Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
17
грудня
Випуск
№ 1350 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Як «Айдар» ворога воював. Спогади медика батальйону (част.7). [Випуск № 1313]

Але дива ті нас тоді мало хвилювали, бо на повістці дня гостро стояло одне лише питання – коли саме і як саме звідти відступати (бо на той момент було вже вирішено, що 80-ка звідти йде - як нам сказав Юра). Питання було в тому, що в них зайвих місць в техніці не було, а наша й так стояла на колінах і мала усі шанси до ранку не дожити. Доки схвильовано чухав бороду та лупав очима. Десь за пару хвилин він підійшов до мене, розповів диспозицію і запитав: - Ну що, як ми будемо далі, коли будемо вйо? Сьогодні, самі по темряві(наражаючись потрапити в засідку), чи почекаємо до ранку та з 80- кою(але не факт, що зранку лишиться хоч щось із техніки).
Я відповів командиру так: - Андрюха! Ти тут довше за мене..а ще в тебе якась надзвичайна чуйка, що не раз нас рятувала…, давай так: ти зараз відійди, запали цигарку, подумай… А потім, як тобі твоя чуйка підкаже, так і зробимо. Амінь!
Він мовчки кивнув та відійшов. Запалив. Зробив три тяги… після чого викинув цигарку і майже бігом підскочив до нас із криком:
-Тааак! Слухати мою команду! Забираємо усіх, кого можемо, 300 та вйо!
-Ти!- він вказав на мене – Зараз, швидко із Дизелем перекидай запаски на колеса. Ви!- зкричав в бік Лаврентія Павловича із Лектором – грузіть 300-х та мотлох. Швидко! В нас є 20 хвилин до того, як вони перезарядяться і знову накриють.
Майже, як команда на Формулі 1, ми перекидали колеса, хлопці завантажили машини. Потім швидко розпрощались із Юрою, Ростіком та Ко, сподіваючись ще колись побачитись. Та вирушили із Богом.
Була десь 23 година. На двох буханках та, стискаючи в руках зброю та гранати, ми вирушили в бік Лутугіно… Вже з’їжджачуючи зі злітної смуги на ґрунтовку, ми побачили, як лягають гради в місці, де ще кілька хвилин тому ми міняли колеса та вантажили мотлох. Надзвичайна інтуїція… На ранок, наскільки мені відомо, почався штурм аеропорту.
Цікаво, що в пилу пересування по ґрунтовці, ми раптом вискочили на якусь 99-ту із компанією військових…лише якимось чудом ми не перестріляли один одного. Як з’ясувалось, ми зустріли останніх відступаючих Айдарівців. Саме сьогодні прийшов наказ Айдару відходити…звісно до нас він не дійшов... І ті хлопці, що ми їх зустріли, були замикаючі в колоні Айдару. Вони йшли останні на якійсь віджатій 99-ій, яка просто серед поля стала і відмовилась покидати рідні місцини…
Нам вони були не те що раді, а просто щасливі!!! Бо вже думали, як пішки відходити до Щастя 70 км…
Та й ми раділи не зайвим стволам, що до нас приєднались в ту лиху годину.
Можливо той, хто буде це читати – скаже тьху, ось і славнозвісний Айдар змився… але тому розумнику я скажу. Скажу, що в тій ситуації люди були кинуті командуванням напризволяще. Без прикриття, БК, техніки…і найголовніше -  без керівництва та інформації… Чини просто змились та забили на людей. І те, що тоді відбувалось, зовсім не схоже на війну, що почалась після Мінських угод. Війну по лінії розмежування. Коли все чітко і зрозуміло хто, і де, є. Коли попереду ворог, по боках сусідні ВОПи, а позаду тил. Коли за пару років вивчені всі стежки та яри. Коли люди навчені та обстріляні. Коли тобі платять зарплату та дають учасника з медалями. Війну за розкладом зі стрільбою на вечерю та кавою на сніданок..
Тоді все було інакше – ні тобі командування, ні тобі розуміння: де свої, де вже ворог – позиції наші та їхні перемішані, як карти в колоді. Дороги не зрозуміло, під ким забуті в пилу маневрів, цілі роти та блокпости в якихось кущах. Безлад, одним словом. Безлад, за який потім тим, хто виживе навіть не подякують (Дехто з тих, хто прикривав той відхід і лишився живий, навіть не є учасником, натомість вже тепер я знаю купу людей, що й пострілу не чули, але козиряють ветеранськими ксівами, отримують пільги та бонуси..) Вибачайте знов за відступ.
Десь опівночі ми дістались до Лутугінського комбінату. Там зібрались залишки Айдару. Залишки того війська, що три тижні тому вирушило на остаточне оточення Луганська. На знищення ЛНР. Там були не тільки ми, а й залишки 24- ки, 26-ої, 80- ки та ще бо зна кого – тих, кого так же як нас забули або лишили. Певно штаб таки знав заздалегідь, що має бути здача позицій…але то ж військова таємниця. Мовляв,солдати –дебіли, а баби ще народять.
