Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
середа
19
квітня
Випуск
№ 1315 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Як «Айдар» ворога воював. Спогади медика батальйону (част.7). [Випуск № 1312]

Але навіть за тих умов в нас вистачало гумору. Для потреб бункера у воді ми використовували жовту бочку на колесах – така сама, як з-під квасу. Раз на день- два до нас діставалась бочка із водою та наповнювала нашу. Так от доля берегла нашу бочку! Духи землі та води відводили від неї снаряди та міни. На диво, за весь час в ній не з’явилоcь жодної дірочки…однак то було лише питання часу, бо вже всі залізяки навколо мали сліди від уламків, а деякі взагалі можна було б використовувати, як друшляк! І от настав час і нашої бочки. На ранок, після буремної ночі, ми, виповзши на поверхню, із жалем зрозуміли, що води немає і набирати її нема в що, бо бочка світилась десятком дірочок.
Начмед Юра незадоволено скривився і сказав, що із тим щось треба робити, бо невідомо, скільки ще великі головнокомандувачі будуть вирішувати, що нам тут треба робити. А нову бочку вони точно не пришлють! Саме поруч в той час курили я та Вовчик із котрим нас напередодні трухануло..

Чи то від вільного часу, чи просто так, але та інженерна задача нас захопила! Почухавши репи та роздивившись ту фігню з усіх боків, ми дійшли до висновку.. що дірки треба затикати. Затикати чимось. Ну… наприклад дерев’яними кілками! Але ускладнювало поставлену інженерну задачу те, що та клята бочка була двохстінна…тобто заткнути внутрішній шар металу чопіком, можна було лише якось обдерши зовнішній залізний шар. Саме тут до технічного консиліуму доєднався якісь мародер, що стьобнув із пожежної частини фігню схожу на великий консервний ключ. Попрацювавши по черзі тією фіговиною, ми таки розколупали залізяку та змогли позатикати чопиками із тополі ті дірки.Бочка стала схожа після того на їжака – мутанта, але відновила свою здатність утримувати всередині рідину.
Накривали чимдалі щільніше. Зв’язку із позиціями не було… евакуювати до Лутугіно також було небезпечно, бо там шпиталь був ще із меншою кількістю захисників…Молот ховав очі і кричав.
Колись, ще як тільки ми приїхали та коли все ще не було так погано, ми опинились разом в курилці – і я запитавсь до нього:
Товаришу командир… а скажіть будь ласка,чого ми не ввалимо по Самсонівській шахті, чому нас посипають звідти, а ми зовсім не відповідаємо,або відповідаємо та не в той бік, звідки прилітають.
Після випадку із моїм пострілом в бункері він певно запам’ятав мене і вважав за цілковитого дебіла(я на те не ображаюсь).
Ти хто такий? Санінструктор?
- Так!! Відповів я.
- От і лікуй… і не лізь туди, чого не розумієш -  відповів Молот - і взагалі ..вона бетонна, ми їй нічого не зробимо – після чого він скрививсь, відвів погляд, як людина, що бреше, матюкнувся, сплюнув і зник в тому самому бункері..
Певно, я таки дебіл, бо жодного разу по дорозі з аеропорту до титану та назад я не бачив, як розгортались ті гради та САУ, не плигав в окопи від їх прильотів... та згодом не пакував по целофанових мішках результати тієї стрільби… Та, звісно, ну що б ми могли зробити із батареєю д30, 120мм мінометів та парою акацій проти кількох градів та САУ, що стріляли, майже не ховаючись, із галявини перед шахтою( і то навіть не беручи до уваги ті смерчі, гіацинти і інше надпотужне озброєння що змилось разом із генералами із Лутугіно напередодні, але тоді ще було...)
Зрештою,це не викликало жодного подиву,бо ще за тиждень до тих подій Лаврентій Павлович із притаманною йому маніакальною впертістю та завдяки аномальній інтелігентності (що завжди підносило його над тим шоблом) таки прорвася до якогось штабу в тому лутугінському комбінаті. Лаврентій Павлович вважав, що володіє вкрай важливою інформацією, що може навіть переломити хід історичних подій тієї чортової операції!
