Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
16
жовтня
Випуск
№ 1341 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Інші статті випуска

Партнери

За Україну!

Химери українського буття як рецидиви задавненої хвороби [Випуск № 1337]

Роздуми над книгою Г. Могильницької «Химери зґвалтованого хронотопу»

В анотації до нової книги Г. Могильницької сказано: «Химери зґвалтованого хронотопу» – це не просто книжка талановитої публіцистики, це – «історія хвороби» нашого суспільства від її початкової стадії – до породжених нею рецидивів, що й досі паралізують наше суспільне життя в усіх його проявах…»

Характеристика, на диво, – влучна. Адже кожен матеріал, вміщений в книжці, спрямований на боротьбу з найрізноманітнішими проявами наших суспільних недуг, – тих химер, якими ці недуги проявляються в нашому українському просторі й часі, розірваному й спотвореному ще в часи «великої революції», названої авторкою «великим зґвалтуванням».

Епіграфом до роботи, якою розпочинається книга і яка розкриває «ідеологію і практику великого зґвалтування», взято слова із вірша М. Полєтаєва – одного із безлічі одописців революції, яким поет відгукнувся на смерть вождя і натхненника ґвалтівного перевороту:

Портретов Ленина не видно –

Похожих не было и нет.

Века уж дорисуют, видно,

Недорисованный портрет.

Місію додати кілька промовистих штрихів до «недомальованого портрета» взяла на себе авторка книги. Одразу хочеться звернути увагу на той їдкий сарказм, якого надає роботі сама її назва «Штрихи до недомальованого портрета. Ідеологія і практика великого зґвалтування» у поєднанні з епіграфом.

Таким же сарказмом сповнені й епіграфи-антитези до розділів роботи, взяті з творів «глашатая революції» Маяковського та з лірики інтелігентки-петербуржанки З. Гіпіус.

Побудований на документальній основі, цей публіцистичний твір Г. Могильницької яскраво викриває облудність ленінських гасел революції, розкриває її істинні цілі та шляхи їх досягнення, базовані на дворушництві, облуді, зневазі до народу й протиприродній кровожерливості «самого человечного человека», проти якої навіть злочини царату видаються ледь не невинним заняттям.

Саме в облуді й дворушництві «верхів», їх зневазі до потреб й бажань народу та в безголоссі мас, скованих страхом репресій, відлучених від правди, від здатності (й навіть бажання) мислити, вбачає авторка книги причини «химер», що донині спотворюють наше суспільне буття.

Не можна не зауважити й того, що робота була опублікована в самому початку 90-х років, коли авторка жила в до краю закомунізованому сільському районі більшовицької Миколаївщини, де після публікації роботи місцевою (все ще комуністичною!) владою була організована широка кампанія шельмування автора, обмов та нічних телефонних дзвінків з лайками та погрозами. Навіть спеціальний комітет «Защиты Ильича и его наследия» був створений, а райгазета ще більше року все друкувала відгуки «обурених громадян» на статтю «агентки ЦРУ» та «запроданки іноземного капіталізму».

Кожним матеріалом своєї книги авторка намагається повернути народу правду про нього самого, розкриває суть локальних та масштабних процесів, що відбуваються в суспільстві. Деталі цих процесів дозволяє розкрити багатогранний тематичний спектр матеріалів книги, яка складається із трьох розділів.

Перший із них «На вітрах розбурханої доби» об’єднує матеріали, присвячені суспільно-політичним, а відтак і моральним проблемам.

Другий: «Боже Великий, Єдиний, Нам Україну храни» – присвячений проблемі Української Помісної Церкви, не залежної від Москви, та канонічним підставам її створення.

Третій розділ «Любові й правди словом нелукавим» – це заяви, ухвали, звернення.

