Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
17
вересня
Випуск
№ 1337 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Нескорені, або 40 днiв волi у краЇнi рабiв [Випуск № 1323]

Наша пам’ять волає до зір.
Ця земля називалась Кенгір.
Тут минули літа молоді.
Ми повстали за волю тоді,

Коли сонце кривавило стяг,
Коли світ називався – ГУЛАГ.
І лежать у казахській землі
Нумеровані сестри мої.

А над ними – тюльпани цвітуть.
І над степом червоним гудуть
Вже не танки – пухнасті джмелі –
Спіть, повстанці, в кенгірській землі.

Леся Романчук
На початку 50-х років двадцятого століття в країні СРСР, „гдє так вольно дишет чєловєк” діяло 30 тисяч концентраційних таборів. У різні роки у них каторжно працювали за черпак баланди, терпіли побої вертухаїв, замерзали від лютих морозів, вмирали від хвороб 30 мільйонів людей – як правило, найдостойніших представників націй, що заселяли тодішню комуністичну імперію. І найболючіше - казахстанські степи і неосяжні простори Сибіру густо засіяні кістками і политі кров’ю найкращих синів і дочок землі Української, тих, хто не хотів і не міг коритися рабському існуванню, ворожому московському поневоленню, тих, для кого Україна понад усе. Українські націоналісти, оунівці, повстанці з УПА навіть в умовах найжорстокіших табірних режимів поводили себе, як справжні герої, і чинили гідний супротив табірній адміністрації, який переростав у повстання проти існуючих порядків зокрема і проти радянської репресивної машини в цілому. Ось як описує українців в’язень радянських концтаборів, єврей Анатолій  Радигін :
„Серед сірої таборової юрби виділялися дві категорії, помітно інакші від безбарвних облич, безбарвних рухів, сірих бушлатів... Колишні вояки й старшини УПА, ОУНівці й безпартійні українські патріоти... відрізнялися від усіх. Коли нараз у масі, що копирсалася, переходив чоловік підтягнутий і чепурний, спокійний і маломовний, виголений, у чистій сорочці і вичищеному взутті, у дбайливо пригладженій арештантській одежі, можна було майже без помилки вгадати його національність, партійність і знамено, під яким він воював...
Це були люди, вірні світлій ідеї і раз даній присязі, багатьох із них не менше, а часто більше від інших мучили голодом і холодом, і стільки товаришів втратили вони на тяжких, кривавих шляхах від Карпат і Ковеля до Караганди і Мордовії. Їхній фанатизм доходив до монашого самозречення. Більшість із них не палило, не доторкалося спиртних напоїв, якщо їх вдавалося як–небудь дістати. Можна схвалювати або засуджувати діла і долю «Галичини» і «Нахтігаль», але їх останні живі вояки були гідні наслідування у витримці, в умінні витримувати страждання, умінні не спуститися до рівня смердючого обірванця.”
Повстання політичних в’язнів Степового особливого табору у Кенгірі під Джезказганом (Казахстан) у травні – червні 1954 р. було третім найбільшим повстанням, яке сколихнуло імперію ГУЛАГу після смерті Сталіна. Йому передували виступи в’язнів у Норильську (травень-серпень 1953) та Воркуті (липень – серпень 1953). В усіх трьох подіях активну участь брали українські в’язні, колишні члени націоналістичного підпілля із Західної України, які часто діючи в тіні, змогли об’єднати зусилля різних національних та етно-політичних груп заради розхитування радянської табірної системи. Кенгірське повстання стало одним із найбільших ударів по системі примусової праці в СРСР, змусивши керівництво останнього до певних поступок і перегляду наріжних каменів радянської репресивної системи.
Час нездоланно відсуває нас від яскравих і трагічних подій в 3-й зоні Степлагу, які отримали назву «Кенгірське повстання». Там впродовж весни – початку літа 1954 року на сорок днів понад 5 тисяч політичних в'язнів взяли владу свої руки і встановили свого роду «республіку». Всьому світу ці події відомі з пронизливої глави «Сорок днів Кенгіра», що вінчає грандіозну книгу А.І. Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ». «Один з найпрекрасніших гімнів бунту, складених в нашому столітті» - так характеризував цю главу відомий філолог Жорж Ніва. Але самі учасники цих подій найчастіше називають їх не повстанням,  не бунтом і не страйком, а сабантуєм.
«Так, це був саме сабантуй. Тому що сабантуй по-татарськи свято. А це і було свято, хоч все так трагічно і скінчилося »- пояснила   учасниця цих подій, американка Норма Шикман.
Зараз, коли від тих далеких 40 днів нас відділяє більше півстоліття, коли 30 з гаком років минуло після публікації дослідження Солженіцина, мабуть, прийшов час ще раз вдивитися в ті далекі події.
У невеликому селищі Кенгір, що в степах Казахстану, розташовувався  так званий Степовий табір або Особлаг №4, одна з ланок в системі особливих таборів для політичних в'язнів. Всього в Степовому таборі налічувалося 22 884 в’язнів, з них 2186 перебували на каторжну режимі. З шести табірних відділень 3-е було найбільшим: тут утримувалися 5597 чоловік. Національний склад ув’язнених був досить строкатим, але переважали західні українці і колишні мешканці балтійських республік, що становили 69%. Частка росіян не перевищувала 13%. У таборі майже не було засуджених із терміном менше 10 років, більшість (72%) отримали вироки за статтею «зрада Батьківщині» до 20-25 років позбавлення волі. Склад політичних ув’язнених, серед яких найбільше було українських націоналістів, визначив характер Кенгірського повстання.
Ця 3 - тя зона об'єднувала три табпункти - один жіночий і два чоловічих, була ще також тюрма і господарська частина. Всі вони були обнесені високою  стіною і оточені єдиною вогневою зоною. Такі ж стіни, але без вогневих зон, поділяли табпункти, між жіночим і чоловічими лагпунктами знаходився ще й господарський двір з майстернями, складами, під'їзними залізничними коліями. Всього в  зоні містилося майже 5997 ув'язнених, з яких трохи менше половини становили жінки.

