Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
19
листопада
Випуск
№ 1346 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Шухевич і батальйон «Нахтігаль» [Випуск № 1326]

30 червня 1907 року, 110 років тому народився Роман Шухевич - Тарас Чупринка, Головний Командир УПА.

Фабрикації Москви про український визвольний рух

У цій статті я не буду відповідати на численні вигадані історії, що досі публіковані в газетах і книжках у Росії й деінде, які змальовують повстанців українського визвольного руху — Організацію Українських Націоналістів (ОУН), або Українську Повстанську Армію (УПА) — як «фашистів». Навіть в Україні ще й тепер є значне число людей, які зловмисно знеславлюють тих, хто жертвував своє життя за свободу й незалежність рідної країни. Очевидно, деяким особам легше зробити «наукову» кар’єру, висуваючи безпідставні звинувачення. У випадку деяких із тих обвинувачів, такий тип голослівних тверджень є очевидним залишком із епохи радянської пропаганди.
Чи треба витрачати час на суперечки з людьми, які висувають безпідставні звинувачення проти українського визвольного руху? Думаю, що ні. Більш ефективним буде інформування читачів, які бажають дізнатися правди про драматичні й часто трагічні події Другої світової війни в Україні, подаючи їм докази, базовані на солідній документації.
Найтривалішим об’єктом наклепів на український національний визвольний рух є Степан Бандера, який для багатьох людей залишається прапороносцем і символом боротьби за національну гідність і політичну незалежність України. Бандеру та його послідовників характеризують по-різному: «фашисти», «гітлерівці», «колаборанти», «нацисти» і т.д. Все-таки, подібно як гетьман Мазепа чи Симон Петлюра, Бандера став частиною української політичної історії — символом, застосовуваним до кожного, хто будь-коли був відданий ідеалові національної незалежності.
Хвиля критики українського визвольного руху прорвалася в російських засобах масової інформації в 2007 р., коли Президент Ющенко присудив посмертно звання «Герой України» генералові Романові Шухевичу (псевдонім Тарас Чупринка), головному командирові Української Повстанської Армії, який загинув у бою зі спецчастинами МВД 5 березня 1950 р. Цю нагороду передано його синові, Юрієві Шухевичу, 14 жовтня 2007 р.
У своїй заяві з 14 грудня 2007 р. Росія висловила особливу стурбованість реабілітацією Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії, тому що, як це твердять росіяни, «...добре відомо, що бандитські відділи УПА брали участь у нацистських каральних акціях». Російський уряд знову скритикував Президента Ющенка 23 червня 2008р. за його рішення нагородити Шухевича, якого там називають «капітаном СС».
Позицію російського міністерства закордонних справ заново ствердив постійний представник Російської Федерації в Організації Об’єднаних Націй Віталій Чуркін, під час прес-конференції 28 жовтня 2008 р., де він зважився назвати Романа Шухевича «нацистом». Що більше, він сказав, що «протягом Другої світової війни вони», тобто члени українського визвольного руху, «були частиною нацистського руху...». Посол також заявив, що «більшість тих людей, які вбивали євреїв у Бабиному Яру, були українські нацисти». Звідки взялися ці українські нацисти?
Ця остання частина кампанії паплюження Шухевича й батальйону «Нахтігаль» була започаткована Йосифом Лапідом, який назвав себе головою Ради меморіального комплексу «Яд Вашем». Під час державного візиту Президента Ющенка до Ізраїлю й відвідин «Яд Вашем» у листопаді 2007 р. Лапід протестував проти надання Шухевичу звання «Героя України». Він твердив, що Шухевич і батальйон «Нахтігаль» брали участь у вимордуванні 4 000 євреїв у Львові 1941 року. Він підтвердив свою позицію під час програми в міжнародному радіо Deutsche Welle 6 грудня 2007 р.: «Ми маємо ціле досьє, яке показує, що Шухевич був одним із причетних до масового вбивства. Україна ще досі не домагалася від нас передачі тих документів».
Український уряд, який співпрацював із «Яд Вашем», доставивши Ізраїлю вже 126 000 сторінок різних документів, вирішив вислати офіційну делегацію до музею «Яд Вашем», щоб відкрити правду про те, що насправді сталося у Львові. Ігор Юхновський, голова Українського інституту національної пам’яті, і Володимир В’ятрович подалися до Ізраїлю 27 лютого 2008 р. Наступного дня вони зустрілися з директором «Яд Вашем», Авнером Шалевом, який поінформував українську делегацію, що окремого досьє про Шухевича немає, і що Йосиф Лапід, який висунув цю справу, не є членом «Яд Вашему». Виникає питання, кому можна довіряти, коли ми, історики, намагаємось чесним способом відтворити складності минулого?
