Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
20
серпня
Випуск
№ 1333 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Нескорені, або 40 днiв волi у краЇнi рабiв [Випуск № 1324]

Продовження. Початок у номері 1324.
За документами то Герш, то Герша, то Герма, видно було все одно. Ізмаїл Драк, засуджений в 1949 році ще школярем за участь в «Союзі єврейської молоді», під час повстання був комендантом госп. двору. Він згадує, що саме від Келлера вперше почув єврейську молитву. Знаменно, що західноукраїнський селянин вчив азам єврейської культури молодого сіоніста, сина радянського офіцера. Перший термін, 10 років, Келлер отримав у жовтні 1944 року від військового трибуналу 4-го українського фронту «за участь в німецько-українській націоналістичній організації і роботу в німецькій розвідці». Другий табірний термін - 10 років за нібито розкрадання державної власності. Він був абсолютно безстрашним. При тривозі, пише Макєєв, Келлер діє «повільно, як-то підкреслено, професійно неквапливо». «Нічого не боявся, все робив у відкриту», - згадує Анна Михайлевич. У 1950 році вже в Степлагу прилюдно зарубав відомого стукача-кухаря (термін 25 років за статтею 59-3 бандитизм). Але Господь дав змогу в сабантуй по-справжньому закохатися. Келлер ні на крок від своєї дівчини не відходив. З камери смертників передав коханій кілька записок, написаних кров'ю на клаптиках паперу. Адже для нього проколоти палець була суща дурниця, просто олівця не було. У них розкриває своє справжнє ім'я - Василь Пендрак чи Пандрак родом з села Огерці в околицях Лиско (нині територія Польщі). Дуже сподівався на зустріч з коханою, але нікого не видав.
 Як розповів мені бойовий офіцер Сергій Пандрак, що після перегляду трьохсерійного документального фільму по телеканалу УТ-1 „40 днів свободи”, він ще раз переконався в достовірності інформації, яку він отримав від свого діда Теодора Михайловича Пандрака, на долю якого випало чимало випробовувань. Теодор Пандрак був капітаном польської армії, отримав важке поранення, довгий час лежав у госпіталі, був в’язнем табору „Освєнцім”, звідки зумів організувати втечу, провів 2 роки в одиночці, пережив Мордовські табори. У нього було п’ятеро рідних братів, серед яких – Василь – майбутній герой Кенгірського повстання. Саме він взяв собі псевдо „Герш Келлер” і розкрив таємницю свого походження лише перед смертю, підписавши кров’ю записку ім’ям Василь Пендрак або Пандрак(яка була друга буква видно не чітко).
Душа українського підпілля, автор Кенгірського гімну, Михайло Сорока, як і інші видатні оунівнці, до справи про повстання пристебнуті не були, хоча цього дуже хотіла влада.
У кожному табірному пункті було призначено командира пункту опору і керівника штабу. Відділ безпеки, який очолив Енгельс Слученков, було створено для виявлення серед в’язнів агентів табірної адміністрації. У документах слідства в назві цього відділу друге слово («безпека») — скрізь українською мовою. Очевидно, це збережено для доказу того, що відділ створювався за зразком служби безпеки ОУН.
Оунівець В. Скірук був відповідальний за будівництво барикад по периметру страйкуючого табору, а також за роботу кравецьких та шевських майстерень. Під його керівництвом із матеріалів, що зберігалися на господарському дворі, в’язням-охоронцям Степлагу було пошито взуття і форму на взірець однострою УПА. Для охорони конспіративний центр відбирав в’язнів із числа прибалтійських націоналістів і вояків УПА, їм допомагали ударні загони з чеченців.
Надзвичайний талант під час повстання проявив український політв’язень Анатолій Кострицький, що був спеціалістом з радіоелектротехніки. Він обладнав радіовузол, виготовив мікрофони і гучномовці, які встановив на бараках. Також А. Кострицький був автором схем самопалів і саморобних гранат, обладнав майстерню з виготовлення холодної та вогнепальної зброї.
Очевидці подій згадують, що на подвір’ї табору завжди відбувалися богослужіння, які правили православні, греко-католицькі та католицькі священики. Спільні літургії відбувалася при акомпануванні волинського православного та галицького греко-католицького хорів. Греко-католицький ієрей Антон Куява обвінчав кілька молодих пар, які раніше таємно листувалися, а під час повстання зустрілися і вирішили побратися. Жінки прикрашали табір, шили і вивішували прапори на дахах їдалень усіх трьох табірних пунктів. Ковалі день і ніч кували у кузнях ножі й «списи» з віконних ґрат, жінки робили «гранати» з пляшок, наповнюючи їх бензином або лабораторними хімікатами.
Для звернення по допомогу до Міжнародного Червоного Хреста в’язні з частин рентгенівського апарату з лікарні та інших медичних приладів зібрали передавач, за допомогою якого постійно посилали заклики на волю різними мовами. Звісно, радіо було слабке, але його сигнали приймали у Караґанді й Алма-Аті. Михайло Сорока організував і керував хором, який виконував «Гімн Кенгірського повстання» на його власні слова і музику, пісню «Любіть Україну» на слова В. Сосюри, «Соколи, соколи, ставайте в ряди» та пісні інших національностей.
 

