Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
19
листопада
Випуск
№ 1346 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Герої не вмираютьГерої не вмирають [Випуск № 1325]

У Рівному на кладовищі «Нове», яке в народі називають «Молодіжним», розташовано «Алею слави» загиблим рівненським героям. Тут поховано дванадцять полеглих сміливців з чоти «Небесної сотні» та воїнів АТО. Про  шістьох героїв наша сьогоднішня розповідь:

В’ячеслав Мірошник

Він кинув свій налагоджений роками бізнес, відірвався від родини і пішов на Схід захищати державу. В'ячеслав Мірошник був дуже цілеспрямованою людиною та успішним підприємцем. До лав Збройних сил України пішов добровільно у вересні 2014-го року. Із собою у військову частину забрав власний мікроавтобус, яким потім солдати вивозили поранених.
43-річний старший лейтенант та заступник командира роти з озброєння пройшов кілька «гарячих» точок і отримав контузію та два поранення. Останнє - під Дебальцевим, від чого помер 24-го квітня 2015-го у військовому шпиталі в Рівному. Без батька залишилось четверо дітей. Члени спілки офіцерів України повідомили, що ім’я В’ячеслава Мірошника буде внесене до книги пам’яті. А ще йому урочисто відкрили пам’ятну дошку на фасаді 15-ї школи у Рівному, де він закінчив вісім класів.
Указом Президента України від 16-го січня 2016-го року В'ячеслав посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького третього ступеня. Почесний громадянин Рівного. На стелі пам’яті Героям Рівного також є його фото.

Євгеній Рєпін

Батько виховував його справедливим та розсудливим. Таким і пам’ятають снайпера розвідувальної роти 81-ї аеромобільної бригади Євгенія Рєпіна його однокласники. Він був єдиним сином у батьків. Воїн хотів бути схожим на батька та мріяв колись стати членом УНСО.
На війну юнак пішов добровільно і перебував на Сході від листопада 2014-го року. Своє псевдо «Геркулес» Євген отримав за високий зріст (190 сантиметрів) та міцну статуру. На фронті відразу проявив себе з найкращого боку, не раз успішно виконував поставлені перед ним бойові завдання. Це був надійний воїн, який завжди приймав правильні рішення. З рядового кулеметника-розвідника керівництво швидко перевело його на посаду командира групи.
Юнак загинув у 20 років, під час виконання бойового завдання. 20-го березня 2015-го року під селищем Водяне Ясинуватського району, неподалік Донецька, він мав врятувати свого побратима. Євген разом з групою бійців пішов на виручку товариша, потрапив у засідку та був смертельно поранений. У день, коли ховали героя, саме відбулися роковини по Олександру Музичку. Його прапор УНСО, разом з прапором України, передали рідним, аби поставити на могилі та вшанувати таким чином пам’ять про загиблого героя.
Указом Президента України від 15-го травня 2015-го року, посмертно нагороджений орденом «За мужність» третього ступеня. Восени того ж року йому було присвоєно звання «Почесний громадянин міста Рівне». Світлина Євгена знаходиться на стелі пам’яті Героям Рівного, що розташована поруч зі Свято-Воскресенським собором та колоною Богородиці.

Олексій Богуславський

Він не шкодував ні себе, ні свого здоров’я. Старший офіцер управління оперативного командування «Захід», майор Олексій Богуславський – кадровий військовий. Він закінчив Київський військовий інститут управління та зв’язку та пропрацював у складі Збройних Сил України понад 15 років. Більше ста днів він захищав Батьківщину від окупантів в секторі «А», зони АТО, але там занедужав. Із важкою формою пневмонії 35-річний військовий лікувався і в Рівному, і у Львові, та недуга його здолала.
Не стало офіцера 16-го червня 2015-го року. Майора провели в останню дорогу городяни та колеги по службі. Вони розповіли, що Олексій Богуславський був відданим своїй справі, займався оформленням документів учасникам АТО, а до цього зарекомендував себе як хороший зв'язківець.
В майора залишилося двоє діток і дружина. Міська рада присвоїла йому звання «Почесний громадянин міста Рівне» та вивісила фотографію на стелу пам’яті Героям Рівного.

