Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
18
червня
Випуск
№ 1324 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Історію України можна писати як історію зрад [Випуск № 1313]

(Нардеп трьох скликань про історичний сегмент семантичного поля слова „зрада”)


У психолінгвістиці є поняття „семантичного поля”. Коли ми, наприклад, вживаємо чи чуємо слово „позичати”, у лексичному та понятійному сховищах нашої пам’яті актуалізуються образи, поняття, слова та лексичні кліше, які з ним часто поруч вживаються. Позичають найчастіше гроші. Відповідно, вживання цього слова викликає асоціації щодо того, скільки, ким, у кого, для чого, на яких умовах позичено. До речі, наші політики та журналісти постійно припускаються помилки, вживаючи замість слів „позичати” і „позичка” слова „запозичати” і „запозичення”. Адже запозичають те, що не повертають, наприклад, досвід, манери, ідеї. Гроші зазвичай позичають з обіцянкою їх повернути. Якщо наша держава справді збирається повертати позичене, то тут йдеться про позички, а не про запозичення.
Коли ми вживаємо слово „зрада”, відбувається актуалізація думок „хто зрадив”, „кого зрадив”, „чому зрадив”, ”як зрадив”, „заради чого зрадив”. У відомому словнику під редакцією Б. Грінченка словникова стаття слів „зрада” та „зраджувати” наповнена лише прикладами, пов’язаними з коханням: ”Часто ходив, вірно любив, з нею женихався, вона ж мене зрадила, - я й не сподівався”. Видно, у кінці XVIII століття надати тут приклади з історії автори не наважилися.
Історію України можна розглядати і писати як історію зрад. Коли В. Винниченко сказав, що історію України не можна читати без брому, він, очевидно, мав саме це на увазі, бо й справді, підручник з історії України можна було б укладати з хронологічно упорядкованих глав, кожна з яких описувала б конкретну зраду, яка стала визначальною для української історії. Глави підручника можна було б відповідно називати „Зрада перша”, „Зрада друга”, «Зрада третя». Заключний розділ  варто було б назвати „Далі буде”.
Слова й словосполучення, які ми чуємо чи читаємо, та думки, які вони породжують на табло нашої свідомості, сприймаються нами на основі нашого минулого досвіду. Слово «Москва» в одного українця викликає згадку про мільйони українців, яких замордували московські правителі, а в іншого українця актуалізує гасло «Навєкі вмєстє!» Комуніст О. Ткаченко, відповідаючи на запитання, як він ставиться до вчинку гетьмана  І. Мазепи у російсько-шведській війні, відповів: „Усяка зрада є зрада”. Водночас значна частина українців стала вважати союз Мазепи з шведами героїчним вчинком заради визволення України з-під російського ярма. Свідченням цього є його зображення на українських банкнотах та названі його ім’ям вулиці. Поява таких вулиць залежало від ставлення місцевих керівників до вчинку І. Мазепи. У Києві вулиця Січневого повстання довго не перейменовувалася на вулицю І. Мазепи, бо О. Омельченко топонімікою не переймався. Пізніше вулицю І. Мазепи було вкорочено, а її частину було названо Лаврською, бо так захотіли священики московського патріархату, який піддав свого часу Мазепу анафемі через його зраду Петру І.
Кримський хан Іслам-Гірей зрадив Б. Хмельницького у битві під Берестечком, що призвело до поразки українського війська, яка визначила подальшу долю України, бо підштовхнула Б. Хмельницького на союз з Москвою. Не доводиться зараз чути, щоб рішення Хмельницького хтось називав нині зрадою. Історики стверджують, що зрадою це називалося у ті далекі часи. А ще кажуть, що полковник І. Богун після Переяславської Ради Хмельницькому руки більше не подавав. А ще Т. Шевченко запитував гетьмана, що ж він наробив: «Подивись тепер на матір, на свою Вкраїну!»  Вустами матері поет говорив: «Якби знала, у колисці б задушила, під серцем приспала».
