Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
17
вересня
Випуск
№ 1337 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Три роки на сторожі: «Айдар» відзначає річницю [Випуск № 1318]

3-го травня минає три роки, відколи було створено добровольчий батальйон «Айдар». До його особового складу увійшли справжні патріоти, які все життя гартували себе до оборони Батьківщини. Чимало з бійців відстоювали права та свободи українців під час обох революцій на столичному Майдані. Ці люди не стали відсиджуватися вдома, а взяли до рук зброю та подалися на східний фронт – до Луганщини, на яку вже ступив ворог. 3-го травня минає три роки, відколи було створено добровольчий батальйон «Айдар». До його особового складу увійшли справжні патріоти, які все життя гартували себе до оборони Батьківщини. Чимало з бійців відстоювали права та свободи українців під час обох революцій на столичному Майдані. Ці люди не стали відсиджуватися вдома, а взяли до рук зброю та подалися на східний фронт – до Луганщини, на яку вже ступив ворог.

Гаряче літо

На своїх початках 24-й батальйон територіальної оборони «Айдар» складався з п’ятиста відчайдухів. Його створив та очолив командир Сергій Мельничук. Готувалися вояки на базі військової частини В0624. Офіційне погодження на формування від Міністра оборони України батальйон отримав дещо згодом - через тиждень, 10-го травня. Тож щороку ветерани АТО святкують одразу два дні народження «Айдару». Для багатьох з них важливою датою є ще й 22 травня – день, коли батальйон провів першу бойову операцію. В місті Старобільськ добровольці захопили в полон російських найманців, котрі заважали просуванню українського війська в бік Луганська. Незабаром після цього батальйон провів бій на річці Айдар, де командири в пам’ять про втрачених та поранених побратимів вирішили назвати угрупування на її честь .
Наприкінці липня у складі другої «західної» роти батальйону було сформовано спецвідділення з вояків УНСО в складі 18-ти осіб. Усі вони представляли Велику Волинь: Рівненську, Волинську та Тернопільську області. Командиром відділення став Сергій Пандрак. Саме він підбирав молодь, котра вже загартувалася у вогнях Революції Гідності, та протягом двох місяців навчав її військовій справі. Половина юнаків до цього навіть не служили у війську.
«Айдар» був і лишається єдиним добровольчим батальйоном у складі Збройних сил України (решта належать до Нацгвардії, МВС та інших відомств). Він діяв в центрі та на півночі Луганської області. При цьому зачасту вояки-добровольці приймали бій частіше за кадрових офіцерів, чим зарекомендували себе з найкращого боку. Загалом добровольці визволили 11 населених пунктів. Серед них - Щастя, Металіст, Хрящувате, Лутугине, Трьохізбенка, Новосвітлівка та Сєверодонецьк. Битва за Щастя – найвідоміша, про яку згадують чи не щоразу, як заходить мова про «Айдар». Чимало істориків у своїх свіжих книгах вже детально розібрали стратегію, адже вважають її найкращою для українського війська за всю війну. Однак не варто забувати про інші значно складніші операції, де склали голову чимало патріотів. Коли батальйон намагався оточити Луганськ, він втратив 12 своїх бійців усього за дві доби. Тоді росіяни переважали наших за чисельністю утричі, але «Айдар» разом з іншими військами встояв, витримав удар, взяв Новосвітлівку та Хрящувате, які були фактично передмістями, і відтиснув ворога до Сіверського Донця, де той відсиджується донині.
Однак п’яте вересня 2014-го року стало для батальйону чорним днем. Тоді хлопці з волинського спецвідділення разом із десантниками 80-ї окремої аеромобільної бригади взялися везти артилеристам продукти і медикаменти. Для волонтерів таке завдання було надто ризикованим. На ділянці дороги Щастя-Металіст, поблизу сіл Весела Гора та Цвітні Піски, три десятки добровольців та десантників потрапили в добре організовану засідку проросійських бойовиків. Вони під’їхали до блок-поста, над яким майорів український стяг. На запитання вартового «Хто такі?» хлопці відповіли «Ми – «Айдар»!». В мить весь блок-пост почав гатити в бік наших бійців. Ті ж заледве встигли вискочити з вантажівки, у якій здетонували боєприпаси. Поранені та обпечені вояки кинулися в поля та, відстрілюючись, почали добиратися до своїх. Відбити ворога допомогла решта військовослужбовців 80-ї бригади, коли один із вцілілих повідомив побратимів про перестрілку. Сутичка відбулася за дві години до початку перемир’я. Військові підозрюють, що перша танкова бригада Збройних сил України, яка раніше тримала цей блокпост, просто залишила його через Мінські домовленості на декілька годин раніше, а зняти український стяг при відході рука ні в кого не піднялася.