Нещодавно російські архіви оприлюднили, а найімовірніше сфабрикували, документи, які характеризують український визвольний рух як знаряддя нацистської Німеччини, бо це, мовляв, німці контролювали керівництво ОУН, яке створило УПА. Ці документи, як і позиція російського міністерства закордонних справ і заява Чуркіна про ОУН і УПА та генерала Шухевича, в якій російський представник в ООН пов’язує намагання українців здобути визнання Голодомору (геноцид голодом у 1932—1933 рр.) із уявними спробами українських лідерів «прославляти ... особи, які підтримували нацистів», — все це фальшивки з метою створити негативний образ українського руху опору, основною ціллю якого було встановлення Незалежної Української держави.
Як могли німці контролювати керівництво ОУН, коли вже в липні 1941 року вони взяли під домашній арешт двох лідерів організації, Степана Бандеру і Ярослава Стецька, яких у січні 1942 р. вислали до концентраційного табору Заксенхаузен? Після їхнього ув’язнення наступили масові арешти інших провідних членів ОУН. Тільки Микола Лебедь, якого Стецько призначив лідером ОУН, уникнув арешту. Під час поліційної облави на Лебедя німецька служба безпеки видала 4 жовтня пошуковий лист із його фотографією та пересторогою, що він озброєний і небезпечний. Лебедь перейшов у підпілля, звідки успішно проводив операції ОУН і згодом акції УПА. Його дружині, Дарії, не пощастило: німці схопили її й вислали до концтабору Равенсбрюк. Як, отже, ОУН проводила свою співпрацю з нацистами — із нутра концентраційних таборів, чи з підпілля?..
Всі ці події сталися несподівано та за короткий час і були викликані одностороннім рішенням проводу ОУН проголосити відновлення Української держави у Львові 30 червня 1941 р. без порозуміння з німецькою владою. Таким актом ОУН кинула виклик німецькій політиці перетворення Східної Європи в німецьку колонію й німці зреагували негайно. Ярославу Стецьку, який підписав Акт Проголошення відновлення Української держави, відразу повідомив офіцер німецької розвідки, Ганс Кох, що він робить, як мінімум, помилку. Кох вимагав розпущення асамблеї та попередив Стецька словами: «Ви граєтесь з вогнем». Німецька влада інтерпретували Акт 30 червня й намагання ОУН встановити місцевий уряд і поліцію як спробу бандерівського керівництва «поставити німецьку владу перед доконаним фактом».
Сподіваючись, що ОУН змінить свої плани, Берлін вислав заступника державного секретаря, Ернста Кундта, до Кракова, де він провів розмови зі Степаном Бандерою, Володимиром Горбовим, Василем Мудрим, Степаном Шухевичем і Віктором Андрієвським. Зустріч перетворилася в конфронтацію Кундта й Бандери. В той час, як Кундт наполягав на тому, що тільки Німеччина має право вирішувати політичну майбутність України, Бандера пояснив, що боротьба , яку ведуть українці, це боротьба за вільну й незалежну Україну. Крім того, він заявив, що «базою для певної співпраці з німецькими установами є мета встановлення незалежної української держави...» Бандера також пояснив Кундтові, що свої рішення він не узалежнював від будь-якої німецької влади. Він заявив: «Видаючи всі свої накази, я не покладався на жодну німецьку владу, ані на будь-яку згоду німецької влади, але тільки на мандат, одержаний від українського народу».
Я пропоную, щоб усі ті, які висувають безцеремонні твердження , що Провід ОУН і УПА був про-нацистський, а особливо представники держав чи важливих установ, спершу познайомилися зі змістом достовірних архівних документів. Після 30 червня 1941 року німці знали, чию справу ОУН репрезентувала. Саме тому вже 5 серпня 1941 року звіт, виданий Armeeoberkommando 17, говорить про «Похідні бандерівські пропагандивні групи», а вже 7 вересня 1941 р. «українські політичні агенти бандерівського руху» попали в категорію небажаних осіб.
Загострення стосунків між німецькою владою та ОУН поступало швидко, що видно із звіту, представленого під час Нюрнберзького процесу. 25 листопада 1941 р. Оперативна група C/5 видала своїм відділенням такий наказ: «Встановлено з певністю, що бандерівський рух підготовляє у Райхскомісаріяті повстання, кінцевою метою якого є створення самостійної України. Всі функціонери бандерівського руху повинні бути негайно арештовані й, після грунтовного слідства, таємно ліквідовані як грабіжники».
Німецька стурбованість можливістю революції, планованої послідовниками Бандери, віддзеркалюється в різних звітах німецької служби безпеки. Наприклад, звіт із датою 16 січня 1942 р. твердить, що на основі інформації, поданої «арештованими послідовниками Бандери, певної дати вибуху планованої революції не визначено. Сигнал для повстання повинен подати Бандера, на звільнення якого ОУН надіється». Очевидно, такий сигнал не міг прийти, бо Бандера залишався в концтаборі до жовтня 1944 року.