Один хлопець – дуже молодий мехвод, зіскочив з Бехи та загорланив комусь:
- От сука, я обіцяв вас звідти вивезти!? Я вивіз!(і ковтнув пів пляшки горілки з горла…) Народ відверто радів. Ні, радів не відступу – радів шансу лишитись живими. То правда. Таке життя. Якими б ви не були воїнами Аллаха, чи синами Одіна, а жити все одно хочеться! Мало того, наші із собою прихопили ще з десяток полонених російських десантів!
Дуже скоро всі повлягались спати, попередньо розставивши караули. О 3 годині ранку було вирішено обійти Луганськ через Георгіївку, Сабовку, Александровськ, проскочити повз позиції сепарів на Ювілейній (на удачу, сподіваючись, що зранку вони не встигнуть роздуплитись ), та вийти на трасу в районі Цвітних Пісків, після чого повз Веселу Гору дістатись до Щастя. Щастя…мать його так!
Я так і не зміг заснути – як і три тижні тому, я лежав і дивився в небо. А серпневе небо сипало зірками, повітря було наповнене цикадами та звуками колон техніки, що постійно пересувалися. Ворожої техніки... Чому? Чому все так? Чому й навіщо і заради чого стільки жертв? І чому вони? Чому не я? …
Вирушили о третій. В першому (зеленому буцефалі) УАЗіку за кермом Докі та Лектор, в кузові залишки БК, мотлох, я та ті хлопці, що ми їх підібрали. В другому Дизель, Берія та в кузові пара наших хлопців та чоловік п’ять полонених…
Одурівшими від недосипу очима вдивляємося в горизонти. Адже десь там, зовсім поруч, блукає наша смерть – щойно прибулі колони батальйонно- тактичних груп русні… Але сьогодні наш день.
В світанкових сутінках, під першими проміннями вічного сонця, повзе, вертається залізний змій..
Порубаний, постріляний та дірявий. Все те, що лишилось від великої колони. Змій так само повзе по луганському степу, так само пірнає в яри та, наковтавшись пилюки, виринає на наступний пагорб. Так само лишає по собі сліди залізних траків та потоптану кукурудзу.. Але разом із ними він лишає надію та сподівання на перемогу (як у війні так і ідеалів, що вивели нас на Майдан). Лишає в тих степах частинки себе - загублені життя та випалені душі, останні уламки сердець та людяності, лишає по собі усе те, чим ми були то того Рейду….
Якби Алістер Кроулі, Говард Лавкрафт, Стівен Кінг або Рей Бредбері з Тарковським схотіли зняти фільм жахів, вони б точно позаздрили нам. Тим жахам, що ми везли звідти в своїх думках та серцях. Жахи, які назавжди стануть нашими альтерего, та будуть неуклінно слідувати за нами аж до самих воріт Вирію…
Той самий Змій – розмальовані, роздовбані та постріляні лекговушки: УАЗік дірявий, як друшлаг, що тягнеться на тросі. БТР, Нива та якийсь китаєць з четвіркою. Той другий УАЗік із Берією, Дизелем, Бандерою та полоненими тягне такий самий дірявий УАЗік. Із хронічно закипаючим двигуном та чашкою есмарха з трубкою капельниці до радіатору, що висять прямо в кабіні, для зручності підливати воду не зупиняючись. Із молитвою та сподіванням вибратись. Лишитись живими. Лише для того, щоб колись повернутись та помститись! Щоб влаштувати в Расєї такий самий рокен-рол. Щоб колись запалав Кремль та згоріла Масква, щоб в кожного росіянина настав його власний Іловайськ, Аеропорт, Дебальцеве, Маріуполь та Волноваха, щоб їх накрило хвилею того горя що вони несуть іншим. Щоб ті тварі втопились у власній крові! Усі! Кожен з них! Без винятків! Орда має бути винищена. Амінь й навіки вічно!
Й так і буде!
То все дійство замасковане рясним шаром луганської білої пилюки та брудним потом, розляпаним, витікаючим маслом, тосолом та закипілою кров'ю. Наповнено людьми із пустими, повними ненависті очима. Справжнє пекло на колесах, що обов’язково, рано чи пізно, повернеться зібрати власні борги! Навіть якщо з того світу? чи в наступному житті. Вернеться.
На тому всьому всередині, зовні, зверху та? чіпляючись хтозна як, їде те? що лишилось від Айдару. І вже немає студента – медика, підприємця, вчителя та інженера…багатьох кого немає. Ця поїздка стала лише нашому бату в 25 чоловік…і це не враховуючи полонених, загиблих у шпиталі потім, покалічених, поранених. Не враховуючи втрат 80- ки, 128- ї, 24-ї, та усіх тих хто там був.
Гіркота від втрат і ще більша гіркота від того, що ми були так близько до мети. Від того, що лише маленький крок, дія, наказ (когось там зверху) відділив нас від перемоги, від звільнення Луганська та знищення ЛНР як такої…