Герої не вмирають

Андрій «Грізлі» Юркевич

Затятий патріот та послідовник козацького руху. Таким пам’ятають вояка Андрія Юркевича, командира взводу та «праву руку» командира загону Сергія Пандрака. Він був родом з Тернополя, де змалку брав участь в усіх можливих змаганнях, конкурсах та квестах, а ще тренувався в спортивному клубі «Характерник». Після революції лишив удома дружину з дитиною і поїхав на Схід. В бойових умовах навіть вів щоденник учасника війни в інтернеті. Потрапив у засідку, з якої вийти живим йому не судилося. Його поховано на Микулинецькому кладовищі в Тернополі. За вірність військовій присязі Андрія посмертно нагороджено орденом «За мужність» III ступеня, а також нагрудним знаком «За оборону Луганського аеропорту». Йому присвоєно звання Народного Героя України та Почесного громадянина міста Тернополя.

Олег «Вишня» Вишневський

Весь час намагався бути на вістрі атаки. Так брат «Вишні» описує характер Олега, який намагався встигнути скрізь. Він був у перших рядам на Майдані, особливо під час протистоянь 19-го лютого. Згодом поїхав до Одеси, коли проросійські сили стали збурювати людей. А влітку поховав власну матір та наступного ж дня вирушив на фронт. 36-річний «Вишня» був родом із міста Луцьк, де у вояка лишилися дружина та п’ятирічний син Ілля. Загинув у тій же засідці, що й «Грізлі». Його поховали у Луцьку на Алеї почесних поховань кладовища Гаразджа. Героя посмертно нагороджено нагрудним знаком «За оборону Луганського аеропорту».

Вадим «Хмель» Шалатовський

Він отримав нагороди та визнання, але після того, як назавжди нас покинув. Народився Вадим Шалатовський в селі Ладиги на Хмельниччині. Він був одним з основних активістів хмельницького Майдану. Коли «Хмель» не повернувся з бою, всі сподівалися, що він уцілів. Шукали його півроку, аж доки завдяки експертизі ДНК не з’ясували, що одне з тіл у безіменній могилі належить йому. Виявилося, жителі Старобільська поховали «айдарівця», як невідомого героя. У полеглого в 31 рік відважця також залишились дружина та двоє дітей. Зрештою героя провели в останню путь, як годиться: урочисто попрощалися на головній площі Хмельницького, відслужили панахиду у Свято-Покровському кафедральному соборі та поховали його на Алеї Слави кладовища в мікрорайоні Ракове у Хмельницькому. Вадима посмертно відзначено орденом «За мужність» III ступеня, нагрудним знаком «За оборону Луганського аеропорту» та званням «Почесний громадянин міста Хмельницького». А ще нещодавно героя нагородили Почесною відзнакою міської громади «Мужність і відвага» жителів міста Хмельницького.

Андрій «Атаман» Атаманчук

Під час революції не зміг всидіти вдома і подався до Автомайдану. На такий відчайдушний вчинок наважився лучанин Андрій Атаманчук. Що цікаво, його самотужки виховувала бабуся. На відміну від багатьох побратимів, Андрій пройшов строкову службу в армії. Народився та жив чоловік у Червонограді, але після розлучення у 2012-му році переїхав до Луцька. Там він одружився вдруге. Усю зиму 14-го року боровся з диктатурою в лавах Автомайдану і, коли режим було скинуто, поїхав на Схід. Поліг у тому страшному бою 5-го вересня. В 35-річного загиблого захисника залишилося двоє малолітніх дітей: 13-річна дочка Марія і семирічний син Максим. Як і «Вишня», похований у Луцьку на Алеї почесних поховань кладовища Гаразджа та нагороджений знаком «За оборону Луганського аеропорту». В цю суботу йому могло б виповнитися 38 років.

