Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
19
листопада
Випуск
№ 1346 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Ми є те, що дивимося [Випуск № 1327]

Пам’ятаю свій скепсис на урочистому відкритті грандіозного проекту — телевежі на горі Карачун біля Краматорська. Пафосні фото керманича області на тлі вежі на бордах у всіх містах Донеччини, запевняння, що тепер ми не тільки забезпечимо покриття всієї вільної території Донбасу, а й транслюватимемо правду на окуповану. Не вірилося навіть у технічну складову таких масштабних змін, не кажучи вже про якість того, що збиралися транслювати. Як виявилося, недарма...
Проїхавши населеними пунктами на Світлодарській дузі, я зрозуміла: моя теза про україномовні ефіри для створення мовного тла тут зовсім не працює. Бо немає доступу до цього ефіру, хоч би як хтось того хотів. Жодна українська вежа до тих місць не дотягує, ніхто нікого не глушить і патріотичні думки не поширює. Усі кабельні та інтернет-оператори, що обслуговують міста та селища біля лінії фронту, зареєстровані й працюють на окупованій території. І, звісно, диктують свої умови споживачам: які канали дивитися, які сайти не відвідувати. Певна річ, ті, хто бажає дізнатися потрібну інформацію, знайдуть її в інтернеті навіть через таких провайдерів. На багатьох будівлях, навіть зі слідами обстрілів, є супутникові тарілки. Біля деяких по дві, що направлені в різні боки. Хтось дивиться російське ТБ, щоб знати, як справи у ворогів, хтось робить це тому, що звик і відчуває спорідненість із їхніми героями серіалів чи попсовими артистами. Але якщо говорити про звичайне тло: доступні новини, звичні канали, критична маса різних повідомлень, які вискакують на комп’ютері, загальний тон, то тут досі панує інформаційний «русский мир».
Люди, особливо похилого віку, реально не відрізняють, чиї новини дивляться, нарікаючи інколи на те, що «різниться тільки кількість загиблих і поранених», навіть не здогадуючись, що мова про жертв по різні боки фронту. Багато хто не розуміє, кого, власне, треба називати терористами чи окупантами, хто добровольці, а хто ополченці й проти кого вони, врешті-решт, ополчилися... Бо риторика обох сторін майже однакова, навіть українську владу інколи сварять в унісон. Ви думаєте, я перебільшую? Аж ніяк. Єдиний український канал, який транслюється в більш-менш нормальній якості, — «Інтер». Чи дуже він відрізняється загальним тоном від ТБ Росії? Чого ж дивуватися настороженому чи агресивному ставленню місцевих мешканців, що живуть на фронті, до українських військових, коли вони щодня дістають повноцінну порцію ненависті по ТБ. Тут можна почути «наші хлопці», але все одно окупанти, бо так сказали вчора в новинах на російському телеканалі. Звільнивши окремі території, ми й далі вдаємо, ніби не розуміємо: війна на цьому не скінчилась.
І не тільки тому, що Дебальцеве чи Донецьк ще кишать солдатами країни-агресора, а й тому, що ворожий вплив на мозок людей на територіях, фізично контрольованих Україною, триває. І йому не можна запобігти блокпостами за кожним рогом або постійним, по 30–40 разів, переписуванням без жодних пояснень номерів автівок чи IMEI телефонів мешканців прифронтових селищ. Цим можна тільки ще раз сказати: «Ви нам чужі, ви окуповані», що обов’язково підтвердять на російському телебаченні у вечірніх новинах. Для перемоги над ворогом має бути інша стратегія, яку диктує ця війна без правил. Але, щоб перемагати в гібридній війні, правила все ж повинні існувати. Ось ви давно бачили, наприклад, на центральних телеканалах репортаж про те, як місцеві мешканці прифронтових міст чи селищ разом із військовими грають у футбол чи ремонтують школу? А як діти зі зруйнованих та обстріляних будинків культури співають їм українські пісні? Чи як на Донеччині ховають загиблих, які пішли захищати Україну? Ви думаєте, що такого не існує? Правильно, у нашому світі не існує того, чого не показали по ТБ. То скажіть: а як тоді ці мешканці прифронтових територій, як і вся країна, повинні відчути, що вони свої, а ніякі не «русские»?
Державному безсиллю дивуються люди майже на всій лінії фронту: канали з окупованих територій можна дивитися в Авдіївці та Красногорівці, половина Донеччини приймає ворожі радіопрограми. Усілякі кобзони й чічєріни співають не тільки на площі Донецька на «республіканські свята», вони голосять майже для всіх мешканців Донбасу. У соцмережах нещодавно здійнялася хвиля обурення мешканців Торецька, які, налаштовуючи свої телевізори, отримали разом із кількома українськими каналами з десяток не просто російських, а місцевих з окупованих територій — усіляких «новоросій» та «оплотів». І це через три роки звільнення міста від терористів! Люди відверто глузують з обіцянок влади, пропонують замість міфічного «глушіння» просто вдарити по телевежі в Донецьку. «А де ж наш сильний сигнал? Ціле міністерство для цього створили, а його все немає!» — вигукують мешканці Торецька. А хтось відповідає: «Читайте книжки»... Це було б смішно, якби не було так сумно: книгарні на Донеччині можна полічити на пальцях однієї руки...

Єлизавета Гончарова

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.