Люди не все знають. З шкільних підручників відомо, що Б. Хмельницький заключив договір з московським царем, але далеко не всі нині знають, що російський цар невдовзі підло зрадив Україну, заключивши з Польщею Андрусівський договір, яким Україну було поділено між Росією і Польщею на Правобережну і Лівобережну. З цієї зради почалося національне виродження українців на лівому березі Дніпра, і як наслідок - розбрат серед українства і нинішня війна на Донбасі. Українці, які ревно стоять за вічний союз з Москвою та підтримують проголошення російської мови державною в Україні, нічого не чули про згадану вище зраду російського царя. Вони не мають уяви про те, як до 113-річного віку страждав у Соловецькому монастирі кошовий отаман Петро Калнишевський. Їм ніхто ніколи не розповідав про те, як  російським військом під командуванням Меншикова через зраду полковника Носа було вирізано все населення гетьманської столиці. Багатьом російськомовним українцям байдуже, що саме за українську мову були замучені в російських тюрмах Василь Стус, Олекса Тихий та Володимир Марченко. Ніхто в підручниках не описував, як пустив собі кулю в серце один з лідерів українських комуністів М. Скрипник. Українські комуністи були зраджені московською компартійною верхівкою, яка насправді лише запланувала виявити усіх активістів українського відродження, аби потім  перестріляти їх у Биківнянському лісі чи на Соловках.
Зрада чи не зрада, підла вона чи ні, значною мірою залежить від того, заради чого була зрада. Прикладом тут служить не лише  гетьман Мазепа, а й Леонід Кравчук. Комуністи досі вважають його зрадником. Пригадую подію, що відбулася 20 червня 1991 р. Мене запросили зайти о шостій годині вечора до кабінету Голови Верховної Ради. Рівно о вісімнадцятій я переступив поріг кабінету Л. Кравчука. Тут я побачив Юхновського, Павличка, Драча, Філенка, Ємця, Волковецького, Лук'яненка, Голубця та Плюща.
Л. Кравчук запросив нас до невеликої кімнати, двері до якої вели прямо з його кабінету, пожартувавши: „У моєму кабінеті стіни вуха мають”. Далі Кравчук повідомив, що наближається підписання нового союзного договору, і що він не хотів би його підписувати, бо не хоче брати на себе відповідальність перед українським народом. „Україна вже двічі укладала союзний договір з Росією і двічі опинялася в ярмі, - сказав він. - Якщо ж ті з Орджонікідзе (там знаходився ЦК КПУ -  Ю.Г.), доб'ються голосування за підписання договору, то я буду змушений їхати й підписувати”. Кравчук запропонував обговорити тактику, за якої ми змогли б відкласти голосування про приєднання України до нового союзного договору до осені. Тактику запропонував І. Плющ. Ми домовилися, що на засіданнях слово надаватиметься всім, хто забажає його мати, і що кожен оратор матиме для виступу не п'ять хвилин, а всі десять з огляду на те, що питання є виключно важливим для історії України. На цьому зійшлися: адже такі дебати могли тривати безкінечно.
Цей факт змушує повернутися до феномену Л. Кравчука як зрадника. Так, він зрадив Москву. Але зрадив він її заради незалежності свого народу. Якби на його місці був Івашко чи Гуренко, історія України могла б розвиватися інакше.
Зрада часто є неочікуваною, віроломною. Хмельницький не чекав зради Іслам Гірея, цар Петро не чекав зради Мазепи, Мазепа не чекав зради Носа, Москва не чекала зради Кравчука. Петро  Порошенко, який задумав було стати Головою Верховної Ради, не чекав зради від Мороза. П. Порошенко зняв свою кандидатуру, але було вже запізно: змова комуністів, соціалістів і капіталістів вже набула чинності.
Семантичне поле слова «зрада» залишилося б неповним, якщо не згадати лідерів Майдану. Негожим би було назвати зрадою забудькуватість Президента В. Ющенка. Ставши лідером усіх демократичних сил і об’єднавши навколо себе всі їхні партії, він раптом забув революційні гасла, які вони і він сам проголошували на Майдані.  Дідько вже з тим радикальним „Бандитам тюрми!” Але гучна обіцянка „Олігархи заплатять справжню ціну!” була повністю усунута з риторики і практики президента, який на згаданих гаслах став президентом. Адже на сцені Майдану ніхто про Бандеру, Петлюру і про нещасну долю української мови ніхто й словом не обмовився.