Володимир та Дмитро Хом’яки

Крізь усі негаразди війни пройшли пліч-о-пліч, і були поряд до останнього дзвінка матері. Брати Хом’яки також родом із Луцька. На час, коли вони добровольцями подалися до війська, Володимиру виповнилося 26 років, а Дмитро був на три роки молодшим. У них було багато рідних братів та сестер: 40-річна Світлана, на шість років молодша Лариса, 38-річний Віктор, 20-річний Данило і на три роки молодший Едуард. Як і попередні хлопці, юнаки потрапили в засідку та не повернулися додому. Матір захисників Катерина Олександрівна до останнього сподівалася на чудо, оскільки братів зараховували то до полонених, то до поранених, то до зниклих безвісти. Через рік після трагедії, 20-го вересня 2015 року, волонтер місії «Чорний тюльпан» Олексій Златогорський повідомив, що братів виявили в одній з могил для 28-ти неідентифікованих тіл на кладовищі у Старобільську. Але офіційно вони донині знаходяться у статусі нерозшуканих. Та й побратими вірять, що хлопці досі у полоні, і рано чи пізно їх вдасться обміняти.

Сильні духом

Сергій «Сивий» Пандрак

Командир «волинського загону» «Айдара» Сергій Пандрак ще до початку АТО пройшов дві війни: в Придністров’ї та Грузії. Він народився на Тернопільщині, але ось вже сорок років живе в Рівному. «Сивий» багато років займався класичною греко-римською боротьбою. Має двох дітей та чотирьох онуків – два хлопці та дві дівчини. У складі «Айдару» він взяв участь у чотирьох важливих боях, і в останньому ледь не загинув. «Айдарівці» перекрили дорогу біля селища Хрящувате, що вела від Луганська в бік російського кордону. Щодекілька хвилин по їхніх позиціях били «Урагани» та «Гради» з боку Росії та 120-мм міномети - з боку сепаратистів. Ворожа міна вбила товаришів Сергія, а сам він втратив ногу. Стан був дуже важким і лікарі сумнівалися, чи воїн взагалі виживе. Але чоловік оклигав і після повернення додому очолив спілку ветеранів АТО «УВО», яка тепер захищає права усіх військовослужбовців, - особливо тих, хто добровільно пішов на війну.

Василь «Монах» Пелиш

У полоні бойовиків Василю вдалося вціліти, але він лишився без руки. Нелюди відрубали її за татуювання у вигляді українського герба та напису «Слава Україні». Як і багато інших, у свої 19 «Монах» пройшов Євромайдан та поїхав воювати на Донбас. Весь час був на передовій, доки 26-го серпня у бою під Новосвітлівкою його «УАЗик» обстріляли бойовики. Решта бійців загинули, а він пораненим потрапив до ворожого полону. Бойовики били його та знущалися, а потім один з них дістав сокиру та відтяв патріоту кінцівку. Василь місяць лежав у лікарні, де його піддавали психологічним тортурам, доки не обміняли на іншого полоненого. Після повернення додому до містечка Старий Самбір, що на Львівщині, хлопець надалі допомагає армії, але вже як волонтер. А нещодавно в рамках канадсько-української благодійної програми він отримав протез для своєї руки – як і годиться, з набитим на плечі тризубом. За героїзм юнака відзначено орденом «За мужність» III ступеня.

Андрій «Штефан» Степанков

Андрій повторив подвиг знаного повстанського художника-графіка Ніла Хасевича та пішов воювати без однієї ноги. За плечами у героя вже був чималий бойовий досвід. Він вступив до УНА-УНСО ще на зорі незалежності та вже у 1995-му брав участь у війні на Кавказі в загоні «Вікінг» під проводом Сашка Білого. Тож попри те, що вдома у нього була малолітня дитина, після Революції Гідності герой одягнув свій протез та вирушив навчати військовій тактиці добровольців на базі під Києвом. Коли «Штефан» записався до «Айдару», то декілька днів приховував від побратимів, що він втратив під час бойових дій праву ногу вище коліна та ходить на протезі. В батальйоні він був командиром розвідки. Під його керівництвом місто Рубіжне звільнили без єдиної втрати з нашого боку.

