Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
17
вересня
Випуск
№ 1337 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Про що говорять у Європі і мовчать у Порошенка? [Випуск № 1333]

Європейцям неабияк кортить чим швидше зняти з порядку денного питання війни на Донбасі. Для них політика – то, передусім, безперебійна робота економіки. Водночас, українська влада такого підходу, схоже, зовсім не розділяє. Для неї політика – то, в першу чергу, бізнес…

Іще два тижні тому, я й гадки не мав, як звати лідера Вільної демократичної партії Німеччини, від якої, як запевняє німецька соціологія, залежить доля коаліції в майбутньому скликанні Бундестагу. З українських ЗМІ раптом дізнаюся, політик на ім’я Крістіан Лінднер виступає за таку собі «герметизацію проблеми Криму». Спершу не надав цьому особливого значення: в Німеччині вибори, а перед виборами мало про що говорять. Українські політики та експерти, утім, вперто згадують заяву знову, і знову. Мимоволі вирішив дізнатися, і що ж такого наговорив той горезвісний Лінднер?

Питання Криму і Донбасу, мовляв, треба вирішувати окремо. Тобто спершу розібратися з Донбасом і лише потім взятися за Крим. Лінднер наголошує, анексія Криму, як і усі решта імперських жестів Кремля особисто для нього залишаються абсолютно неприйнятними, водночас не менш неприйнятною є і повна відсутність руху у Мінському процесі. Аби пожвавити його, пропонує таку собі гру у перманентне послаблення-посилення санкцій. У залежності від того прогресуватиме чи деградуватиме ситуація на Донбасі.

Як на мене, іще одна спроба змусити Росію співпрацювати. Ні більше, ні менше. Можна не погоджуватися, можна пропонувати інші шляхи, можна і взагалі ігнорувати слова лідера не відомої у нас політичної сили. Однак заява німецького демократа з незрозумілих мені причин провокує в Україні резонанс заледве не більший, аніж у самій Німеччині.

Спікери Президента уперто намагаються подати її, як замалим, не офіційну пропозицію віддати Крим в обмін на Донбас, а відтак і як нав’язування компромісу, з яким ніколи не погодиться українське суспільство з українською владою на чолі.

Між рядками статті «Про що не говорять європейці» віце-спікера Парламенту Ірини Геращенко читається обурення, яке просто не може не вражати своєю безпосередністю.

«Наші іноземні партнери воліли би більше говорити про домашнє завдання України, - бідкається представниця пропрезидентської сили, - про боротьбу з корупцією, посилення демократичних процесів, прозорість економіки, розумну кадрову політику – що завгодно, аби тільки не говорити про власні зобов'язання». Подумати тільки, іноземним партнерам набагато приємніше зустрічатися з вітчизняними антикорупціонерами і опозиціонерами всіх мастей, які незмінно розповідають, як все погано в Україні, жодним словом не згадаючи про Росію!

На думку пані Геращенко, міжнародні партнери у контактах з українським керівництвом мали би більше говорити саме про Росію! Про війну. Про захист прав людини на окупованих територіях. Ми ж бо сьогодні платимо таку дорогу ціну за мир на території такого омріяного Європейського союзу!

Сперечатися важко. Про Росію, її агресивність та неадекватність можна говорити дуже довго. Як не крути, ми і справді протистоїмо одній з найсильніших потуг світу. Наші економіка і бюрократія були століттями пов’язані з їхніми економікою та бюрократією. Звідси і опір системи, і труднощі перехідного періоду, і недосконалість правових механізмів і багато-багато чого іще. Розмови про усе це створюють можливості для численних ліричних відступів та іншого переливання з пустого в порожнє.

Зовсім інша справа боротьба з корупцією чи прозорість економіки. Тут вже, як кажуть фізики, залізяку не надуриш. Робота або відчувається або ні, а відтак для притаманної Президенту словесної еквілібристики простору майже не лишається.

«Ми йдемо до перемоги, крок за кроком і день за днем наближаючи звільнення Криму і Донбасу», - продовжує пані Геращенко. Одразу ж уточнює, що роблять вони усе це суто в політико-дипломатичний спосіб, перманентно посилюючи українську армію.

Слова ніби й цілком правильні, але надто вже від них тхне чимось до болю знайомим. За останні три роки щось подібне усі ми чуємо чи не щодня. Скільки часу взагалі треба посилювати нашу армію, аби вона зрівнялася з російською?

Подібні вичікування при бажанні легко можна розтягти іще на багато-багато років. Весь цей час посилатися на «об’єктивні причини», які вкотре змушують відкласти обіцяне «Життя по-новому»… У кінці обов’язково повторювати мантру про безальтернативність Мінського формату.

Війна остаточно перетворилася на сухі статистичні зведення на початку новинних випусків. З потоків і далі капає куди треба, а потрібні люди тим часом звично роблять потрібні речі…

Від міжнародних партнерів за таких умов вимагається небагато: підбадьорливо плескати нас по плечу, час від часу підсобляти траншами і не надто допитуватися на що ж саме вони витрачаються. Може тоді у постах Ірини Геращенко та її соратників буде хоча б трохи менше досади?

На жаль чи на щастя, у Європі на наші проблеми дивляться дещо інакше. Там проблеми звикли вирішувати, а не паразитувати на них. Якщо слабкий не бажає стати сильнішим, допомагати йому – справа завідомо невдячна.

Поки санкції роблять Росію слабшою, Україні, за задумом наших союзників, треба ставати сильнішою. А такою її, як не крути, можуть зробити виключно і тільки такі не милі для президентського оточення боротьба з корупцією, посилення демократичних процесів, прозорість економіки, розумна кадрова політика…

Звісно ж, живучи «по-старому», правити за таких умов набагато менш комфортно. Чітко визначивши статус окупованих територій, куди складніше заробляти на війні. З плечей народу її тягар все більше перекладатиметься на Президента, силовиків, податківців та власників енергогенеруючих компаній – всіх тих, хто в умовах пост-радянської системи має повний карт-бланш на відсутність будь-яких труднощів.

Західні дипломати часто говорять: «Якщо для української держави формально Росія не є агресором, то про які санкції може йти мова? Якщо Україна згідно із законом не називає непідконтрольні території Донбасу окупованими, то чому вимагає такої справедливості від усіх решти країн, де юридично ніякої війни також нема?»

Що не кажіть, говорити про «життя по-новому» значно простіше, аніж реально впроваджувати його в життя. Щойно подумаєш, на що піднімаєш руку, як зникає будь-яке бажання щось змінювати. За таких умов гібридна війна перетворюється фактично на рятівну соломинку. Коли вона зникає, увага партнерів переключається на економічні успіхи і зміну системи – царини, про досягнення в яких говорити і взагалі не доводиться.

Не менш важливим є також і те, що припинення війни суттєво активізує вчорашніх активістів Майдану. Чимало з них повернувшись з фронту, знову боротиметься за утвердження його цінностей. Такого повороту подій нинішня верхівка, з високою вірогідністю, взагалі не переживе, а відтак повноваженнями доведеться поступитися.

Зовсім інша справа, якщо війна триватиме. На порядок денний виходять мілітаризація економіки і централізація влади, що за певних обставин може обернутися реваншистською системою, яка спершу поб’є ворога, а потім візьметься і за своїх внутрішніх опонентів, читай, усіх, хто не згоден.

Про все це у Порошенка точно думають, утім, публічно про це, звісно ж, ніколи не скажуть. А от міжнародні партнери ні, ні та й проговоряться. Або змусять проговоритися…

Максим Коломис


до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.