Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
19
листопада
Випуск
№ 1346 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Григорій СКОВОРОДА: «Час скінчити мандрівку» [Випуск № 1335]

Ще з часів древніх римлян (можна назвати тут Марка Аврелія та Сенеку) вважається, що для істинного філософа, мудреця, стоїка завершення життєвого шляху, «виконання долі» має бути таким же гідним, піднесеним і гордим, як і весь пройдений шлях життя загалом. Йдучи на зустріч з Вічністю, вважали античні мислителі, людина мусить повністю позбутися страху, суєти, злоби, взагалі будь- яких низьких пристрастей — і тільки така людина є дійсно внутрішньо вільною.

Григорій Савич Сковорода, видатний український філософ, один iз найдивніших людей, яких будь-коли дарувала світові наша земля, знав ціну життя, знав, як нелегко буває часом відрізнити дійсно нетлінне від того, що дзвенить і блищить, але дуже швидко розсипається у прах. Він казав: «Ложная позолотка есть блистательнее паче самого злата» — бо чудово розумів, якими складними й заплутаними бувають відносини між оболонкою й змістом, зовнішністю й сенсом. А от коли настає час скінчити мандрівку (мандрівку життя!) — все стає на свої місця, бачиться в істинному світлі...

Ці слова («час скінчити мандрівку») Григорій Савич вимовив в останні дні свого земного шляху, в похмурі жовтневі дні року 1794-го в селі Іванівка (нині — Сковородинівка) під Харковом. Заключні тижні і місяці життя Сковороди, з одного боку, майже хрестоматійно відомі (хто, скажімо, не чув про знаменитий напис, який філософ попросив зробити над своєю могилою: «Свiт ловив мене,але не впiймав»?). І все-таки в цій історії стільки мудрості, мужності та повчальної простоти, що, напевно, незайве буде нагадати про неї.

Сковорода тому міг так легко подолати страх смерті, що знав: він виконав свою місію на Землі (ще 1783 року він у властивому йому неповторному жартівливо- гордому стилі сказав про своє життя, причому не кому-небудь, а найвпливовішому харківському губернатору: «Я сию ролю выбрав, взял и доволен»). Великий мудрець тому не боявся вічного Відходу, що переміг цей страх не філософствуванням — навряд чи воно може тут дійсно допомогти, — а чітким розумінням: це коли- небудь неминуче має статися з кожним. І, можливо, полегшувала його душу й та обставина, що Григорій Савич устиг у передчутті неминучого побачитися й поговорити про найголовніше зі своїм майже рідним учнем і близьким другом (до речі, автором єдиної біографії Вчителя, що дійшла до нас) Михайлом Івановичем Ковалинським. Ця зустріч відбулася в маєтку Ковалинського, маленькому селі Хотетове неподалік від Орла.

А Сковорода — Ковалинський знав про це — вже декілька років, з 1790 року, жив здебільшого в слобожанському селі Іванівка, в маєтку харківського поміщика Андрія Івановича Ковалевського, в одноповерховому будинку з ампірними колонами, в якому філософу надали скромну кімнатку з вікнами в парк. Природа цього села («Земелька его есть нагорная. Лесами, садами, холмами, источниками распещренна. На таком месте я родился возле Лубен») дуже нагадувала Григорію Савичу рідні Чернухи... Сковороді йшов 72 рік: наш геній уже був слабий і серйозно хворів. І все-таки він з готовністю відгукнувся на запрошення Михайла Ковалинського погостювати у нього в Хотетові. Старий філософ з ветхою торбою та старою вузлуватою палицею в руках прийшов з Іванівки в Хотетове (добрячих півтори сотні кілометрів!) пішки. Так він ходив по українських і російських селах уже більш як чверть століття. Але ця подорож була вже останньою...

У ті серпневі дні 1794 року, як згадував згодом Ковалинський, Вчитель «занимал его рассуждениями, правилами, поняттями, каковых ожидать должно от человека, искавшего истины во всю жизнь не умствованием, но делом» (дуже точне визначення філософії Сковороди!). Так минув майже місяць. А потім Григорій Савич раптом сказав учню: йому, Сковороді, скоро час іти. Перед розлукою Сковорода віддав у руки Ковалинському вміст тієї старої похідної торби, з якою ніколи не розлучався ось уже декілька десятиліть. Там були рукописи його філософських праць. Мудрець попросив учня зберегти їх (зауважимо, що Михайло Іванович виконав це прохання; ось іще одна важлива його заслуга перед нащадками, крім написання біографії Сковороди). Але був у цьому проханні знаменитого нашого мислителя й іще один, прихований, неявний сенс: Сковорода відчував, знав, розумів, що настають уже тепер такі дні, коли йому нічого не треба буде мати, все стане, кажучи по правді, зайвим — хіба що чиста сорочка... Прощаючись з Ковалинським, Григорій Савич мовив: «Может быть, я больше уже не увижу тебя. Прости! Помни всегда во всех приключениях твоих в жизни то, что мы часто говорили: свет и тьма, глава и хвост, добро и зло, вечность и время».