Сергій Голубєв

Якби він не відкрив вогонь – ворог поклав би півроти наших. Мова про героїчного бійця 2 взводу 1-ї штурмової роти 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар» 53-ї ОМБр Сергія Голубєва із позивним «Голуб».
До батальйону після однієї з мобілізаційних хвиль він долучився у вересні 2014-го. Виконував обов’язки командира взводу. Був навіть пораненим у ногу, але через півтора місяці після лікування знову повернувся на передову.
Контракт з військом підписав 1-го січня 2016-го року, і пішов служити зі своїм рідним взводом. Побратими називають його не тільки одним із кращих бійців, а й людиною з великої букви. Рівнянину було 38 років, коли 11-го березня 2017-го він разом із побратимом загинули в бою, зупиняючи диверсійну групу противника. Сталось це на Донеччині неподалік Докучаєвська. Бійці попередили своїх товаришів по рації та першими відкрили вогонь на ураження. Цим вони врятували побратимів, які згодом встигли відбити напад.
Вдома у Сергія залишилась дружина та двоє малих дітей – семирічний Артем та 12-річна Дарина. Відповідно до Указу Президента, за самовіддане служіння українському народові, сержанта посмертно нагороджено орденом «За мужність» третього ступеня.

Олег Тарасюк

«Я йду на фронт, аби не довелося воювати синові», – казав один із перших рівненських добровольців Олег Тарасюк з позивним «Тарас» друзям і родині, коли вперше відправлявся до зони АТО. Уродженець села Курозвани Гощанського району більше десяти років був успішним підприємцем та торгував тракторами з Європи. За власні кошти облагородив озерце в рідному селі. Але у перші дні війни залишив спокійне життя і пішов до війська.
До військкомату його не викликали – напросився сам. Пройшов найгарячіші точки протистояння у Донецьку, Амвросіївці та Карлівці. У бою, казали, ліз у найгарячіше місце, беріг молодших, на ворога йшов у футболці й без каски. Він був командиром рівненської розвідувальної групи добровольчого корпусу «Правого Сектора», яка брала участь у штурмі Іловайська 10-го серпня 2014-го року. Чоловік у складі розвідувальної групи допомагав батальйону «Азов» штурмувати селище Старобешеве і потрапив під обстріл терористів.
Йому було лише 45. Вдома лишились дружина, син, донька та двоє онуків. Раніше Олег щодня провідував матір, і після його загибелі жінці відвідин сина бракувало найдужче.
Посмертно чоловіка нагородили орденом «За мужність» третього ступеня, також йому присвоїли звання «Почесний громадянин міста Рівне». Восени 2015-го року пам’ятник Олегу Тарасюку освятили в рідному селі Курозвани. Прощаючись з героєм, побратими-патріоти пообіцяли кожен рік зустрічатися біля його могили, щоб покласти квіти і згадати людину, яка віддала життя заради України.

Олександр Музичко

«Я людина добра і в душі ніжна, а по життю пацифіст», –  так розповідав про себе журналістам Олександр Музичко. Багатьом чоловік запам’ятався крайнім радикалізмом, але лише так, вважав він, можна вибороти справедливість.
Двадцять років тому він воював у Чечні в загоні «Вікінг», разом із лідером самопроголошеної республіки Ічкерія Шамілем Басаєвим. Сашко Білий був особистим охоронцем президента Чечні Джохара Дудаєва. Ще тоді він казав, що захищає свободу народів від московської агресії. Недарма три його діди воювали проти Росії в громадянській війні, а три дядьки – в ОУН-УПА. Білий відзначився під час вуличних боїв у Грозному, де підбив 3 танки, 6 БТР-ів і заманив у засідку батальйон російських морпіхів. За це Джохар Дудаєв нагородив Музичка орденом «Честь нації».
У розпал масових протестів в Україні наприкінці 2013-го року Сашко Білий очолив «Правий сектор» у Західній Україні. Російська пропаганда щодня лякала свою аудиторію Сашком Білим, яка в інформаційній війні проти України смакувала кожне відео з його заявами і діями. Інтерес до його особи був неабияким, про що свідчила величезна кількість переглядів відео в інтернеті та поява статті про нього у «Вікіпедії».
9-го березня 2014-го міліція оголосила Музичку підозру у створенні організованого злочинного угрупування та протидії співробітникам правоохоронних органів. Сам Сашко заявив у відео, що він є неугодним для політиків та має інформацію про загрозу своєму життю з боку силовиків. Але Білий наголосив: він не боїться смерті, бо знає, що його місце займуть побратими-патріоти, які знають, що треба робити.

Наш обов’язок

Військові та представники різних добровольчих батальйонів стоять на колінах перед полеглими та їхніми мужніми сім’ями. Родини загиблих кладуть квіти на місця поховання своїх героїв. Представники духовенства читають молитву за усіх, хто знайшов вічний спокій на Алеї Слави. Таку важку картину тут, на кладовищі, можна побачити щоразу на роковини та пам’ятні дати. Важкою ціною дається українцям воля, тож необхідно цінувати її і пам’ятати подвиг людей, на яких чекає повічна слава.

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.