Йому, як корінному мешканцю Луганська, після розмови із знайомим в тилу ворога стало відомо розташування штабу ЛНР в Луганську та позиції артилерії. Звісно, маючи такий козир, було б злочинною халатністю не донести того до командирів – керівників операції… Тому, привізши 300 та 200 в черговий раз до Лутугіно, він правдами- неправдами, добрим словом та впертістю таки прорвавсь до якогось командира. Привітавшись по-військовому та випаливши із порогу відому йому НАДважливу (на його думку) інформацію, він отримав звичайну штабну відповідь просуватись у відомому напрямку на три літери.. Людина тонкої душевної конституції, патріот, лікар, інтелігент Лаврентій Павлович отримав у відповідь лише дикий крик того мурла з погонами:
- Пааачєму пастаронніє в штабє!!!! Асвабадітє паміщеніє!!!
Ту історію я дізнавсь на 55- річчі Лаврентія Павловича через три роки потому. Але тоді він лише замкнувся в собі… і тепер я розумію чому. Саме тому ми із Докі не стали казати хлопцям що в Лутугіно пусто і що наші спини ніхто вже не прикриває. Винятком був лише Юра - анест, бо він командир і мав це знати.Забігаючи наперед скажу,що ми протримались на ЛАПі ще майже тиждень, і ті дні були надважкими не стільки від обстрілів та намагань нас вибити, скільки від розуміння того, що ми приречені, і що ніхто нам на допомогу не прийде…але!
Десь в останніх числах серпня (після того, як вйо штаб сектору) на якогось козла зі штабу зійшло осяяння(або просто в черговий раз хтось щось прохлопав) і до нас пригнали взвод десантів із 80- ки. Їх пригнали, щоб провести ротацію в Новосвітловці!! Свіжі та ще необстріляні хлопці були мобілізовані та тільки з учебки, жоден із них не був в бою і не чув розривів арти. Вже тоді, як зайшли регулярні ординські частини в значно переважаючій нас кількості. Ті штабні виродки просто узяли взвод мобілізованих і вирішили заткнути ними дірку! Пам’ятаю, як вони в чистих, на відміну від наших, камках заходили до бункеру, як збирались, як жартували. Як ми упаковували їхнього санінструктора усім, чим було можливо (бо держава дала йому лише прострочені джгути есмарха та пару ППІшок 70 тих років). Пам’ятаю як, він дивився на нас великими очима і всотував, як губка, кожне наше слово.І, як натомість, ми відводили очі, розуміючи куди вони їдуть та їхні шанси на повернення.
Хлопці, хлопці, а чи є хтось із Полтави? Альо земляки!? Полтава є ? Волав я.
Ігор! Ти де є!? Там земляк твій знайшовся!!!
На щастя, таки був земляк, Ігор- звязківець, із Садів-2. Великий чоловік, років із 27. Важко передати, що ти відчуваєш десь, коли десь в джунглях зустрів земляка. Оскільки заїжджали вони на якихось півгодини, ми швидко згадали знайомі місця в улюбленому місті, відшукали спільних знайомих, я напхав йому якогось мотлоху, целоксу та того, що могло знадобиться. Давши кілька порад, ми попрощались і з Ігорем та санінструктором того героїчного взводу.
Ті дні минули наче уві сні. День за днем ми бігали від укриття до укриття, курили в курилці, стріляли в посадку, таскали поранених та знову бігали. Все менше розмовляли один із одним і все більше дивились у небо…
Із новин, які всі ми дізнавались про події… про те що десь там, південніше, хтось попав в котел під Іловайськом, але, звісно, ніхто з нас не вірив офіційним зведенням речника АТО. Бо мали перед очима живий приклад, як ото все відбувається.
Нарешті настав день, коли Хрящувате та Новосвітловку залишили останні захисники. Не знаю, що там тоді відбувалось – але знаю, що там наші потрапили в полон – поразка там була закономірна за наявних обставин. Виходили звідти з ранку із боями та без прикриття (оскільки на той момент вже дорога ніким не утримувалась бо, як вже зазначав, й Титан, й Борсук були відведені значно раніше). Виходили, хто як міг. Хто на чому. Та хто як. Вже по повернені в Щастя десь другого вересня ми дізнались, що забули в Хрящуватому кілька наших хлопців. За-бу-ли!
