Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
17
вересня
Випуск
№ 1337 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Василь Червоній як феномен інтелектуальної ідеології. Чому це так важливо саме тепер? [Випуск № 1326]

8 років тому, 4 липня 2009 року, трагічно загинув Василь Червоній

Є люди, чиє життя, всупереч усім земним законам, смертю зовсім не закінчується. Це люди-символи, архітектори смислів та ідеалів, які продовжують жити вічно після того, як Бог забирає тіло. На Рівненщині одним з таких, безумовно, є Василь Червоній. З кожним новим роком без нього все більше пересвідчуєшся, як же сьогодні бракує мужніх, безкомпромісних постатей, які б кожен свій крок звіряли з ідеєю, в яку свято вірять. У цій статті я, згадуючи погляди Василя Червонія, спробую пояснити, чому вони залишаються, як ніколи, актуальними і сьогодні.

Постать Василя Червонія наявність чіткої ідеології характеризувала чи не насамперед. Водночас це зовсім не був інфантильний націоналізм, сповідуваний маргінальними партіями, які від виборів до виборів набирали не більше одного відсотка підтримки. В часи Червонія фронтменом саме такого націоналізму був респектабельний нині Олег Тягнибок, але на мітингах, де вони перетиналися, він завжди губився в тіні досвідченішого колеги. За цей час, одначе, встиг багато-чого у нього перейняти і вже за кілька років націоналісти уперше сенсаційно прорвалися у Верховну Раду з понад 10% підтримки.
Націоналізм Червонія завжди ґрунтувався на твердій інтелектуальній основі. На мій суб’єктивний погляд, найсильніше він проявився в одному з передсмертних дописів на «Українській правді», присвяченому черговій річниці 9 травня. Статтю й досі можна знайти в інтернеті під назвою «Українці… Переможці чи жертви війни?»
Банальну схему «свій-чужий» Василь Червоній, як і личить справжньому державнику, відмітає на самому ж початку: «мої родичі, як і більшість українців, боролися з фашизмом як у Червоній армії, так і в лавах УПА. Мені легко говорити на тему війни в будь-якій аудиторії».
Одразу ж після цього пояснює необхідність висловитися неможливістю далі терпіти, цитую, «приниження українців через применшення їхнього внеску в очищення Європи від німецького фашизму та Євразії від російського націонал-більшовизму і через прищеплення нам неіснуючих провин за чужі гріхи».
Раніше більшість українців тупо марширували кожного 9 травня, після Революції Гідності вони ж почали запалювати свічки кожного 8 травня. І в першому, і в другому випадках дуже багато від такого-собі флешмобу, багато емоцій, багато тренду, бажання бути в єдності з більшістю. Однак  дуже мало життєдайного інтелекту і прагнення по-справжньому осмислити те, що пережив наш багатостраждальний народ…
Хто ми? Жертви чи все-таки герої? Чи обов’язково перше виключає друге і навпаки? Від смерті Червонія спливає іще один рік, а я і досі не почув публічної дискусії про ІІ Світову війну саме з такої позиції, єдино можливої для будь-якої по-справжньому здорової нації.
За майже 26 років нашої незалежності ми так до кінця і не відбулися як національна, правова держава. Встиг сформуватися хіба певний її кістяк, однак м’ясом він дотепер не обріс. Національну владу підмінює пострадянський конгломерат безпринципних кон’юктурників, які і досі грузнуть у чварах довкола мови, історії і культури - питань, які у національних країнах є цементом, який зміцнює націю, а відтак субстанцією, що не підлягає жодним політичним маніпуляціям.
Законність у нас і досі підмінює кругова порука колективного договорняка, який не має анічогісінько спільного з правом, зате методично і безвідмовно вигороджує «своїх», караючи «незручних».
Ми не можемо вилікуватися від цих болячок, не встановивши їм діагнозу, а діагноз як раз і криється в історії, яка не прощає своїх невивчених уроків.
На усіх, без винятку, каналах інформації вже далеко не перший рік знаходиться ціла купа адептів того, що «жити варто майбутнім», що «минуле треба лишити у спокої», що «уперед з задертою назад головою не потрапиш»… Не виключаю, що ці персонажі вважають саме так абсолютно щиро. Часто вони не мають жодних сакральних принципів. Соціалістичних, націоналістичних, ліберальних - не важливо. Будь-які принципи, якщо свято їх дотримуватися, роблять людину прогнозованою, а відтак гідною довіри на дистанцію куди довшу, аніж та, що відділяє нового кумира від іще одного зрадника.
Цитуючи класика, Василь Червоній мріяв таки побачити нас країною не дурнів, а геніїв, нацією не жертв, а переможців! Звісно ж, він не міг не говорити зокрема і про Голодомори, і про репресії, і про депортації, але ж без поразок не буває перемог! Він просто хотів, аби  ми, як слід, засвоїли причини наших трагедій і більше ніколи в майбутньому не наступали на ті самі граблі!