Після звільнення 6 жовтня 1944 р. мав розмову з обергруппенфюрером Готльобом Бергером, під час якої український лідер виявив великі надії на успіх української визвольної боротьби. Бергер підсумував свої враження від Бандери і зазначив, що «він присвячений своїй ідеї до самого кінця» і що «він ненавидить росіян так само, як німців». Варто відмітити, що у звіті Служби Безпеки (Зіхергайтсдінст: SD) за січень—березень 1942 р. ОУН(б) вже тоді вважалася найбільш активною і небезпечною. Загально кажучи, з початком весни 1942 р. помітно зростає число звітів про діяльність ОУН, що й характеризується як небезпечний рух спротиву. Також цікавим є звіт німецької Служби Безпеки з датою 31 липня 1942 р., який цитує статтю з 4-го випуску нелегальної публікації ОУН Бюлетень. Там сказано: «Рік 1941 приніс нам зміну: один тоталітаризм зник, а другий зайняв його місце... У своїх основних цілях обидва є подібні, їх розділяє лише тактика».
Обширний звіт про «Національно-український рух резистансу — УПА», з датою 1 листопада 1944, читається з захопленням. Цей документ був виготовлений для Fremde Heere Ost (східна секція німецької служби для оцінювання військової розвідки) полковником Райнгардом Геленом. Документ стверджує, що «метою ОУН є створення незалежної національної Великої України». Автор також пояснює, що «стосунки між німцями й українцями поступово погіршувались — ОУН поставилася вороже не лише до поляків і більшовизму, але також до німецької адміністрації. На той час їхня боротьба була спрямована проти німців, совєтів і поляків. Після повторної окупації України Червоною армією, УПА воює виключно проти совєтів ...»
Ці джерела дають далеко кращі докази, які стосуються справжньої мети ОУН, а також стосунків між керівництвом ОУН і німецькою владою, ніж перефразована радянська пропаѓанда.
Оскільки російський представник в ООН безвідповідально приписує вбивство євреїв у Бабиному Яру українським націоналістам, я просто зацитую висновки Нюрнберзького процесу, щоб подати правдиву й точну інформацію. У звіті про Київ сказано: «В результаті, всім київським євреям поставлено вимогу, при порозумінні з комендантом міста, з’явитися в понеділок 29 вересня до восьмої години в призначеному місці. Такі оголошення були вивішені по цілому місті членами київської міліції. Одночасно проголошено усно, що всі євреї повинні бути зліквідовані. У співробітництві зі службовцями й двома відділами поліційного полку «Південь», Зондеркоммандо, 4a (спецвідділ) стратив 33 771 євреїв 29 і 30 вересня». Цей звіт показує виразно, хто сповнив цей жахливий злочин в Києві.
Наступ на український рух опору, тобто ОУН і УПА, був започаткований атакою на Шухевича та його службу в батальйоні «Нахтігаль», тому я пропоную розглянути початок тієї справи. Роман Шухевич — фокус цих затіяних Москвою нападок і акцій деяких безвідповідальних осіб — вже з ранньої молодості був відданий справі незалежності України. На 18-му році життя він став членом Української військової організації (УВО), де був відомий своєю відданістю та організаційною чіткістю. Згодом він вступив у лави Організації Українських Націоналістів, яка була основана 1929 р. у Відні. Як член ОУН, Шухевич не лише виконував численні належні обов’язки, але також присвятив ціле своє життя здобуттю свободи для українського народу.
Перша його військова служба в обороні української справи мала місце під час боротьби за незалежність Карпатської України 1939 року. Після короткого змагання з відділами угорської армії Шухевич подався до Кракова, де виконував обов’язки зв’язкового для ОУН.
Політична ситуація в 1939 р. була бурхливим періодом в історії Європи, але справжній судний день настав тоді, коли Сталін і Гітлер підписали 23 серпня 1939р. Пакт Молотова-Ріббентропа, який поділив Східну й Центральну Европу на сфери володіння й впливу. В результаті того Пакту східна Польща, заселена переважно українцями та білорусами, як і Латвія, Литва, Естонія, а після короткої кривавої війни також частина Фінляндії, попали під радянський контроль. ОУН, яка раніше плекала деяку надію на здобуття німецької підтримки в своїй боротьбі за незалежність, тепер опинилася в безнадійній ситуації, тому що німці для своєї війни з Францією й Великою Британією отримували сировину від СРСР, отже, Гітлер не збирався викликати антагонізм Сталіна встановлюванням будь-яких відвертих стосунків із українцями. Жменька дискретних контактів між полковником Ріко-Ярим, який діяв із рамени ОУН, і деякими представниками німецької розвідки закінчилася договором забезпечити таємний військовий і розвідувальний вишкіл для малих груп членів ОУН. Ситуація змінилася після німецьких перемог на Заході. Коли французький уряд капітулював 22 червня 1940 р., німці поставилися більш прихильно до пропозицій ОУН. У квітні 1941 р. Бандера уповажнив Ріко-Ярого провести переговори з декількома представниками німецького Вермахту — професорами Теодором Оберлендером, Гансом Кохом і Георгом Герулісом — з метою сформувати українську військову частину в складі Вермахту. Ця справа була успішна й так дійшло до згоди про сформування двох батальйонів — «Нахтігаль» і «Ролянд».

Тарас ГУНЧАК, професор історії, США

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.