Про щастя

Воно є. Безперечно.

Воно є не просто як ефемерна екзистенція, не просто, як мрія, чи утопія... воно є на мапі. На звичайній географічній мапі України. Воно було, є, та буде!
Воно буде приходити до нас в наших дітях, в сльозах батьків, коли ми повернемось, в світанках та заходах вічного сонця… Воно буде в кожному новому дні нашого життя, бо після того ми будемо цінувати такий кожен день… Та рано чи пізно воно буде тут. В Щасті.
О 9 годині ранку ми заїхали в це місто. Повернулись. Змій спинився на автостанції та повивалювали люди. І ті люди щасливі посміхались один одному, курили, відкорковували пиво. Яскраво та лагідно світило сонце. Легкий вітерець гладив місячні бороди та гілки дерев. А на вулиці, на всю станцію з машини лунала пісня. ДДТ. Новая жизнь…
З того часу все змінилось… Було ще безліч моментів, коли хололо серце, стискався в камінь шлунок, німіли ноги від розривів поруч крупнокаліберної арти , «ложились гради» чи свистіли кулі. В голові проскакувала думка: Ну все, кінець!, Цього я вже точно не переживу! … Та кожен раз, лишившись живими, ми шмати своєї душі лишали там. Поки не лишилось нічого…
І тепер я точно знаю - ми трупи, ми [грьобані] живі трупи – наші душі вже давно там... Разом із тими, хто не повернувся… А тіла, по інерції, ще топчуть цю землю… Але той, хто бачив ворота Вирію, рано чи пізно прийде до них. Амінь.

Замість післямови

В період з 23 по 5 вересня ЗСУ відступили від займаних позицій на 50, а подекуди й 200 км!!! 200 км!
В перших числах вересня техніка колонами виходила через Щастя. Без жодного пострілу лишались так важко відвойовані позиції! Шпиталь на Побєді змився аж в Ізюм. Від Щастя до Старобільську не було жодного блокпоста. І це при тому, що останні підрозділи виходили з Металісту та Лутугіно аж 4 – 5 вересня. (саме штабні винні в тій трагедії, що сталась на Веселій Горі 5 вересня) Ті, кого кинули виходили самотужки, через річку, кидаючи та знищуючи свою техніку, яка не могла пересуватись (за що через рік на тих людей заводили справу військова прокуратура). Натомість я свідок, як 2 вересня білий генеральський вагончик з кондиціонером на драконі, під прикриттям десятків двох танчиків та бех вйо в бік Старобільська…
Так от. На той час саме Айдар став в позу та відмовився виконувати наказ полишити Щастя. Разом із Айдаром лишили (чи просто забули) трохи 80- ки. Хлопці замінували фасад та ТЕС. Окопались та чекали на атаку русні. На той час в Щасті лишалось не більше роти захисників на все місто. Бо і ВСУ і МВДовськи бати виконали наказ та відійшли… На наше щастя, ворог й досі боявся нас та не знав, скільки нас лишилось. В іншому випадку вони б могли узяти Щастя за кілька годин. І лише в 10 числах вересня, побачивши що маневр Айдара проконав і що усе безпечно – ВСУ та МВД повернулись до позицій по річці Сіверський Донець. Саме так і була встановлена лінія розмежування в секторі А, що існує до тепер.
Вічна памя'ть тим, хто назавжди лишився в тих землях. Ми повернемось та помстимось. Амінь.
Андрій СОВА, "Плохіш"

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.