Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
12
листопада
Випуск
№ 1345 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

«Перебуваючи в аеропорту, я ніколи не припиняв молитися», - кіборг «Вай-Фай» [Випуск № 1332]

Межа між життям і смертю проходила через кожного з кіборгів, змінювалася і вібрувала страхом. Якби було куди втікати, не обійшлося б без дезертирства. Війна, мов електрошок, струснула кожного з оборонців Донецького летовища і змусила виживати. Мінус 24 надворі, а вони у бетонній споруді, на протягах, між бандитами Гіві, котрі поливали шквальним вогнем, та удмуртами, що травили газом невідомого походження.

Василю Гринику з позивним «Вай-Фай» завжди снилася війна, і уві сні він був солдатом. Хлопець із Клесова, що на Сарненщині, підріс, пройшов школу десантника і отримав досвід снайпера розвідки. Він так і не зміг позбутися передчуття, що колись обов’язково воюватиме.

- Коли почалася війна, я працював на залізниці, і в нас була «бронь» від мобілізації. А згодом перевівся на іншу роботу, і після того мене призвали до війська. Дали повістку на день ВДВ. Я вдягнув берета, тільника, за три години повністю пройшов комісію і вже 14 серпня 2014-го року поїхав на Яворівський полігон проходити підготовку, щоб їхати в АТО. Там були спартанські умови, щоранку 12 кілометрів пробіжки. Вчилися ходити групами, переходити, прикривати, щоб вести бій в умовах міста, населеного пункту чи тому подібного. Ми звикли чути, що позаду стріляє автомат, і розуміти, що не варто звертати на це увагу. Ти повинен бачити, твердо знати, куди йти, яка ціль, кого ти повинен захистити і прикрити. Вчили з усього стріляти, мовляв, будеш там, де треба використовувати всі види зброї. Доводилося долати труднощі, адже нам розповідали про випадки, коли треба нести пораненого, і яким би ти не був сильним, спортивної статури, страх і переживання так забивають дух, що можна протягнути його 10-15 метрів, а відчуття, ніби біг 10 кілометрів. Тож ми звикали до того, щоб розум концентрував сили і ти в здоровому глузді розумів, як треба все робити.

- Коли для вас розпочалася справжня війна?

- 27-го листопада нас сповістили, що їдемо в зону АТО для виявлення та знищення сепаратистів. Прибули на станцію Костянтинівка. Коли побачили чорне місто, дим, були на адреналіні, адже це було перший раз. Там був храм, і через духовні шляхи я шукав підхід до жителів, навертаючи їх до Бога та прищеплюючи любов до України. У неділю та на свята ходив до церкви, там читав «апостола». А в будні нас возили у Піски, щоб ми почули, як вибухають міни. Хотіли пристріляти бійців, щоб ми відчули, як «там впало, і там впало». Спершу боїшся, потім звикаєш, і йдеш вже не на повний ріст, а так, як навчали на полігоні. Перебуваючи в Пісках, ми побачили побиті вибухами будинки, які були з мурами у півтора метри. І коли крили 120-ми мінами, всі забігали у такий же будинок. Був там один, як церква великий, з гарним куполом. На 6-те січня прийшов наказ заступити на бойове чергування в Донецький аеропорт. Ми поїхали через «коридор», яким нас пропускали солдати ДНР. Хоча було видно, що стояли там доволі навчені бійці, і це були не просто шахтарі і трактористи, а спецназ, професіонали. Ми мали автомат із трьома магазинами, два з яких порожні, а у третьому 30 патронів. Ротація мала тривати два тижні. Отак ми йшли воювати і захищати аеропорт. І вже з вечірнього чергування ми пішли на пост, молоді, недосвідчені: вночі, без світла, один за одним, як ті кажани. Сепаратисти знали, в які години ми йдемо, і пострілювали в нас. Наступного дня, на самісіньке Різдво, зав’язався бій. В нас стріляли зблизька, зі сторони старого терміналу. Тоді ж, увечері, було перше поранення бійця з нашої роти, Ігоря Римара. Йому відірвало праву руку, щелепу і гортань. І тоді в нас наступив ступор.

