Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
17
вересня
Випуск
№ 1337 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Перемога козацького війська під Корсунем [Випуск № 1321]

За різними даними, які трапляються в оцінках подій середини ХVII ст. у польських істориків, маємо різні свідчення про чисельність польського війська. Так, за даними, що подає Михаловський, Потоцький командував 3-а тисячами кварцяного і 2-а – допоміжного війська; Яскульський записав, що всього – 4-и тисячі люду; Бемацький – що в таборі було понад 2 400 вояків, а Машкевич, який особисто брав участь у бою, нараховує аж ... 60 000! Руданський – 4 000 легкої кінноти і 2 000 панцирних – усе добре вишколене й досвідчене військо; Єрліч – 6 000 кварцяного війська й панських відділів; Корзон – 1 040 гусарів, 1 170 панцирних, 2 000 панських відділів. Розгублений коронний гетьман довго не наважувався прийняти ухвалу щодо подальшого способу дій: чи йти на допомогу синові, чи відступати? 7 травня 1648 р. залишив Черкаси, 10-го прибув до Чигирина, а наступного дня переправився на правий берег р. Тясмин. Склалося враження, що він вирішив надати допомогу обложеним, але просувався мляво, непевно. Проте 12 травня Потоцький від коменданта Кодаку Гродзіцького одержав листа (датований 9 травня), про перехід відділу реєстровців, що плив Дніпром, на бік повстанців, та присутність при Хмельницькому 40 тис. татар. Після кількох днів очікування лист від Гродзіцького і тиша від степів – кинули жах на польське військо. Всі відчули, що йти вперед на підмогу уже запізно, а чекати – недоцільно.  Тому вранці наступного дня військо бездоріжжям, долаючи важкі переправи, ліси й болота (цей шлях називали «українською пустелею»), вирушило до Мошен, куди дісталося опівночі. На протилежний берег Росі вдалося переправитися лише 22 травня, а наступного дня жовніри пройшли Корсунь і зупинилися обозом за містом «над Россю» під фільварками. М. Потоцький вирішив дати бій і наказав «якнайшвидше копати шанці з трьох сторін обозу, а з четвертої був якийсь старий вал, якого наказав поправити», а в середині табору висипали ще й п’ятий вал для почту й військ коронного гетьмана. Було викопано 5 шанців у полі перед обозом.
 Досягнувши вражаючого успіху, Б. Хмельницький вирішив, не гаючи часу, завдати удару по війську М. Потоцького, щоб не дозволити йому відступити до Білої Церкви й запобігти можливому об’єднанню із силами І. Вишневецького. Розвідавши, що поляки вирушили на захід (до Корсуня), відразу ж, не гаючи часу, подався за ними. 20 травня гетьман уже був в урочищі Цирульнику, вранці 22 травня пройшов околиці Чигирина, а в ніч з 23 на 24 травня переправився через Тясмин, прямуючи до Корсуня.
Щоб зашкодити об’єднанню польської армії гетьмана М. Потоцького і війська князя Я. Вишневецького українськими підрозділами внаслідок успішних дій було знищено пороми через Дніпро біля Черкас, Домонтова, Сокирної, Стайок, Терехтемирова та Ржищева, тому спроба князя 28 травня переправитися на правий берег річки в районі Переяслава не вдалася .
У першій половині 25 травня українська кіннота стала навпроти Корсуня на південь від польського табору. Річка розділяла два війська . Почали переправлятися через Рось у самому місті й нижче нього й увійшли в місто .
 Б. Хмельницький і Тугай-бей, переправивши війська, розташували їх північніше польських позицій півмісяцем на пагорбах. Татари стояли на правому крилі (два полки по 500 вершників), українці в центрі й на лівому крилі . На міських городах і в пасіках гетьман розмістив підрозділи піхоти. У нього виник задум спонукати М. Потоцького знятися з місця, а потім завдати вирішального удару по польському війську на марші (він знав про невміння жовнірів вести оборонні бої, пересуваючись під захистом табору). Для цього необхідно було переконати противника у тому, що готується генеральний штурм його позицій .
