Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
17
вересня
Випуск
№ 1337 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

«Я ніколи не бачила, яке наше село красиве так, як поряд з ним», – матір про загиблого десантника Олександра Ярмоліча [Випуск № 1321]

Молодший сержант Олександр Ярмоліч з дубровицького села Велюнь був десантником у 80-й аеромобільній бригаді. Він мав готувати до передової мобілізованих бійців, але не витримав та поїхав на Cхід з ними. Керівництво не раз відзначало кремезного хлопця та поставило командувати мінометним розрахунком. На жаль, додому він так і не повернувся, але став гідним прикладом для кожного односельчанина.  При вході до рідної школи Олександра Ярмоліча облаштували присвячений йому музей – так звану в селі «Алею слави». Тут цілий рік стоять живі квіти. А ще в пам’ять про героя з 1-го вересня минулого року навчально-виховний комплекс носить його ім’я. Директор Світлана Охмак хоче виховувати хлопців такими ж хоробрими, як Сашко.
-    Він був сином моєї подруги та однокласником мого сина. У школі став улюбленцем всіх дівчат і не тільки. Бо всі спортивні змагання та конкурси навіть не спортивного фаху, які проходили в школі, були Сашкові. Коли питали, ким він хоче стати, усім відповідав, що військовим. Коли ж сталася в нас на Cході така біда, Сашко, не задумуючись, підписав контракт, - пригадала педагог.
Мама хлопця Інна Ярмоліч знову і знову приходить до його могили. Каже, саме тут на кожне свято збираються рідні та побратими, щоб пом’янути військового. Приїжджають зі Львова, Тернополя, Хмельницького і Києва.
-    Розказати, ким він був, я не можу. Він для мене був, є і завжди буде. Хорошим сином, братом, другом. Його поважає все село, тож часто до мене телефонують та цікавляться, як здоров’я. Військо – це його покликання було, бо він любив його. Сашка навіть у ВДВ не мали забирати, але на вигляд він міцний хлопчина, і йому відразу запропонували. Медсестра кричить, що здоров’я не дозволяє, а офіцери переконують – «та ти подивись на нього!». Пройшов «учебку» в Чернігові та підписав контракт. Потім Майдан, Донецьк, Луганськ, мобілізація. Він спершу в Яворові був на полігоні, людей навчав. А потім його хлопці поїхали на Cхід, і він – за ними, казав, що не може більше сидіти в тилу. Їздили ми з сестрою до нього на відправку в гарячі точки, і так воно зараз в очах стоїть: багато людей приїхало, я плачу, думаю собі – «Боже, діти, ви всі такі зараз хороші, щасливі, і співаєте, і все, а чи прийдете ви додому, чи повернетеся?» – розплакалася пані Інна біля місця останнього спочинку сина.
Спершу рідні купували Сашку і взуття, і броню. Згодом стало легше, почали волонтери до частин доїжджати. Та й військовий час від часу додому навідувався. Пані Інна добре пам’ятає останню «побувку» сина. Дочка та чоловік побігли його зустрічати, а вона зрушити не могла. Зайшов до хати, побачила, що руки та ноги цілі, і лише тоді розціпеніла.
-    Такі щасливі дні тоді були. Я саме працювала в нас у кафе на барі. Він щовечора приходив забирати мене додому, а була зима, грудень місяць. Ідемо з ним такі по селу, він взяв мою сумочку на плече, я його під руку. І мені здається, що стільки проживши, я ніколи не бачила, яке наше село красиве так, як поряд з ним: воно все світиться, небо сяє зірками. Йдучи з сином, я була така щаслива. Мабуть, то був згусток щастя мого, яке було в житті. Я ще плакала, а він мене заспокоював, казав, що я сильна і не повинна так робити.
Героя не стало в січні 2015-го року. 23-річного юнака накрило обстрілами з «градів» у місті Щастя. Директор Світлана Охмак пам’ятає, як прощалися всім селом та як трагедія вплинула на Велюнь.
-    Тоді все село було у великому горі. Коли Сашка везли додому, всі люди із свічками стояли від першої зупинки аж до третьої. Відтоді наше село зовсім змінилося, стало патріотичним, змінився менталітет у людей. Взагалі всі стали більш щирими, завжди згадують Сашка, він є хорошим прикладом для наших хлопців-старшокласників. Не має значення, в якій школі навчають, головне – яких дітей виховують, - підсумувала вона.
На честь Олександра Ярмоліча сільська влада перейменували вулицю, де він раніше жив, і де зараз проживають його батьки. А декілька тижнів тому посеред села висадили парк. Межи нещодавно посаджених дерев ходять дві мами – рідна та хресна. Пані Олену Наумець півтора роки тому обрали сільською головою. Вона нарешті реалізувала давно виношену ідею – закласти меморіальний парк на честь полеглого похресника.
-    Коли ми закладали його, то назвали «Молодіжним», але вказали, що на честь Олександра Ярмоліча. Донедавна тут було сміттєзвалище, кілька закинутих хлівів і будинків. Ми за півдня стали і прибрали все. Брали в цьому участь батьки героя, а також наші установи – ФАП, клуб, і всі небайдужі жителі. Навіть керівництво району приїхало допомогти і долучилося до висаджування дерев. Надалі ми плануємо облаштувати бруківку, бо ж за раз все не можна зробити, альтанка стоятиме всередині парку. Плануємо невеличкий дитячий майданчик з пісочницею і гойдалками для дітей. Зараз саме готуємо документи, - наголосила сільський голова.
Хресна мама пояснює: мало в якому поліському селі є подібна відпочинкова зона. Вона сподівається, що тут велюнці щоразу згадуватимуть свого загиблого героя. Та й мама Олександра зможе відвести душу.
-    Кажуть, що з роками біль стихає. То неправда, він тупіє, але стає тільки гірше. Прийду на кладовище, сяду, побалакаю з сином, то легше стає. Ото все, що лишилося. Ну і пам’ять ще лишилася. Я дуже вдячна нашим за підтримку, на День матері районні чиновники і навіть народні депутати приїжджали мене провідати. А я досі сподіваюся на якесь диво. Голова знає, що його немає, але чекаю, що хтось помилився, війна закінчиться, Сашко повернеться додому і я його нарешті побачу…
Володимир Струс

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.