Надзвичайно цікавими в першому розділі є матеріали, датовані початком 90-х років, які дають уяву про той ідеологічний пресинг комуністичних сил, під яким знаходилась провінційна глибинка напередодні та в перші роки української незалежності, як і про справді героїчні зусилля протиставити цьому пресингу слово правди, здійснювані загубленою в цій глибинці «простою радянською вчителькою» – як називає себе Г. Могильницька, підписуючись під листом до депутатів Верховної Ради, в якому, використавши хвалькувату публікацію районної газети, викриває облудність акції комуністів-номенклатурників під стінами Парламенту 14 листопада 1990 року, що видавалася ними за «всенародний протест» проти діяльності Народної Ради у Парламенті.

Ряд матеріалів книги розкривають цілком невідомі чи надовго забуті істориками факти нашого минулого, як наприклад, жахливі події, пов’язані з плавучою тюрмою смертників, влаштованою більшовиками на транспортному кораблі «Алмаз», з борту якого в лютому 1918 року було скинено з прив’язаним до ніг баластом чи спалено в топках сотні одеситів («Ех, яблучко!»); про невідомого й досі широкому загалу українського священика Івана Кипріяна, який, щоб врятувати від передсмертного жаху приречених на смерть малолітніх в’язнів радянського концтабору, майже на 20 років раніше, здійснив подвиг Януша Корчака, яким захоплювався увесь світ («В’язень № 8986»).

Предметом неослабної уваги авторки є розвінчування облудної теорії «спільної колиски трьох братніх народів» та «єдиного отєчєства» (Мы и северный сосед», «Осознать себя и построить свой собственный дом»…(відкритий лист до автора статті «Малорус – это звучит гордо!» та інші).

Під прицілом її гострого пера постійно знаходиться широко пропагована в «передмайданній» Україні проблема «строительства Русского міра» в нашій Державі. Здається, ніхто з публіцистів чи науковців-істориків не ставив ці питання так гостро і не відповідав на них так аргументовано, як ця жінка зі знаннями енциклопедичними і хистом педагога-просвітителя, що вміє найскладніший матеріал подати в захопливому, доступному широкому загалу і переконливому вигляді.

Публіцистика Г. Могильницької «писана серцем». Щось подібне бачимо часом у творах Шевченка, де після вибухово гнівного: «І потече сторіками кров у синє море дітей ваших!.. І дим хмарою заступить сонце перед вами!.. – звучить пронизливо-сердечне: «Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю»…

Подібно до цього й у публіцистиці Могильницької гнів і обурення часто змінюються почуттям співчуття і болю за тих, хто, віками відлучений від правди, борсаючись у тенетах антиукраїнської пропаганди, «не знаючи, що творить»,грає на руку ворогів України й на своїй землі, в своїй державі прирікає себе на громадську безпритульність, на духовне сирітство, залишаючись чужим і ворожим своєму народу і, врешті, самому собі. Так у роботі «Мовою документів і свідчень», відповідаючи на «Протест ветеранів ІІ світової війни проти спроб реабілітації ОУН-УПА» та пересипавши свою відповідь безліччю інвектив та саркастичних зауваг, розмову з войовничими ветеранами Г. Могильницька все ж закінчує на безмежно теплій, позбавленій будь-якої «ідеологічності», людяній ноті: «І ще одне, дорогі мої ветерани: і у вас, і у мене є діти. І у вас, і у мене ростуть онуки. І так само ростуть вони у колишніх «оунівців» і «упівців», і в отих звірів-карателів, що випускали кишки із молодесенької Юльці із західноукраїнського села… Так невже ви хочете, щоб онуки чи діти наші коли-небудь знову цілились один в одного?! Ось над цим, – найперше над цим, – подумайте, дорогі наші, і дай Господь вам здоров’я і сили!»

У постскриптумі до відкритого листа «русомірянину» Крилову, доданому після розстрілу російським «Бук»ом малайзійського «Боїнга», Г. Могильницька, мабуть, чи не першою з публіцистів, пов’язавши війну на сході з розпаношеною пропагандою антиукраїнських сил в середині країни, твердить:

«Ви – терористи! Ви, а не донеччанин-алкоголік, що бігає з російським автоматом в руках, стріляючи в свого брата, і не російський бойовик, що націлив ракету на мирний «Боїнг»!..

