Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
17
вересня
Випуск
№ 1337 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Насторожений спокій «Хлібного перемир’я» [Випуск № 1328]

Чергове анонсоване на Донбасі перемир’я, назване «хлібним», мирним не назвеш. Щойно воно «стартувало» — посилилися обстріли чи не по всій лінії фронту. Старенькі «Жигулі» натужно ревуть мотором і зриваються з місця. Авто якнайшвидше несеться дорогою вздовж лінії фронту. Водій каже, до позицій бойовиків тут якихось 400-500 метрів. Щоправда, спробувати розгледіти їх заважає дощ, який зривається з чорних грозових хмар, і швидкість. Транспорт влітає у прочинені ворота, ми вивантажуємося й крокуємо до будівлі неподалік, де розмістилися військові з «Айдару».
«Тут поспілкуєтеся з людьми, оглянете побут. Поговорите з Дядєй Колєй. Він багато цікавого розказує. А я поки що у справах», — водій веде нас тьмяним коридором углиб будівлі.
Ми відчиняємо двері до невеличкої кімнати. Важко сказати, для чого вона слугувала в мирний час, але наразі це місце для відпочинку. На вішаках вздовж стін висять камуфляжні куртки, на одному з ліжок лежать кілька пачок цигарок, у повітрі відчувається запах сигаретного диму. Денного світла, що пробивається знадвору, явно не вистачає. Тож на столі горить невеличка лампа. У кімнаті двоє чоловіків: один молодий, іншому вже за сорок. Здається, вони колективно грають у пасьянс на ноутбуці, очікуючи на гостей. У старшого загіпсована рука.
«От, це і є Дядя Коля, — показує на старшого чоловіка водій. — А це Олександр. Знайомтеся», — водій зникає за зачиненими дверима.
«Сідайте, — показує чоловік здоровою рукою на ліжко, — чого стояти. Якщо хочете курити, пригощайтеся. У приміщенні можна», — новий знайомий сміється.
«Що вам про себе розповісти? Звуть мене Микола Недельський, або краще Дядя Коля. Народився я в Новому Роздолі Львівської області у славетному 1973 році. Чого славетний — біс його знає, сам щойно придумав. Закінчив школу, інститут фізкультури, займався професійним волейболом. Потім однокласник узяв на роботу менеджером із продажу сільгосптехніки. А тоді Майдан, війна. Сину ось 18 років. Певно, це й усе», — посміхаючись, каже військовий.
Час від часу клацає бездротова миша, колега Дяді Колі продовжує збирати пасьянс.
«Ти що, це мій? Не мій? А мій пасьянс куди дів? Як закрив? От ти ж, диви який!», — театрально ображається чоловік.
Утім, швидко перемикається на серйозний лад.
«Я приїхав із госпіталю недавно, позавчора. Ми з хлопцями на позиціях зідзвонювалися щодня. Так, по нас і далі стріляють, хоча трохи менше. Але влучно. Сам подумай: покласти на квадраті 30 на 50 метрів 5–6 мін — це дуже круто. Так що перемир’я в нас немає. Летить із мінометів, із ствольної артилерії. За якістю обстрілів можу сказати — стріляють росіяни. Коли починають стріляти шахтарі, то відразу видно: снаряди падають зовсім не так. А тут цілковито інші люди, у них професія — воювати», — говорить чоловік, поправляючи автомат біля стіни.
Микола закурює сигарету, довго курить, час від часу струшуючи попіл у залізну банку з-під паштету. У процесі розповідає далі.
«Прилітають до нас 120-мм снаряди. Домовленостей, скажімо, про те, що не можна використовувати калібр більше 80 мм, не дотримуються. Не гребують нічим. От місяць тому на наші позиції прилетіли «Гради». Не ті, що «Град-П». Зараз, найближчі дні три, відносно тихо. І вдень, і вночі. Але ця тиша сильно насторожує. Бо коли звучить слово «перемир’я», треба готуватися до проблем. Особливо «Айдару». Ми пам’ятаємо, як 5 вересня 2014 року за дві години до «перемир’я» вбило 40 наших. Ще от недавно телефонували хлопці, здається, казали, що в них є двоє «двохсотих», один тяжкопоранений», — говорить чоловік.
Час від часу він намагається почухати руку під гіпсом. Просимо розповісти про поранення. Микола добродушно фиркає.
«Мене поранили десь зо 50 днів тому — 11 травня. Ми були разом із загиблим Давидом «Грузином». Його сильно покремсало, а мене в руку поранило, роздробило кістку, пошкодило нерв. У подробиці вдаватися не буду. Хіба коли сяду писати мемуари. Ви ж бачите: зі мною все нормально, я не в санаторії, а тут, зі своїми», — говорить Дядя Коля.
Він куйовдить волосся молодшому колезі, який сидить поряд за ноутбуком. Сигарета поволі догорає.