Руслан «Русланчик» Кашаюк

Він робить ікони з бісеру та дружить з монахами з Афону. Волинянин Руслан Кашаюк не раз зізнавався: з перших місяців війни на Сході відчував поруч себе ангела-охоронця. Свого часу саме цей герой разом із снайпером Леонідом «Лео» Курдельчуком врятував пораненого «Сивого» під обстрілами мінометів і «ГРАДів» неподалік Хрящуватого. На базі добровольчого батальйону у Щасті він разом з побратимами збудував невеличку капличку. А ще на передовій чоловік увесь час робив із бісеру та круп ікони на склі. Це заняття стало для нього своєрідною арт-терапією, розслабляло та врівноважувало. Нещодавно Руслан відкрив у Луцьку чергову авторську виставку картин на склі «З вірою до перемоги». В експозиції було представлено перенесені на скло світлини побратимів та волонтерів, а ще зображення ангелів-охоронців. Тепер «айдарівець» допомагає іншим бійцям реабілітуватися після пережитого на війні створенням подібних робіт. Також автор рятує інших благодійними вчинками: виручені від продажу його робіт кошти спрямували на лікування маленької дівчинки та побратима Олега Твердохліба.

Новітня історія

Підрозділ успішно воював ціле літо 2014-го. Бійці батальйону затримали на блокпості у місті Щастя проросійського мера Луганська Сергія Кравченка. Тоді ж вони ліквідували відразу декілька проривів ворожих сил на ділянці між Щастям та Металістом. А ще «Айдарівці» прорвали оточення сепаратистів та створили зелений коридор бійцям 80-тої окремої десантно-штурмової бригади, що перебувала в оточенні у луганському аеропорту. Це дозволило підвозити їм зброю та скидати з повітря харчі і воду.
У вереснi Міністерство оборони оголосило про наміри взяти всі добровольчі угрупування під своє безпосереднє керування. «Айдар» переформували в 24-й окремий штурмовий батальйон Сухопутних військ Збройних Сил України. Командиром став підполковник Євген Пташник, який у складі підрозділу пройшов увесь шлях від простого солдата до заступника командира. Варто розуміти, що військовослужбовці «Айдару» були добровольцями, які поїхали на війну навіть не заради зарплатні, а через бажання звільнити її від північного зайди. Тож вони стали чи не найбільш патріотично налаштованими з усіх контрактників. Армійцям ніколи не повторювали по декілька разів бойові завдання, а до служби вони ставилися значно позитивніше, аніж у звичайних лінійних частинах. І це попри те, що основною задачею штурмового «Айдара» було захоплювати міста та селища, вибивати ворога з цих населених пунктів і робити зачистку. Здавна відомо, що найбільше воїнів гине саме при зачистці в містах, а не під час окопної війни чи наступу в полі чи лісі. Тож у штурмових підрозділах служать справжні герої.
В лютому 2015-го року за ініціативою ветеранів та бійців підрозділу було створено військово-патріотичний клуб «Айдар», який налічує в своїх рядах вже  більше 5000 людей по всій Україні. Він займається національно-патріотичним вихованням молоді, пропагує здоровий спосіб життя та проводить ідеологічну роботи в школах, яка має на меті виховати українців у національних традиціях та з повагою до власної армії. А восени того ж року Міністерство ввело «Айдар» до складу новоствореної 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади. Бійці повністю влилися в нову структуру за декілька місяців. Зараз «Айдар» дислокується неподалік Мар’янки, а командує батальйоном Максим Марченко.
За два роки війни підрозділ втратив загиблими цілу роту. За даними української книги пам'яті – 105 полеглих героїв. Хоча фахівці кажуть, що ця цифра занижена, а справжні втрати батальйону переважають триста осіб. Названі на честь підрозділу та його загиблих бійців вулиці є в Дніпрі, Іршаві та Клячанові на Закарпатті, Катеринополі на Черкащині і Конотопі на Сумщині. Усім «айдарівцям» посмертно присуджують нагороди. І якщо держава інколи забуває про це, то побратими так вчинити не можуть. Вони не лише передають родичам заслужені героями відзнаки, а й піклуються про сім’ї, які залишилися без годувальників.
Володимир Струс

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.