Ви – вбивці! Бо ще до того, як путінські найманці почали стріляти снарядами й ракетами, ви стріляли в Україну і її народ своєю брехнею й ненавистю. Не будь цього, не будь вашого русомірянського холуйства, не посмів би кремлівський коротулька послати на нашу землю «зелених чоловічків» ні «колорадських жуків», не просвистіли б кулі, не прогриміли б вибухи, не пролилася б українська (та й російська також) кров. І не буде вам ні сну, ні спокою, доки не приповзете ви навколішки до зрадженого вами народу, доки не застигнете в покаянні перед Богом!»

І вже зовсім на іншому регістрі:

«Молю Його, Всевідаючого і Всеблагого,

щоб він обдарував вас і покаянням,

і всепрощенням. В глибокій скорботі

та з непорушною надією й вірою –

Галина Могильницька».

До речі, тривожні, майже пророчі передчуття кровопролитного лиха із-за відсутності належної реакції влади й суспільства на антиукраїнську пропаганду та відверто демонстровану агресивність північного сусіда, звучать в публіцистиці Г. Могильницької ще задовго до появи перших «зелених чоловічків» у Криму чи перших вибухів на Донбасі.

Візьмімо до рук її книжку «Міфотворчість як обґрунтування історичного мародерства» та перегляньмо бодай додатки й коментарі до них (2008 р), чи й статтю «Цілував яструб курочку», опубліковану ще в 2000 році, в якій авторка, процитувавши витяги із книги Дугіна «Основы геополитики. Пособие для российских военных дипломатов и международных политиков» до своїх російськомовних співгромадян, яких щойно посол РФ в Україні І. Абоїмов запевнив з телеекрану, що «Великая Россия будет принимать самые серьезные меры для защиты прав русскоязычных, в том числе и украинцев», звертається зі словами: «Але пам’ятайте, що мова йде не про державу, в якій живуть російські військові, дипломати та політики, а ви і ваші діти. І в разі якоїсь біди, спровокованої російськими яструбами, охочими до «переустройства украинского пространства», не їм з їхніми дітьми, а вам з вашими доведеться, покинувши оселі, шукати десь статусу біженців. Тож дорожімо нашим спокоєм, бережімо мир і злагоду в нашому суспільному українському домі».

Це було опубліковано в 2000 році!

І вже пізніше, мов наперед бачучи, як служителі Московського патріархату освячують російські танки й «бетеери», що ввірвались на нашу землю, авторка, наголошуючи на нагальній необхідності створення в Україні Єдиної Помісної Православної Церкви під Київським омофором, запитує: «За яку «богомхранімую страну нашу» під час збройних конфліктів між державами молиться Церква, релігійний центр якої знаходиться в одній із них: за ту, якій підпорядкована, чи за ту, на чиїй території знаходиться? За кого молиться в молебнях «побєды на супротивныя даруяй!»? Хто для неї супротивний, а хто – свій? А таке в історії траплялося неодноразово. І дбаймо, щоб не трапилося з нами…» (Розділ ІІ. Церква та її роль у формуванні самосвідомості громадян»). На жаль, до цих застережень не було кому дослухатись: владоможні «друзі» і «слуги» народу, істинне обличчя яких теж висвітлене не раз на сторінках книги Могильницької (Розділ І. «Український політикум у дзеркалі касетного скандалу-2», «Чи потрібна правда Комітету «За правду»! та інш.), були зайняті власним збагаченням, боротьбою за владу та популістською демагогією.

Книга Г. Могильницької – це історичний документ, що висвітлює широкий спектр проблем, які стали каменем спотикання на шляху побудови незалежної Української держави, розкриває їх причини й шляхи їх усунення.

На жаль, наклад в 500 примірників занадто мізерний для цієї яскравої та глибоко пізнавальної книги.

Юрко Славутич


до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.