Знаючи правду про власну історію,  казав Червоній, ви починаєте ставити перед сусідами нормальні, а не рабські вимоги. Знаючи правду, ви не станете слухати тих, хто раніше вас або знищував, або просто побоявся виступити проти того, хто знищував, воліючи служити йому, а не власній нації.
Вас швидко втомлюють розмови про історію? Тим легше виганяти вас з рідної землі, тим легше кидати в атаку без зброї, під дулами бійців заградзагонів, тим легше дурити вас розповідями проплачених і спеціально навчених провокаторів. Скажете, нічого подібного не відбувається сьогодні?!
У минулому столітті людей хитрими маневрами змушували дивитися потрібне кіно, читати потрібні книги і пресу. В такий спосіб підривалося їх бажання думати. У ХХІ столітті постмодерні телебачення і преса навпаки – підлаштовуються під наше невігластво, хитро підсовуючи прості способи відчути себе розумним і поінформованим. Мета, однак, приблизно та ж сама – підживити і виплекати наше бажання якомога менше думати. Даючи кому треба можливість думати за нас…
Нам часто говорять про демократичні принципи, толерантність та повагу до іншої думки. Дуже часто це роблять, в тому числі, різні шуфричі-вілкули-мураєви-рабіновичі…
Говорив про це свого часу також і Василь Червоній: «Безумовно, у здоровому, цивілізованому суспільстві жити не демократично просто немислимо. Утім, чи завжди ми аналізуємо, наскільки демократичні чесноти притаманні тому, хто просто заробляє бали на їх пропаганді? Чи не є це не більш, ніж іще одною пасткою для обивателя, розставленою, аби видуривши його голос, і далі будувати систему, де затуркані підлеглі запопадливо слухають розумне начальство. Систему, яка з будь-якою демократією немає абсолютно нічого спільного?»
Василь Червоній не сумнівався, українці в жодному випадку не можуть дозволити звинувачувати себе у будь-якому нацизмі чи фашизмі! Хоча б тому, що, за офіційними даними, у війні нас загинуло близько 20 мільйонів (!!!), що є цілком співмірним з втратами тих таки євреїв, чия трагедія сьогодні навіть має власну назву – Голокост! Ми ж і далі перебуваємо у позиції затятого двієчника, якого постійно повчають і ображають через небажання засвоювати матеріал.
Замість читати власну історію українці і досі воліють дізнаватися про неї від «розумних дядьків» з телевізора. А «розумні дядьки» їм час від часу нагадують, що українці, мовляв, в усі часи були зрадниками і колаборантами… Чи варто доводити, що здорова нація, замість сліпо споживати інформацію сумнівного походження мала б щонайменше кілька разів перепитати, а кому саме належить телеканал, з якого вони усе це почули? Українцю чи комусь, хто через окупацію інформаційну, культурну, церковну, економічну з часом прагне окупувати також і наші кордони?
Ось, власне, і всі головні причини, чого начебто радикальний Червоній так часто говорив про історію. Без знання історії ми ніколи не перетворимося на націю-переможця. Без знання історії ми і далі зневажатимемо тих, хто віддає життя за наше з вами майбутнє і шануватимемо тих, хто холоднокровно нас розстрілює, заробляючи чергове брязкальце на лацкані.
Він просто випромінював вогонь, який горів надзвичайно яскраво, запалюючи собою сотні і тисячі інших. Він був настільки гарячим, що не відчути цього було просто не можливо. Мабуть, саме тому промови Червонія, його статті та інтерв’ю численні вороги слухали не менш уважно, аніж ті, хто ним захоплювався. Йшлося про масштаб особистості, не рахуватися з яким просто не випадало.
   Ви могли не поділяти погляди Червонія, могли не сприймати методи його боротьби, те, що він казав часто видавалося імпульсивним і не поміркованим. Однак трохи пізніше доводилося пересвідчуватися, що, саме така його реакція на той момент була і взагалі єдино можливою.
   Щоб урешті дізнатися, за яких обставин не стало Василя Червонія, Сашка Білого, В’ячеслава Чорновола, Олександра Ємця, Георгія Гонгадзе ми мусимо побудувати по-справжньому нову Україну, захищену від східного агресора надійним щитом військового блоку НАТО і повністю звільнену від впливу ворожої агентури.
   Для цього маємо звертати увагу не стільки на слова, скільки на принципи, які людина сповідує впродовж життя. Щоб стало простіше, можна просто оцінювати, наскільки у того чи іншого політика багато спільного з героєм цієї статті. Упевнений, у справжнього, а не вдаваного державника таких рис знайдеться навіть більш, ніж достатньо…
Максим КОЛОМИС

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.