«Що я вам іще скажу. Ми на передку новин не дивимося, я заборонив це робити. Як би це пояснити… Знаєте, є така передача «Світське життя»? Так от, дивишся її і створюється враження, що країна живе якось інакше. Це боляче. І в кого слабка психіка, це може й повпливати. Мовляв: «Що я тут роблю і заради чого? Аби хтось поїхав і купив собі сумку за €80 тис.? А в нас он «беха» без запчастин стоїть!» І як такому хлопцю пояснити, що ми тут не за сумочки, а за свої сім’ї? Важко, важко вертатися людям із відпустки. Це дуже різні світи», — тяжко зітхаючи, каже військовий.
Його колега тим часом виходить у коридор поговорити по телефону. На кілька секунд до кімнати вриваються сторонні звуки: чути, як десь на вулиці у своїх справах пораються солдати, хтось ходить коридорами будівлі. Однак усе зникає, щойно зачиняються двері. Розповідь триває. Згадуємо Майдан.
«Ну… так, я був на Майдані. І в «Айдар» я прийшов лише у вересні 2014-го. Бо все задовбало. Корупція, судді й чиновники. І ніби нічого не змінилося, але віримо в краще. На майбутнє матимемо урок. З другого боку, постійно вертатися до Майдану й про нього говорити теж неправильно. Деякі он кажуть: «Ми воювали проти «беркутів». Та не воювали ми проти «беркутів», ми країну хотіли міняти. Це вони воювали проти нас. Майдан завершився 21 лютого. Що там далі люди робили — чи то звичка була, чи то вони виборів чекали — не знаю. Не можу зараз відповісти на це запитання. Повернути б той час, я 21 лютого з Майдану вже поїхав би», — говорить Микола.
Повертається Олександр. А з ним і нова порція звуків. До вже звичних додається гуркіт грому. За вікном поволі тарабанить дощ.
«Ну а зараз… Зараз ми на передовій. У нас класна ротація була. Ми з березня 2016-го по квітень 2017-го стояли під Докучаєвськом. Але оскільки довго на одному місці бути не можна, то Міноборони нас перевело. Без полігону. На передок. На Світлодарськ. Це «Айдар», дєтка!, — радіє наш співрозмовник, — Ніхто не скаржиться, усі задоволені. Бо полігон — то каторга. Але поїдь зараз до учебки — там купа людей сидить. А коли запитують у них хлопці з передка, хто хоче з ними їхати, — більшість одразу починає хворіти», — констатує Микола.
Олександр продовжує складати пасьянс, припускається помилки. Дядя Коля його наставляє: «Думай стратегічно, будь уважним». Після ще кількох порад на тему тактики й стратегії говоримо про полігонну каторгу.
«Нас не змусять займатися стройовою. Це пережиток радянських часів. Так, є паради. Але хай там марширує почесна варта. Дисципліна має бути, але може краще замість стройової посилити вогневу підготовку? Або підтягнути фізичну підготовку? У нас дуже люблять говорити про стандарти НАТО. Проте не думаю, що в НАТО по п’ять годин стройової на день. Я тобі клянуся: якщо мене спробують примусити ходити в столову строєм, я рапорт напишу. Тим паче, що ті, хто більше двох років відвоював, можуть звільнятися — і додому. Але є один нюанс — з передка звільнитися не можна. А я на війні, за документами, з 1 грудня 2014-го. Тобто два роки та восьмий місяць. Так, після поранення в голову закрадалися думки: може, мене Бозя попереджає: давай, уже досить. Але ж тут у мене хлопці, з якими я від початку. Я живу тут! Якщо вони мені не віддзвонюються, коли я не на передку — місця собі не знаходжу. Поки вирішили так: виведуть на полігон — і ми звільняємося. Бо вони ж теж більше двох років уже. Їм і сім’ї час заводити. А я якщо звільнюся, більше вже не прийду. Хіба що дуже серйозне щось почнеться», — із фаталізмом у голосі каже наш співрозмовник.
Утім, сумний настрій у кімнаті зберігається недовго. Дядя Коля згадує про український прапор, який ледь не 2014-го прислали діти. Чоловік швидко порпається в пакунках, примовляючи: «Як же ми так, не повісили, завжди ж на позиціях висів!». За хвилину він дістає стяг із різнокольоровими відбитками дитячих долонь. Прапор розгортають майже на половину стіни.
«Так, Сашко, щоб завтра мені повісив прапор! А то це злочин! — Микола знову серйознішає. — А взагалі в мене мрія: як оце все закінчиться, знайти тих діток, які нам цей прапор подарували. Цікаво, як у них життя складеться», — задумливо мовить військовий.