Початок повстання

Перші прояви опору в’язнів у Кенгірі спостерігалися наприкінці 1953 р. - на початку 1954 р. Степлаг зажив сумної слави як один із найбільш жорстоких таборів, у зонах якого було встановлено режим терору, що супроводжувався знущанням над в’язнями, побоями, вбивствами, невмотивованими розправами. Атмосфера сваволі та безкарності табірної адміністрації сприяла зародженню в середовищі в’язнів бунту проти нелюдських умов утримання.
На 1954 р. ситуація у Кенгірі дедалі загострювалася. Її можливі наслідки вже були відомі з повстань у Воркуті та Норильську влітку 1953 р. Переміщення в’язнів, як форма придушення спротиву, що невпинно зростав у всіх радянських концтаборах, виявилося неефективним засобом. Замість ізоляції найбільш бунтарських груп в’язнів, їхнє переведення з одного табору в інший призводило тільки до розростання вірусу спротиву в системі ГУЛАГу.
Був Великдень 1954 року,  колону жінок вели з нічної зміни на цегельному заводі в зону. Назустріч їм паралельною дорогою йшла на роботу чоловіча колона. Хлопці привіталися: «Христос воскрес!», дівчата відповіли: «Воістину воскрес!» В жіночій, і в чоловічій зоні були переважно українці. І вдарила автоматна черга…
Впритул, по колоні, по людях, що міцно тримали одне одного під руки й не мали права ступити ані кроку вбік… По грудях, які щойно видихнули святкову формулу вічного життя… По обличчях, що розцвіли посмішками назустріч молодості й надії… Втраченій навіки молодості…
Вони не падали – осідали, мов краплі кривавого дощу в червону пилюгу чужої землі.
Вмирали з отим «Христос Воскрес!» на вустах, ще не збагнувши, що вмирають.
Не падали – міцно трималися попід руки й після смерті.
- Господи, та що ж вони діють, нелюди! Ні Бога не бояться, ні гріха, ні людей, ні закону! На сам світлий Великдень!
- Бога не бояться – нехай бояться нас! Та скільки можна терпіти? Ми – не безсловесне бидло! Ми – люди!
- Влаштуємо їм ще один Норильськ!
- Хай Воркуту пригадають!
 13 в'язнів було вбито відразу, п'ятеро з 33 поранених померли потім у лікарні. Звістка про цей випадок збурила концтабір і, очевидно, стала початком визрівання масштабного повстання, якого досі не знала кривава імперія під назвою СРСР.
Намагаючись придушити постійні спалахи спротиву, керівництво ГУЛАГу 22 квітня 1954 р. направило в Степлаг етап кримінальників чисельністю 1400 осіб, сподіваючись за їх допомогою роз'єднати і деморалізувати «політичних». Майже половина новоприбулих в'язнів потрапила у 3-е відділення. Однак табірне керівництво сильно прорахувалося, адже колишні українські повстанці не погоджувалися покірно терпіти знущання «блатних». Вістря їх опору було спрямоване проти кримінальників, які швидко здалися і пішли на поступки, уклавши з бандерівцями союз проти табірної адміністрації.
 Але «блатним» не давала спокою розташована по сусідству жіноча зона. Паркан не виявився серйозною перешкодою, і 16 травня 1954 р. вони зважилися на штурм. Близько 60 кримінальників подолали огорожу між 2-м і 3-м табірними пунктами, а далі через господарський двір прорвалися до жіночої зони. Звідси табірна охорона відкинула їх назад до 3-го табірного пункту, запроторивши ряд нападників в ізолятори. Ввечері 16 травня група політичних в’язнів (понад 200 осіб) очолювана членами ОУН Віталієм Скіруком та Гершою Келлером (справжнє ім’я та прізвище Василь Пендрак (Пандрак)) вирішила повторити спробу, і, подолавши огорожу між 2-им і 3-им відділеннями, витіснила наглядачів та обслугу в заборонену зону. Хоча зовні видавалося, що кримінальні в’язні розпочали заворушення, справжніми інспіраторами та керівниками виступу, за радянськими оперативними даними, були колишні оунівці.