 Б.Хмельницький уважно пильнував за діями коронного гетьмана, тому досить швидко отримав відомості про хід наради в польському таборі (намір відступати до Богуслава) – через своїх розвідників, ймовірно, українців, що служили в польському війську. Богдан задумав завдати вирішального удару по ворогу в Крутій Балці, куди негайно відправив М. Кривоноса з 5–6 тис. вояків та 10 гарматами : завдання – перекопати дорогу, поробити шанці й поставити гармати так, щоб поляки потрапили під перехресний вогонь. За розпорядженням гетьмана за 8 км від Корсуня (між Самородньою і Ситниками) перекопано тракт на Богуслав, а також, щоб не допустити обхідного маневру до Богуслава через Стеблів, дорогу від Корсуня до Стеблова в урочищі Горохова Діброва (біля с. Горохівці) у найвужчому переході через болотисту місцевість. Гетьман здогадувався, що поляки виберуть для відступу шлях лісом, бо шлях над річкою був зайнятий українськими підрозділами .
 Одержавши перед світанком відомості про рух у польському таборі, гетьман і Тугай-бей наказали воякам вільно пропустити його. Задум гетьмана був правильний: поляки не мали наміру вести бій і в зовсім не бойовому настрої бажали пройти важким і безпечнішим шляхом. За даними учасника Корсунської битви, «мушкетера», «йшли наші в очі ворогові. Коли сонце сходило, при самому зближенню розступилися татари й козаки. З обох сторін було тихесенько». Після чого українські й кримські полки почали супроводжувати ворожий табір з боків і позаду. Кілька разів зчинялася перестрілка. Певно, здогадавшись, що попереду шлях перекопано, М. Потоцький вирішив звернути (біля сучасного с. Самородні) з Корсунського тракту ліворуч і рушив у Виграївську долину дорогою, що вела до Стеблова через Горохову Діброву . Під час цього маневру (між 9 і 10 год.) козаки й татари провели настільки сильну атаку, що, за визнанням поляків, «наші ледве витримали». З боєм жовніри увійшли в ліс, оточений і укріплений військом та артилерією Хмельницького, під час якого втратили до третини возів.
Подолавши першу небезпеку, польське військо увійшло у Горохову Діброву (завширшки близько 3,5 км), густо зарослу лісом і чагарником. Тепер уже жовніри просувалися під постійним обстрілом українців і татар. Коли почали спускатися схилом балки, наштовхнулися на перекопи й завали з дерев. Дві інші долини, обабіч, також виявилися перекопаними. Тож обійти пастку не було можливості. Українці почали вистрілювати коней, тому в безладі «вози й гармати мусіли з пагорбу котитися». У густому лісі табір не міг йти рівномірно. Ліве крило й середина змушені були переборювати важкі перешкоди – пагорби, долини й густі проліски. Праве ж крило мало змогу просуватися швидше тому, що там шлях був менш порослий. В результаті цього табір втратив бойове шикування: «почали мішатися вози. А козаки й татари розпочали наступ. На задню частину вдарили з великою силою. Попереду (вози) почали мішатися й розриватися. Це помітив ворог і ще сильніше почав наступати». Мушкетні й гарматні постріли не багато завдали шкоди козакам, які сиділи у ровах і земляних укріпленнях.  Табір розколовся, загальний хаос збільшувала стрілянина і завзятий наступ козаків. У той час з квадрата війська вихопився корпус із 1 800 драгунів, відкрив вогонь по військовому обозу. Серед жовнірів спалахнула паніка. Бій поважчав, а коли спереду і з боків вогонь із самопалів і гармат відкрили вояки М. Кривоноса, що перебували в шанцях, стало зрозуміло, що наближається кінець . В цьому хаосі князь Корецький став на чолі двотисячного загону прорвав атакуючу лінію козаків і зумів врятуватися, втративши половину своїх драгунів. Цей маневр вирішив долю битви. Порожнечу, залишену загоном Корецького, відразу ж заповнили козаки. Спільними зусиллями українці й татари розірвали ворожий табір у кількох місцях й увірвалися до нього . Козаки перейшли до рукопашного бою і фронтальним наступом захопили польські гармати.  