Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
19
листопада
Випуск
№ 1346 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Нескорені, або 40 днiв волi у краЇнi рабiв [Випуск № 1325]

Продовження.
Початок у номерах 1324,1325.

У мемуарах часто згадується про криваву розправу над жінками та дівчатами 1-го табірного пункту, які, вишикувавшись стіною проти нападників, були брутально розчавлені танками. «Як пізніше ми довідалися, – писав учасник подій І.-В. Порендовський, – найбільші жертви були в жіночому лаґпункті. Бараки там були старі, віддаль між ними була невелика, двері були вузькі. Дівчата дружно загородили доріжку своїми тілами. Думали, що танкісти зупиняться, не поїдуть давити безборонних жінок. Але ні! Чекісти не знають жодного гуманізму. Вони готові виконувати найбільш злочинні прикази. Танки рушили на жінок (…) Переказувано, що деякі дівчата влізли на танки й каменями били по влазах. Але що ж вони могли зробити?
Очевидець тих подій, угорець доктор Ференц Варконі згадує: „Побачивши танки, в’язні жіночого табору, щоб рятувати своїх друзів, вийшли назустріч ворогу. Майже всі вони були святково вдягнуті у вишиті сорочки. Близько двох сотень (інші пишуть, що п’ятисот) цих українських жінок і дівчат взялися за руки і лавами рушили проти танків. Але танки не зупинилися. Вони навіть не зменшили швидкість й один за одним переїхали живу фалангу».
Олександр Солженіцин: «...Танки давили всіх, хто траплявся на дорозі. Киянку Аллу Пресман гусеницею переїхали по животу. Танки наїжджали на ганки бараків, давили людей там. Танки притиралися до стін бараків і давили тих, хто виснув, рятуючись від гусениць. Семен Рак, обійнявшись зі своєю дівчиною, кинувся під танк.
Згадує Фаїна Епштейн: як уві сні, відвалився кут барака, і навскоси по ньому, по живих тілах, пройшов танк; жінки схоплювалися, кидалися; за танком ішла вантажівка, і, напіводягнених, їх кидали туди.
...Опер Бєляєв цього ранку власноручно застрелив десятків два людей. Після бою бачили, як він вкладав убитим у руки ножі, а фотограф знімав нібито убитих бандитів.
Кричали: «Виходь з бараків, не стрілятимемо!» І справді, не стріляли, лише били прикладами». Добивали.
Пізніше обчислювано, що під час розгрому нашого постання згинуло біля сімсот осіб, цебто п’ять відсотків всього стану в’язнів».
Матеріали радянського слідства значно занижують кількість жертв, оскільки перед комісією МВС було поставлене завдання придушити Кенгірське постання із найменшими втратами. В одних документах вказано, що із повсталих в’язнів загинуло лише 35 осіб, в інших – 37 убитих, 61 поранений, з яких 9 померло, 54 зазнали тілесних ушкоджень. Зі сторони учасників штурму лише 40 солдатів було поранено. Аналіз свідчень учасників подій дає підстави вважати, що у середньому вбитих і покалічених повстанців було понад 700. Щоби уникнути розголосу, силами військових викопали могили – близько 300 осіб поховали у зоні, решту – десь у степу.
В ході операції були заарештовані члени комісії та активні учасники виступу К. Кузнецов, Е. Слученков, Ю. Кнопмус, М. Шиманська, В. Іващенко, Г. Келлер, А. Авакян та інші, всього 36 осіб, які згодом проходили по справі. Окрім цього, чекісти запроторили за грати 400 активних в’язнів, які брали участь в опорі радянським військам, перебували в складі служби безпеки, охороні табору та ін. Для переведення на Дальстрой та в Озерний табір було відібрано 1000 осіб (500 жінок і 500 чоловіків), які підтримували повсталих. У липні–серпні 1954 р.тривало розслідування причин виступу у Кенгірі. Суд над активістами Кенгірського повстання проходив із 21 липня по 8 серпня 1955 р. у Джезказгані.
18 вересня 1956 по присуду розстріляні Г. Келлер і Ю. Кнопмус. Останній перед смертю зміг передати записку, в якій вказав, що зрадив їх Кузнєцов. Е Слученков покутував у таборах до 1980-х років.
А Кострицький звільнений у травні 1957, помер 1995 року у селі Ярців на Івано-Франківщині. В. Скірук написав прохання про помилування на ім'я К. Ворошилова, звільнився з таборів 1966 року, помер в Луцьку 1998

Ліквідація ГУЛАГу

Кенгірське повстання стало однією з кульмінаційних точок кризи системи ГУЛАГу в переломний момент радянської історії між смертю Сталіна та ХХ з’їздом КПРС. Радянська влада зробила організаційні висновки з подій в таборі. Рішенням від 16 вересня 1954 р. міністр внутрішніх справ СРСР С. Круглов поширив заходи з безпеки на всі табори примусової праці, заборонивши у подальшому практику переведення небезпечних в’язнів з одного табору в інший. Цим самим наказом були скасовані особливі табори, які були реорганізовані в ВВТ. Це був перший крок до реорганізації репресивної системи, заснованої на примусовій праці. Це рішення, а також ряд інших партійних рішень, спрямованих на «відновлення соціалістичної законності», сприяли деякій гуманізації системи ГУЛАГу, помітно пом'якшували режим утримання політичних в'язнів, обмежували свавілля службовців, запроваджували 8-годинний робочий день. ГУЛАГ, як «економічна імперія» могла вижити тільки у випадку посилення терору та беззаконня, однак це прямо суперечило потребам нового бюрократичного апарату. Тому була здійснена повна зміна системи: протягом наступних років були звільнені дві третини в’язнів, ліквідовані ВТТ, а їхні в’язні переведені в колонії, а особливо небезпечні – в тюрми.
Протягом 1954-1955 рр. відбувалося поступове вибіркове звільнення ув'язнених, засуджених за політичними мотивами. Скорочення загальної чисельності ув'язнених призвело до закриття багатьох місць позбавлення волі. Після XX з'їзду КПРС процес звільнення політичних в’язнів отримав ідеологічне обґрунтування і став відбуватися більш інтенсивно. Звільнення в’язнів не завжди супроводжувалося повною судовою реабілітацією. Для сотень тисяч в'язнів, які вижили в ГУЛАГу, процес відновлення справедливості розтягнувся на довгі роки. Нарешті, 25 січня 1960 року наказом МВС СРСР №  020 було ліквідовано систему ГУЛАГу.

Сергій Степанишин

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.