Реабілітація наріжного каменя [Випуск № 1331]

Попереджаю: те, що ви зараз читатимете, — плагіат. Точніше, дайджест, оскільки думки я позичав одразу в кількох сучасних авторів, серед яких двоє британців, один француз, один українець і навіть один росіянин, щоправда, родом із Києва. Вони мають різні переконання (ліві, дуже ліві й помірковані праві), спільне в них усіх — лише предмет наукової цікавості: нація і націоналізм. І, хоч як дивно, серед представників різних традицій та наукових шкіл сьогодні, за великим рахунком, немає принципових розбіжностей у розумінні названих вище понять.

Чому «нація» й особливо «націоналізм» — критичні точки сучасної політичної свідомості, пояснювати навряд чи варто. Партія відвертих ушльопків в Угорщині, панночка на російському кредиті, яка мало не стала президентом Франції, тепер польські лідери, які розгойдують Євросоюз і нацьковують люмпен на українські могили — що не кажіть, тенденція. Не забуваймо й про напівміфічних українських націоналістів, якими в Європі лякають дітей, звісно, з подачі кремлівської пропаганди, але хтось на це ведеться, отже, зерно впало в підготовлений ґрунт. Ще має значення пам’ять про терористичні практики, скажімо, ірландських або баскських сепаратистів (у власному сенсі слова). І хоча вони залишилися у відносно далекому минулому, ліниве емоційне тло й далі визначає актуальну систему координат. Ну а жахливі згадки про нацистів довершують ментальний ландшафт.

Тим часом міграційна криза в Європі актуалізувала старі виклики, неперетравлені фобії вирвалися на поверхню. Мешканці арабських, чорних та інших чужинських гетто у великих містах не поспішають вливатися в культуру нової батьківщини навіть на рівні побутових звичок, а регулярні теракти окремих недоасимільованих ставлять хрест (перепрошую за гру слів) на готовності «корінних» європейців миритися зі стрьомними сусідами, і вони висловлюють свою неготовність у термінах, як їм здається, націоналізму. Але логіка не вулиці, а академічних кабінетів трохи інакша.

На категорії нації тримається вся європейська політична система, починаючи з XIX століття, це її наріжний камінь. Не абстрактний народ, а саме нація в кордонах держави є джерелом влади, засадою легітимності. Понад те, єдиною попередньою передумовою демократії є, виявляється, національна консолідація — це принципово! Здебільшого нація формується навколо якоїсь однієї етнокультурної спільноти (хоча є й винятки), але загалом взаємодія нації та етносу має інклюзивний характер. Тому — увага! — етнічні «націоналісти» (тут краще це слово ставити в лапки), вони ж здебільшого ксенофоби, по суті, підривають націю зсередини, бо націоналізм передбачає передусім об’єднання, а ці працюють на конфронтацію.

Тепер розберімося з поточним порядком денним. Гасла ЄС та його повсякденні практики сприяють заміщенню національного самовизначення досить абстрактним «загальноєвропейським». Мешкати в Іспанії, мати німецький паспорт, а податки платити в Ірландії — картинка з життя... Звучить привабливо: «Обніміться, мільйони, поцілуйтесь, мов брати!» й така інша смакота. Насправді ж, щойно проявляється криза громадянського самовизначення, на перший план виходять глибинні, себто первинні, форми консолідації. Які? Місцева громада (зокрема, гетто). Плем’я. Каста. Або просто квартальна банда. Я розумію, що то геть не синоніми, але функціонально ці різні типи суспільних ланок досить схожі, бо працюють на неформальних засадах. Внаслідок відмови від нації різко падають індивідуальні цінності й виростають групові, примітивніші, архаїчні. А тепер питання: чи сприяє демократії перенесення владного суверенітету, з одного боку, на наднаціональні інстанції, а з другого — на рівень місцевого самоврядування? Омріяна децентралізація, якщо вона не супроводжується запровадженням чітких правил і контролю за єдиним протоколом, швиденько деградує до форм удільного князівства, яке керується домовленостями й звичаями, — нічого не нагадує?

Політична нація — радше мем, аніж дефініція. Це словосполучення, висунуте (гаразд, запозичене) Євромайданом як компромісу між учасниками з різними ідеалами та бекграундом, є за своєю суттю тавтологією. Нація не може не бути політичною. Інша річ, що ще її об’єднує: кров, ґрунт, релігія, мова, цінності, історичний міф — у кожному окремому випадку це вирішується по-різному. Для українців до об’єднавчих факторів додається спільна небезпека у вигляді агресивного сусіда, який у принципі заперечує наше право на існування.

Уникання ключової політичної категорії в суспільному обігу є виявом комплексу провини, не більш виправданого, ніж у будь-якого європейського народу. Час уже реабілітувати.

Юрій Макаров