Подивимося на єдиний цілком достовірний прижиттєвий портрет Сковороди, написаний незадовго до його смерті, навесні 1794 року, харківським художником Лук’яновим. Перед нами — людина з пронизливим, швидким поглядом, здатна майже вмить проникнути в душу будь-якого співрозмовника, людина з підстриженою «в кружок» головою (так стриглися чимало київських студентів, «могилянці» та інші, в XVII-XVIII ст.; дивно, але Сковорода й у старості не відступав від такого вигляду!). У руці він тримає улюблений свій філософський твір — «Алфавіт, або буквар світу»; можна помітити, як через пояс «виглядає» знаменита сковородинська дудочка. І ось ця людина, відчуваючи в собі велике, благотворне почуття спорідненості з Богом, Матір’ю-Природою й узагалі з усім сущим («Сие чувство есть венец жизни и дверь бессмертия», любив повторювати Сковорода), знаючи, що виконала свою високу Місію на землі — почала своїми вже слабкими руками копати собі могилу. Коли ж господар будинку, згаданий уже Андрій Іванович Ковалевський, спитав, що це означає, то почув у відповідь ці прості й вічні слова: «Пора, мой друг, кончать странствие». На світанку 29 жовтня (за старим стилем) 1794 року Григорій Савич Сковорода пішов у вічність.+

Що вражає нас, тих, хто живе за два з лишком століття після смерті великого Вчителя, в його духовній суті? Ця людина вміла протистояти матеріальним (та й більш тонко вираженим!) спокусам навколишнього світу; і його «Свiт ловив мене,але не впiймав» виразно перекликається зі словами з Євангелія від Івана: «Я світ переміг!» (при цьому Сковорода, безсумнівно, чудово пам’ятав слова Христа про те, «що світ перебуває у злі...»). У Сковороди — незалежно від Шекспіра, який дійшов того ж висновку — ми не раз зустрічаємо думки про те, що «світ людський подібний до театру», і щоб людина не втратила себе в цьому злобному маскараді лицедіїв, треба пам’ятати про одне: «Не внешняя наша плоть, но наша мысль — то главный человек. В ней-то мы состоим. А она есть нами». Тому й у наш час, і завжди залишається важливим і насущним заклик великого Мандрівника: «Познай самого себя!» — саме це дасть можливість протистояти спокусам суєтного світу, цієї «розмальованої мавпи», як любив говорити Сковорода.

Вельми наївним було б представляти нашого видатного філософа як благосного, добренького «старенького», який тішив слух людей ніжними промовами й говорив саме те, що від нього в той момент хотіли почути. Були речі ненависні Сковороді; й, можливо, передусім гріх лицемірства, особливо прикритий «християнським благочестям». Ось люті рядки з «Брани архистратига Михаила с сатаной» (1783), де йдеться саме про лицемірів: «Сии суть лицемеры, мартышки истинныя святости, — по лицу святы, по сердцу всех беззаконнее. Сребролюбивы, честолюбивы, сластолюбцы, ласкатели, сводники, немилосерды, непримирительны, радующиися злом соседским, полагающии во прибылях благосчестие, целующии всяк день заповеди господни и за алтын оныя продающии. Домашнии звери и внутреннии змии лютейшии тигров, крокодилов и василисков». Досить актуальні слова, чи не так? І хоча вони формально належать одному з архангелів, можна не сумніватися, що за ними — непримиренна душа Сковороди.

За спогадами друзів і близьких, Лев Толстой в останні роки життя неодноразово говорив про те, що щиро заздрить мандрівному філософу з Чорнух і мріє піти з життя так само тихо, гордо й гідно. І це Толстой, для якого не існувало авторитетів, який відкидав, наприклад, як він писав, «мнимое величие Шекспира»! Для нас же життя й смерть Сковороди (весь цей, дійсно, найкращий його витвір) несуть вічний урок: не брешіть і не лицемірте хоча б самі собі. І пам’ятайте заклик філософа: «Глянь в сердечныя пещеры!»

Ігор СЮНДЮКОВ


до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.