- Як ви боролися з цим постійним страхом?

- Здається, перебуваючи в аеропорту, я ніколи не припиняв молитися. Мабуть, у цьому було моє спасіння. Зрештою, мене дуже підтримували молитвами дружина Ірина й донечки Марія та Євгенія. Молилися за мене у храмах, домівках, всі, хто знав. А тим часом наші важкопоранені хлопці помирали на руках, не дочекавшись вивезення з терміналу. Адже танки завалили вхід і вихід з підвального приміщення, де знаходилася частина терористів. В підвалі стояла банда Гіві, на першому поверсі ми, на другому – сепаратисти, на третьому – російська армія.

- Утім, ви протрималися в таких умовах декілька днів. Коли стало найважче?

- Наші радіостанції прослуховувалися, бо коли в нас були поранені і ми просили годину тиші, щоб вивезти їх, вороги все це розуміли. Але часом «ламалася» координація між нашими. Наприклад, виїжджали танк чи САУшка на постріл, просимо, що треба такий-то квадрат накрити, чекаємо – нема нічого... Наші командири, в кого були друзі серед добровольців, викликали їх через мобільні телефони, і ті накривали вогнем скоріше. Йшли дні, боєприпаси закінчувалися, родичі обдзвонювали всіх, аби командування почуло, що нас там просто винищують. Найгірше було 14-го числа: нас не могли взяти, тривав бій з 7-ї ранку до 9-ї вечора, половину автоматів заклинило, їх не можна було перезарядити. Тоді удмурти пробили з верхнього поверху дірку і хотіли нас гранатами закидати. Ми з командиром вирішили вийти надвір, туди, де перед аеропортом на першому посту стояв жовтий КамАЗ. Ми за нього зайшли і стали у верхній поверх стріляти, щоб увагу трохи відвернути. Командир раптом каже: «дивися, хтось в другому рукаві, відходимо». Повертаюся, роблю крок, і відчуваю удар, який мене на метрів шість відкинув. Граната. Я пролетів від переднього колеса кабіни аж за кузов ззаду. Рукою зробив два помахи і зрозумів, що вона припинила рухатися. Якось заповз під задній міст КамАЗа, ліг, «сепари» все це бачили. Відключився. Коли прийшов до тями, аеропорт уже крили мінами. Між будівлею та КамАЗом впала міна. Осколок прошив два колеса і мою каску, застряг в голові. Було відчуття, ніби каска одяглася аж на плечі, потім почало пекти і випалювати весь мозок.

- Як вдалося врятуватися з цього пекла?

- Під машиною я пролежав з вечора до сьомої ранку. Тоді прийшли побратими. Одяг примерз до металу, бо надворі 20 градусів морозу, лице опухле. Думав, що відморозив ноги, але під вечір почав рухати пальцями. Наступного дня мали мене вивозити до лікарні, але терористи запалили перше МТЛБ. Не було на чому виїхати, кинулися рятувати тих, хто був там. Вже аж вночі прийшов наказ знову забирати поранених на іншому МТЛБ. Той, хто приїхав на першому, що згорів, був сильно поранений, постійно кликав свого друга Добермана. Я лежав поряд, нащупав його руку, відчув, що вона дуже холодна. Підходить Доберман, питаю, чому? Відвернувся, щоб той не чув, і каже: вона в нього тільки на сухожиллі тримається. Після такого, який би ти не був сильний, все одно сльози течуть.

Чотири з половиною кілометри дороги з аеропорту видалися вічністю. В Дніпропетровському госпіталі «Вай-Фай» був два дні, потім його доправили до Львова. Проходив реабілітацію вже вдома. Увесь цей час Василь щодня молився. Та й досі молиться, щоб війна не забирала побратимів, щоб перемога настала найшвидше. І продовжує власну боротьбу за здоров’я на мирній землі.

Володимир Струс


до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.