Ольга Годяк згадувала про ті події: «Почалося від того, що стали перебивати мури, щоб з'єднати всі лагеря. То була неділя, 16 травня (…) і ми чуємо якийсь шум шалений, шось стукає (…) А то приходять наші хлопці: «Дівчата, ви вільні (…) Прийшло їх десь до 300 чоловік. Всі бараки повідкривали наші, жіночі». О 22-й год. того ж дня у бунтівну зону були введені війська, унаслідок чого 13 чоловік було вбито, 43 поранено (із табірного персоналу поранень зазнали 10 осіб).
Факт розстрілів сильно збурив в’язнів, які відмовилися виходити на роботу. Під градом куль охорони вони знову пробили стіну поміж чоловічою та жіночою зонами, розгромили слідчий ізолятор і штрафний барак, з якого звільнили 252 осіб, захопили господарський двір зі складами продовольства та різного майна, хлібопекарнею, механічними та іншими господарськими майстернями, спалили документацію, зірвали телефонний і сигнальний зв'язок. Погрожуючи розправою, вони змусили табірну адміністрацію та охорону покинути зону.
На зборах страйкуючих в’язнів (на кінець травня їхня кількість сягнула 5,2 тис.) було ухвалене рішення не виходити на роботу до приїзду московської комісії. До них приєдналися 10 тис. в’язнів, що працювали на рудниках за 20 км від цього селища. Таким чином, було паралізовано цілий економічний район, що давав СРСР 30% міді.
Для розслідування застосування зброї 17-18 травня1954 р. в’язні утворили свою табірну комісію із 13 осіб. До її складу зокрема ввійшли Капітон Кузнєцов, колишній підполковник Червоної Армії, що побував у німецькому полоні, Енгельс Слученков («Гліб»), Юрій Кнопмус, Марія Шиманська, А. Макєєв, Герша Келлер, Артавазд Авакян, Лідія Супрун, Ганна Михайлевич та ін. Ця ж група офіційно керувала повстанням із 17 травня по 26 червня 1954 р.
Насправді повстанням у Степлазі керував конспіративний центр, що складався з українських і балтійських націоналістів, чиї імена були засекречені та не встановлені до кінця слідством. Зокрема, у радянських документах найчастіше фігурують литовець Іозас Кондратас, українці Віктор Скірук («Ус»), О. Суничук, Вахаєв, Герша Келлер. Українці грали першу скрипку у прийнятті рішень, займали і контролювали всі ключові пости під час спротиву військам. Вони були схильні до ескалації вимог, заявляючи при кожній новій поступці з боку радянського керівництва про те, що їм цього мало. Однак керівники українських націоналістів не декларували відкрито своїх планів, а їхня програма ніколи не була озвучена з огляду на свою несумісність із заявленою «прорадянськістю» комісії.
Щоб втихомирити протестувальників, на місце подій прибула комісія МВС та Прокуратури у складі заступника міністра внутрішніх справ Р. Єгорова, начальника ГУЛАГу І. Долгіх і начальника Управління з нагляду за місцями ув'язнення прокуратури СРСР Н. Вавілова. 27 травня на зустрічі зі страйкарями вони оголосили укази про дострокове звільнення хворих, вагітних та неповнолітніх, а наступного дня начальник ГУЛАГу І. Долгіх оприлюднив наказ про покращення умов утримання ув’язнених, дотримання законності і відновлення порядку у 3-му табірному відділенні Степлагу. Ним передбачалися певні поступки: зняти замки з дверей і ґрати з вікон житлових бараків, їдалень, санітарних приміщень; ліквідувати слідчий ізолятор; враховуючи особливі умови роботи у Джезказґані, переглянути шкалу нараховування заліків робочих днів ув’язненим; ужити заходів для своєчасної виплати їм зарплати; забезпечити їх вчасне виведення і забирання із роботи, не допускаючи затримок біля вахти житлової зони, так і на виробничих об’єктах; протягом семи днів облаштувати кімнати для особистих побачень ув’язнених із рідними; у жіночому табірному пункті облаштувати кімнати гігієни; протягом одного тижня вивісити у житлових бараках в’язнів правила внутрішнього розкладу; забезпечити восьмигодинний безперервний відпочинок ув’язнених. Однак цього було не достатньо для в’язнів Степлагу, які, відчуваючи двоїстість позиції комісії, вимагали приїзду представника ЦК КПРС, зокрема самого М. Хрущова.