Десь по обіді прискакали хлопці на Бесі. Із вилупленими очима вони розповідали, що тільки що з кущів біля аеропорту в них луснули з РІГ і якимось дивом Беха не постраждала – але з броні збило пару чоловік. Мехвод не зупинявся та валив, але, як виявилось, за пару годин тим бійцям пощастило – лише один з них зламав ногу і вони дошкутильгали якось до аеропорту. Надвечір всі, хто міг, збились в бункер. Той, другий бункер, що був біля терміналу наче завалили чимось надпотужним (отим що лишало величезні кратери)… Завалили разом із терміналом. Від того надпотужного і в нашого бункеру пішли тріщини стелею – але норка трималась.
Наше помешкання тоді вже стало схожим на Ноїв ковчег… Негода до нас загнала і якийсь спецназ і тих, кому щастило вижити до того моменту – кожній тварі по парі. Усі тислись в вузьких проходах та чаділи в шлюзі -курилці, здригаючись від бабахів, що здавалось лягали вже точно по бункеру.
Ввечері повернулась та рота мобіків із Новосвітловки – що напередодні тому поїхали затикати ту дірку собою.
Вони повернулись не всі. І то були зовсім інші люди, ніж ті що їхали туди три дні тому. Сірі від луганського пилу та адреналіну в запилених броніках, в крові та із очима людини, що тільки що вийшла з бою (навіть не знаю, як пояснити той вираз – але його ні з чим не сплутаєш). Я марно намагався знайти земляка – Ігора, і про його долю ніхто нічого не міг сказати. Як пізніше я дізнався, він був поранений, потрапив в полон та був виміняний. Довгих йому років. Амінь.
Командири зібрались на консиліум - напевно вирішували, як же ж тепер звідти вйо нам – бо ні техніки ні прикриття ні БК… і найголовніше наказу, що взагалі робити, не було. Ясно було одне – аеропорт в оточенні, дорога на Лутугіно вже нами не контролюється і ми тут, напевно, маємо повторити подвиг хлопців в Іловайську.
 На той час Докі вже майже тиждень намагався отримати хоч якісь накази від комбата, що нам робити далі, але його телефон не відповідав і складалось таке враження, що про нас просто забули (що на війні трапляється дуже часто). То фігня проср...пушку чи танк - я чув історії, як покидали цілі роти із технікою, то що тут казати про якусь медслужбу бату.
Питання стояло для нас гостро ще й тому, що в нас було кілька поранених наших з Айдару і обмаль техніки – тобто чисто теоретично в нас було дві буханки, плюс буханка Дизеля – контуженого і пораненого айдарівця, що прибився до нас в останні дні… Але це теоретично, бо в двох із трьох було пробиті колеса, а одна заводилась через раз. І за умов влучного пострілу братами расіянами ми ризикували відхід організовувати пердячим паром (тобто пішки ще й з 300 на шиї..).
Так от ми гадали, що робити в перервах між обстрілами. Останньою краплею стало пряме влучання 152го калібру прямо у вхід до бункера.
Увесь мій фен -шуй. Картина Шишкіна «Три ведмеді», кусок ковріліну, пластмасові квіточки та фікус, антена телебачення канули в лєту… тобто їх просто порозкидало по площадці перед бункером – а сам вхід сяяв, наче дірка в підземне царство. Те влучання викликало масу епітетів тих, хто курив в шлюзі, а по стелі пішли нові тріщини. Після того, коли я перший виліз нагору, я відразу помітив дивні зміни в навколишньому ландшафті. Зазвичай, справа від входу стояли купи нош, сперті на ящики із землею та бруствер, що захищав нас від дороги на Луганськ (звідки нас час від часу обстрілювали намагаючись вибити).
Так от їх не було, як не було ні згаданого вище фен-шуя, ящиків із землею і самого бруствера (висотою десь до півтора метра), з правого боку було видно лише поле і дорогу метрів за сто. Натомість зліва , десь в 20 метрах, стояв наш УАЗік, і пара носилок, що до того були притулені до ящиків та брустверу, дивним чином опинились так само акуратно притуленими до УАЗіка, так наче їх не вибухом відкинуло, а хтось узяв та просто переставив…дива та й годі!
Далі буде...

Андрій СОВА, "Плохіш"

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.