикарніше за новий Tucson, уже є предметом недоброзичливості й підозр. Кумедно, але цим ми якраз відрізняємося від жителів «запорєбріка»: там належність до офіційної влади якимось чином легітимізує в очах плебсу майновий розрив, ніби людина від влади має певний карт-бланш на крадіжки. У нас успішний бізнес політика — обтяжувальна обставина. З погляду виробничих відносин невідомо, що гірше.

Виявляється, в Україні брак робочих рук. Знайти працівників на сезонні роботи з оплатою, яку цілком можна порівняти, скажімо, з польською, тільки без відповідних транзакційних видатків, є проблемою! Кваліфікований робітник — дефіцит! Неготовність заробляти своїми руками, бажання отримати все й одразу — поширений соціальний феномен. Звідси один крок до зневаги до чужої власності й зневаги як такої, як способу життя. І півкроку до готовності вручити свою долю казковому герою-авантюристу.

Навіть без гречки.

Юрій Макаров


до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.