Близько полудня драгуни й кварцяні підрозділи польського війська перейшли на бік українців. М. Потоцький рубався як рядовий жовнір. Із сотнею вершників йому вдалося вирватися з оточення, але їх наздогнали й розгромили (у двох кілометрах від Горохової Діброви). Сам коронний гетьман дістав три шабельні удари в голову, але міцний шолом врятував йому життя. Обеззброєний, він потрапив до полону. Довше всіх відбивався М. Калиновський, який зібрав навколо себе 600 драгунів і 200 угорських піхотинців. Майже всі вони полягли, а сам польний гетьман одержав кульове поранення у лікоть руки й шабельне – в голову продовжував вигукувати накази і не переставав керувати боєм. Проте й він звалився з коня і опинився в руках переможців. Десь між 13 і 14 год. польська армія припинила існування. За підрахунками В. Маєвського, у цій битві вдалося врятуватися бл. 1,5 тис. осіб (переважно слуг і обозних). Решта або полягла, або потрапила в полон. Як писав синові наступного дня М. Калиновський, «сила побитих, поранених і майже всі схоплені». Вчинений погром польському війську був не менш жахливий, ніж цецорський .)
Втрати поляків були значними: згинули 500 чоловік передової шляхти і старшин, решта ж попала в полон (обидва гетьмани М. Потоцький і М. Калиновський, Сенявський, Балабан, Одживольський, Бегановський, Комаровський, Яскольський та інші 80 знатних вельмож , 127 офіцерів, «рядового товариства було взято 8 520 чоловік, трубачів – 63, інших слуг, які не примислювалися до війська, – 580.
Втрати Хмельницького були незначними: 70 убитих і 95 поранених, що й зрозуміло – бойова ситуація козаків була вигідною. Вони наступали з підготованих позицій і лісу так, що поляки не могли обстрілювати їх влучно та ще й внутрішній хаос, що охопив польський табір не давав їм змоги оборонятися організовано.
На другий день у Гороховій Діброві відбулася «молитовна подяка Господу Богу, який допоміг йому проти відступників-поляків. Тричі гримнули з гармат і мушкетів, після чого Хмельницький учинив великий бенкет, щедро пригостивши на ньому свою старшину і значних козаків, а також Тугай-бея зі значними татарами й полонян, польських панів. У Корсуні Хмельницький провів декілька днів, після чого вирушив з військом через Богуслав–Рокитно під Білу Церкву. По дорозі ловили втікачів, і лише 31 травня козаки отаборилися під Білою Церквою. Звідти Хмельницький звернувся до українського народу з Універсалом, закликаючи його взяти участь у Визвольній війні на добрих конях і зі справною зброєю проти своїх «розорителів, озлобителів і супостатів».
 Те, що Корсунська битва стала типовою піхотною битвою, – це особиста заслуга Б. Хмельницького, який зумів поставити поляків у таку ситуацію. Керуючи 15-тисячним військом, він примусив 20-тисячну польську армію покинути зайняті нею позиції, а потім прийняти бій на невигідній для польської кавалерії пересіченій місцевості (втягнув кінноту в тактичний мішок і знищив її піхотою). Охоплення польського табору з боків і 6-тисячний резерв М. Кривоноса, що вдарив з тилу, із засідки, остаточно вирішив для козаків долю другої битви війни.
Ігор Печенюк, кандидат історичних наук

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.