Повстанська самоорганізація

25 травня 1954 р. відбулася реорганізація табірної комісії. На зборах у справі її переобрання вирішальну роль відіграли політв’язні – члени ОУН і УПА, які делегували своїх однодумців. Так, від жіночої зони членами комісії стали колишні членкині ОУН Лідія Супрун і Ганна Михайлевич. Від другого табірного пункту замість В. Батояна і С. Чинчаладзе в комісію обрали Омеляна Суничука (греко-католицький священик і капелан УПА), Юрія Кнопмуса і Енгельса Слученкова (табірне ім’я — Гліб), а від 3-ї зони – вірменина Артавазда Авакяна.
Табірна комісія була інтернаціональна за своїм складом та доволі різнобарвна за політичними переконаннями в’язнів, які в неї входили. Однак вона суттєво відрізнялася від доволі аморфних комітетів Горлагу та Речлагу й орієнтувалась на модель українського націоналістичного підпілля, створивши «центральний штаб опору» та «штаби опору» в табірних пунктах, а також військовий відділ, відділ пропаганди, господарський, технічний, «ударну групу», «службу безпеки» з комендатурою, тюрмою, караулами, постами та пікетами. Страйкарям вдалося налагодити виготовлення саморобної зброї (піки, шаблі, гранати та самопали), випускати листівки та бюлетені. В бойові формування були залучені не тільки найбільш активні українські націоналісти, але й «чеченці та кримінальний рецидив».
У розпорядженні військового відділу, який очолив Г. Келлер, були лабораторія з виготовлення вибухових речовин та хімічна лабораторія з видобутку водню.
Герша Келлера більшість вважала жидом, хоча насправді він був українцем лемківського походження і звався він (як стало відомо пізніше) Василь Пандрак.  Восени 1944 року ковпаківці (червоні українські партизани) взяли в полон рослого рудого горбоносого хлопця, бійця Української повстанської армії, теж партизана, але самостійника. Привели до командира. - Батько, жида спіймали. - Жид? - Жид!  Щоб не впізнали у ньому вояка УПА, відразу вигадав ім'я Келлер Герш Йосипович 1924 р.н., родом з села Аненберг. Це було німецьке село в Славському районі на Львівщині, яке знав, тому що там воював. 
далі буде.
Сергій СТЕПАНИШИН


до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.