Пропагандистська війна

Протягом кінця травня - червня 1954 р. між страйкуючими в’язнями у таборі, з одного боку, й табірною адміністрацією та урядової комісією, з іншого боку, велася «пропагандистська війна» із залученням друкованого слова, радіозвернень та візуальної агітації. Від 24 травня 1954 р. урядова комісія почала по радіо і через гучномовці вмовляти в’язнів припинити страйк і вийти на роботу, обіцяючи певні полегшення.
Радянська пропаганда мала на меті ввести розкол та конфлікт у середовище в’язнів, дискредитувати їхніх лідерів, затаврувавши їх фашистами, та змусити основну масу в’язнів відмовитися від протесту та повернутися до роботи. В той же час, головним завданням пропагандистських зусиль кенгірських страйкарів було донести правду про події в таборі, цілі протесту та основні вимоги до радянського уряду.
У відповідь на заклики урядової комісії конспіративний центр повстання 1-2 червня 1954 р. заснував відділ пропаганди на чолі з Ю. Кнопмусом, у розпорядженні якого були радіовузол (в’язні готували свої радіопередачі і виступи), рупористи (виголошували заклики до солдатів не підкорятися табірній адміністрації і не вбивати невинних людей), художники (малювали бюлетені, карикатури), друкарі (випускали листівки), розповсюджувачі листівок (розкидали їх за зону за допомогою повітряних зміїв), агітатори та священики (відправляли богослужіння, вінчали закоханих). За допомогою повітряних зміїв політв’язні запустили за межі зони близько 25 видів різноманітних листівок російською і казахською мовами загальним накладом понад 600–700 екземплярів.
Над Кенгіром, ширяючи у струменях степового вітру, підіймався повітряний змій.
Його призначенням було донести за межі табірної зони правду про повстання. Спеціальний пристрій мав скинути листівки з висоти у степ і далі – у Джесказган.
Там спецслужби поширювали найнеймовірніші чутки про "повстання самців", про те, що заводіями усієї цієї веремії були осатанілі чоловіки, що прагнули пробитися на територію жіночої зони.
Правдива історія була геть інша. І в червні 1954 року охорона, що контролювала периметр відділення "Кенгір" Степового табору ГУЛАГу, намагалася цю правду не випустити за межі зони.
Спочатку повстанці пробували запускати повітряні кулі із надписаними вимогами. Але охорона розстрілювала ці кулі з автоматів, і вони падали без жодної користі.
Повітряний змій був байдужий до пострілів: кулі проходити повз чи крізь нього, жодним чином на його підйомну силу не впливаючи. Листівки розліталися далеко у степ, і тоді охоронці мусили бігти і збирати їх там, посеред червоних маків.
Врешті-решт, охорона знайшла новий спосіб боротьби: змій-перехоплювач.
Це була найсюрреалістичніша картина, яку може намалювати людська уява: з-за високої саманової стіни Степлагу тягнулися тонкі мотузки до неба, до слів правди у списаних дрібними літерами обривках паперу. З іншого, боку молодий лейтенант у фуражці із синім околишком керував змієм-перехоплювачем.
Повітряний бій не міг тривати довго. Раніше, чи пізніше змій-перехоплювач переплутувався із змієм-"бомбардувальником" і разом вони стрімко падали з-під червневих небес на землю.
Повітряний бій повітряних зміїв. Сюрреалізм.
Якби я колись хотів написати кіносценарій про Кенгірське повстання – цей замір був би приречений на провал:  боюсь, жодний продюсер у будь-якій країні світу не взявся б за його реалізацію.
У сюжет просто б не повірили: так не може бути у житті. Жодний голлівудський сценарист із найвідважнішою уявою просто не здатний збагатити сюжет подробицями, які насправді мали місце.
 За час непокори у таборі було виготовлено сім бюлетенів, випускалися плакати, відозви, стінгазета з новинами і карикатурами. Уночі в’язні по радіо зверталися до солдатів із закликами не стріляти у них та пояснювали їм свої вимоги. Чутки про події у 3-й зоні Степлагу поширилися далеко за межі табору, області і республіки.