Нова влада під керівництвом Ющенка і Тимошенко мала всі можливості виправити помилку Верховної Ради попередніх скликань і президента Л. Кучми. Адже власність на засоби виробництва у часи СРСР вважалася загальнонародною. Отже, передача їх у власність не народові, не територіальним громадам, не органам місцевого самоврядування, а їх продаж всяким босякам і пацанам (за метафоричним визначенням В. Ющенка) реально була зрадою народу. «Прихватизація» колись державної власності закінчилося створенням класу олігархів і зубожінням обкраденого народу.
Колись  народ охрестив наш рідний парламент Верховною Зрадою. Семантичне поле слова «зрада» в останнє десятиліття стрімко обростало. Політики все частіше говорили по зраду національних інтересів. У цьому можна було б сумніватися, якби не очевидні факти. В. Янукович призначив міністрами оборони спочатку Д. Саламатіна а потім  П. Лєбедєва.  І все б нічого, якби він не здогадувався, що вони є агентами спецслужб сусідньої держави. Адже Янукович призначив їх не з власної волі, а «за квотою» Кремля. Президент України спокійно спостерігав, як призначені ним міністри знищували  українську армію, готуючи Росію до «бліцкрігу». Але Путіну бракувало ще перетворити Службу Безпеки в філію ГРУ, що й було зроблено призначенням головою СБУ О. Яковенка, який переповнив СБУ «очами й вухами» Кремля. Нині дійшло до проголошення 16 березня днем зрадника. Так символічно Служба Безпеки нагадала українцям про  зраду присяги і перехід на бік ворога цілої групи її працівників в Автономній Республіці Крим. Цікавим є повідомлення нашої розвідки про те, що командувачем російських ракетних підрозділів на Донбасі, які закидають снарядами наші блокпости, є російський генерал Степан Ярощук.
Якби Б. Грінченко редагував свого словника зараз, він мав би широкий вибір ілюстрацій до словникової статті слова „зрада”. Тут фігурували б слова «підла, віроломна, свідома, інфекційна, колективна» та численні приклади з української історії різних часів. У нинішній політичній ситуації, яка привела до влади П. Порошенка та завела в парламент низку впливових проукраїнських партій з європейською орієнтацією, слово «зрада» не вживається. На різних телешоу, з трибун різного калібру натякають на популізм політиків, на їхню неспроможність проводити реформи, на невиконання даних на Майдані обіцянок. Говорять про втрату довіри до президента та прем’єр-міністра. Верховну Раду лають, але до її розпуску не закликають. Про невиконану передвиборчу обіцянку П. Порошенка закінчити війну за два тижні в народі махнули рукою, бо люди розуміють, що вона залишилася невиконаною через зраду Москвою Будапештських угод і підписаних нею з Україною міждержавних договорів. Але народ дивується тому, що П. Порошенко передав свої фабрики якимсь «сліпим трастам», хоча під час виборів клявся продати їх. Трасти, кажуть в народі, може, й сліпі, але ж люди не сліпі. Вони сприймають це ще не як зраду, а як маніпуляцію їхньою довірою. Народ ще раз повірить Президентові, якщо той націоналізує свій бізнес і тим самим забезпечить себе моральним правом активно розпочати очікувану всіма деолігархізацію країни.
 Націонал-патріоти – найактивніший сегмент усіх революцій – сподівалися, що президент і уряд   візьмуть курс на національне відродження та активний державний спротив подальшому зросійщенню українців. Проте нині зросійщення набуває загрозливих форм, оскільки влада будує не українську державу, а якусь химерну «единую страну». Досі не скасовано написаний у Москві закон Ківалова-Колесніченка, а в телеефірі панівними залишаються ІНТЕР та «Україна», які нагадують канали російські, а не українські.
Час покаже, чи буде слово «зрада» причеплене до  нової влади і чи ті, хто підтримав діючого президента і його партію на минулих  виборах, підтримають їх на виборах, які, як видається, вже не за горами.

Юрій Гнаткевич, народний депутат України трьох скликань, голова Просвітницького Центру ім. Євгена Чикаленка

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.