«У нас зараз багато молоді. Ну як молоді. У мене «старі» — це хлопці 20-річні. А «молодь» — це чоловіки по 40–50 років. І ми примудряємося для них, та і не лише для них, проводити навчання. Щоб люди були в тонусі. Бо розслабуха на передку — то нонсенс. Тож у нас тут і тактика, і вогнева підготовка. Бо коли довго не стріляють, народ розслабляється. І ще одна річ. На війні не можна, як із велосипедом: якщо один раз навчився, то їздитимеш усе життя. Із стрільбою так не буває. Якщо ти вмієш стріляти, але немає тренувань — усе забудеш. Це один із факторів, який впливає на боєздатність підрозділу. Треба хоча б двічі на тиждень тренуватися. Та й із військкоматів зараз такі люди часом приходять — тільки дивуєшся, де їх набирають», — продовжує Микола.
Під час розмови він жестикулює мало. Час від часу поглядає на екран монітора. Контролює, чи правильно розкладає пасьянс його підопічний. Порушуємо тему документації та «мертвих душ» «Айдару».
«У 2014–2015-му в нас був бардак із документами. І багато хлопців ображені, що правильно. Бо були тяжкі бої, вони їх пройшли, але коли приїхали додому, то не змогли довести, що воювали в «Айдарі». У нас же яка історія була. У Луганській області одна рота стояла в Щасті, а штаб сидів у Половинкиному. І була купа «мертвих душ», які незрозуміло, за що отримували гроші. За 80 км від передка. Знаю, що в нас за документами загубили понад 200 людей. Але в штабні справи я не влажу. Знаю, що зараз ситуація значно краща. «Мертвих душ» точно немає», — сміється чоловік.
Дощ припиняється. Чути, як співають пташки. Подеколи у вікні можна роздивитися силуети ластівок, що стрімко пролітають повз. Говоримо про диверсантів і проросійських місцевих.
«ДРГ? Так, лазять, звісно. Але й нехай собі. До нас на чай не заходять — і слава Богу. І місцеві здають багато. Серед них «вати» вистачає. Я порівнюю із Щастям: коли ми в місто заходили, нам під ноги плювали. А як нас звідти виводили, дорогу перегороджували, просили не йти. Та сама історія в Новгородці. А тут, під Світлодарськом, сіра зона була. Думаю, люди на собі не те що не відчули тої війни… та про що ми говоримо, якщо навіть у Слов’янську «вата». Складно уявити, яке сильне було зомбування, що ми асоціюємося в місцевих із «біндєрами», які їдять дітей і ґвалтують бабусь. Але в очі нам ніхто нічого не каже. У місцевих своє життя — у нас своє», — констатує Дядя Коля.
Побачивши помилку в розкладанні пасьянсу, він забирає мишу в Олександра, намагається скласти карти докупи сам. Утім, помиляється, просить вибачення, повертає комп’ютерний інвентар власнику й закурює другу сигарету.
«У гості раніше любили приїжджати політики. Зараз уже ні. Скажімо, той самий Олег Ляшко у 2014-му. Спочатку приїжджала батарея камер, їх розставляли, потім прибував Ляшко в незрозумілій касці й бронежилеті. Зараз уже ні: стріляють. А так бувають відомі гості. Під Новий рік до нас у Докучаєвськ приїжджав народний депутат Ігор Лапін, позивний Зола. Посиділи в бліндажі без камер, випили дитячого шампанського, посміялися. І чоловік поїхав. Оце я розумію. Або ще приїжджала людина, знайомством із якою я пишаюся — Мирон Маркевич. Привозив хлопцям сувеніри від Збірної України з футболу. Ще Сергій Притула бував. А політики… Навіщо вони тут потрібні?» — щиро дивується Микола.
Хмари за вікном стають світлішими. Щоправда, це не надто допомагає розігнати тіні в нашій кімнаті. Згадуємо про волонтерів.
«Просити зараз волонтерів щось возити якось незручно. У нас зарплатня пристойна, можемо собі певні речі самі купити. Та й люди видихаються, ми це відчуваємо. Але є такі речі, які за гроші не купиш. Наприклад, домашні вареники. Або голубці. У Львівській області є таке місто Миколаїв. Так от коли місцеві волонтери збираються їхати до нас, вони організовують акцію «Вареник». Збираються господарки, починають ліпити, смажити, шкварити. Це класно, скажу я вам. Так і Міноборони нас теж нормально годувати почало. Недавно дали на пробу нові сухпаї, запаковані в тару, у якій їжу можна розігрівати. Натівського зразка. Ми здивовані, якщо чесно. Тут і картопля тушкована, і квасоля з м’ясом, і борщ, і кава-жуйка. Так що, може, ми нарешті рухаємося вперед. Бо ці кляті галєти в 2014-му я пам’ятатиму дуже довго», — голосно сміється наш співрозмовник.
Відчиняються двері. У коридорі стоїть водій. Час збиратися назад. Швидко прощаємося з Миколою, сідаємо в знайоме авто. Воно так само рвучко стартує з місця й проноситься вздовж позицій бойовиків, в’їжджає в місто. Знову починає накрапати дощ, удалині звучить грім, який попервах вухо плутає з артилерійськими залпами. Але тихо. Снаряди на позиції під Світлодарськом не падають. Поки що.
Станіслав Козлюк 

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.