Придушення повстання

Проте у Москві вирішили не чекати на мирне врегулювання виступу в’язнів у Кенгірі. В ніч з 25 на 26 червня комісія МВС та прокуратури у відповідності з наказами міністра С. Круглова, Генерального прокурора Р. Руденко та голови КДБ І. Сєрова прийняла рішення зламати спротив в’язнів 3-го відділення Степлагу. Ще 21 червня С. Круглов повідомив телеграмою, що 24 червня у табір прибуде військовий ешелон, у складі якого п’ять танків Т-34 з першої дивізії внутрішніх військ.
26 червня з 3-ї години 25 хвилин до 4-ї години ранку комісія МВС по радіо звернулася до повсталих політв’язнів з вимогою здатися, та повідомила про введення військ. Після цього у зону ввійшло 1600 солдатів із 98 собаками, 3 пожежні машини, 5 танків Т-34. Це був єдиний випадок використання танків для придушення повстань у радянських таборах. Очевидно, комісія знала про майстерню Кострицького, що займалася виготовленням холодної та вогнепальної зброї у таборі, і підготувала план, який вирізнявся особливо жорстокими заходами. В’язні організували самооборону, забарикадувавшись у шести бараках. Увійшовши в 3-у зону, танки зруйнували барикади та інші загородження перед вхідними воротами та проходами. Під прикриттям танків вглибину табору рушили 30 оперативних груп, які мали заблокувати в’язнів у бараках, вивівши потім їх поза межі зони. Під час атаки по радіо комісія МВС передавала вказівки для в’язнів: вони мали залишатися в бараках до кінця операції, скласти зброю, вийти з барикад та зняти пікети, і не чинити жодного спротиву. 
Штаб повстанців передбачив широкомасштабні заходи з організації опору у зв’язку з введенням військ у табір. Зокрема, в одному із наказів табірної комісії йшлося про загальне озброєння в’язнів всіма доступними засобами, включно з залізною арматурою, та їх масову участь в опорі. Також передбачалося роззброєння та полонення радянських солдат для їх подальшої передачі до центрального штабу. В кількох місцях радянські війська зустріли шалений опір. Зокрема, група повстанців, що скупчилася поблизу 4-го і 5-го бараків, відмовилася виконувати вимоги радянського командування, закидала солдат камінням, залізними предметами та саморобними гранатами, і з криком «Ура!» накинулася на них. У відповідь ті відкрили вогонь бойовими патронами.
У 2-му табірному пункті в’язні, що засіли на барикадах, організували запеклий опір на всіх напрямках просування радянських військ, стріляючи в них із саморобних пістолетів та закидуючи їх камінням, пляшками з піском та саморобними гранатами. Особливо сильний спротив виявили в’язні 11-го та 12-го бараків, що озброївшись ножами та залізними прутами, певний час стримували натиск військ. Серед тих, хто відважно чинив спротив, виявилося також багато жінок. Попри відчайдушність зусиль повстанців, їхні сили були нерівними. При допомозі танків, газових гранат та вибухових пакетів радянським солдатам (чимало з них було, за спогадами в’язнів, на підпитку)  вдалося за декілька годин ліквідувати основні вогнища спротиву.
Далі буде.
Сергій Степанишин
 

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.