Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
середа
19
квітня
Випуск
№ 1315 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Як «Айдар» ворога воював. Спогади медика батальйону (част.7). [Випуск № 1311]

Під’їхали до воріт  валкопрокатного комбінату. Як зазвичай, посигналили, але ніхто нам не відкрив. Я вийшов, щоб покликати кого – небудь. На подив, там на прохідній, завжди  була купа народу, але чогось не сьогодні. Звичайно відкривали зразу та підходили запитатись, хто такі є…натомість людей було не видно. Згодом ми докликались та вийшов воїн. Ми пояснили, хто такі та звідки є, і він запустив нас вже звичним маршрутом до бомбаря на території, де був той госпіталь… Однак тепер все було інакше. Якщо ще кілька днів тому, як ми крайній раз там були, той комбінат кишів бійцями та був напханий технікою, то тепер таке враження, що всі вимерли.
Забігаючи наперед, скажу. В нашій армії так завжди! Першими евакуюють найцінніше – золотий фонд нації, носіїв держтаємниці та усіляких воєнних тайн(накшталт скільки тушонки зампотил вкрав)… тобто штабних щурів та генєралів, і ти, молодий воїн, якщо будеш це читати – ЗНАЙ ТА ЗАПАМ’ЯТАЙ – якщо із загадковим виразом на обличчі твоє керівництво вйо,то точно скоро щось почнеться. То є такий же вірний симптом, як агітнамети перед виборами, або осінній дощ перед грибами. Звісно, що впахувати самим таким цацам не комільфо..тому зазвичай вони із собою забирають увесь особовий склад, броньовану техніку та білі вагончики із кондиціонерами. І по всій військовій науці прикривати відхід лишають госпіталь, тих, хто не зміг завести свою САУ, чи танчика, а також зграю товаришів - як правило зальотних, тих кому не пощастило..або тих хто вже зачекався білету до товаришів у Вирій.
Так було і цього разу. Уся штабна кагала із того комбінату, разом із гарматами ,градами, танками та панами генералами кудись ділась. Розумієте!?
Змились!
Ні! Ви того не розумієте! ШТАБ СЕКТОРУ ЗМИЛИСЬ!!! На День Незалежності! Напередодні солодких промов на майданах, ходив у вишиванках та салютів!!! Змились ті, хто теоретично мав прикривати відхід людей із Хрящуватого, Новосвітловки та Аеропрту. Хто був резервом, підкріпленням(яке так і не надійшло) БК та артприкриттям. Власним прикладом штаб показав, що треба робити…одначе.
Це не наїзд на тих, хто тоді вийшов – бо на то, мабуть, був свій наказ зі штаба…Це ВЕЛИКЕ ПИТАННЯ ДО ТИХ, ХТО ТОЙ НАКАЗ ВІДДАВ!?
Чому люди виводились так тупо – тобто передові позиції лишали, а їх тилове прикриття відводилось? Чому блокпости знімались раніше, ніж ті, дорогу до яких вони охороняли? І чому ви, сволоти, за те ще наотримали звань, нагород та бонусів, наплювавши на тих, кого там лишили? Але то є лірика і питання риторичні…
Тоді в нас просто не було слів.
Ком у горлі і гіркота на душі… от су.
Знову вертатися назад буханка вже не хотіла… та і в нас настрою не було. Ми із Докі курили і думали як сказати хлопцям на аеропорті, що за спиною вже нікого не лишилось.
Машина, кашляючи та матюкаючись на свою нелегку долю, доперла до Георгіївки і стала прямо серед порожньої нічної дороги. До аеропорту було десь із 10 км, до комбінату десь із 5. Ми згадали, що наче бачили тіні на блокпості на в’їзді до Лутугіно і прийняли рішення вертатись туди.
І щоб ви розуміли, що на війні очкують всі.  Вночі йти на блокпост нехай і свій, то невелика радість,бо там може бути якийсь параноїк, чи просто хлопець, що наслухався жахів (кадіровци вирізали вночі блокпост) і тільки вчора заїхав в зону…і легше від того, що тебе шмальне свій точно не буде! Ні тобі, ні йому!
Боязко однак гуляти по вимерлому селі вночі, а ще гірше, коли ти себе ще й телефоном присвічуєш. Отак, разом із Докі, ми поперли туди. На щастя, нас побачили здалеку, бо там пряма дорога і ми швидко пояснили, хто ми й звідки. Хлопці зголосились допомогти. Тому вирушили із нами до нашої буханки, допомогли допхати її той кілометр до блокпосту та запросили на вечерю.
Таки на те й День Незалежності, щоб щастило тим, хто її захищає.
На ту ніч ми знайшли собі і дім, і вечерю, і родину… зараз вже не згадаю ні імен ні облич. Але тільки той, хто побував в таких ситуаціях може розуміти, чого коштує знайти СВОЇХ. Нас було щиро запрошено на святкову вечерю, до якогось будинку біля блокпосту.
Залишки чийогось мирного життя у вигляді розчавлених іграшок прохрустіли під нашими берцами та ми зайшли до кухні. Колись тут, мабуть, було досить затишно, але зараз все, що колись охайно зберігалось у шухлядках було вивалено назовні. Хтось дістав тушонку, нарізали хліба, якусь консервацію та … звісно… розлили горілку.
- Ну що хлопці, давайте…за день незалежності…щоб вони усі повиздихали суки! - Хто вони і чому повиздихали кожен розумів для себе сам. Та загальний відступ із Лутугіно без бою, розуміння того, що там попереду замкнуті в облозі наші хлопці, спини яких лишились просто відкритими. І те, що зрада відбулась напередодні Дня нкзалежності, під патріотичні промови з майдану, і те що нас просто кинули. Усе це змушувало лише мовчки пити, потупивши погляд до брудної підлоги.
Друга - за перемогу…та третя не цокаючись, за старою традицією, мовчки виливаючи частину вмісту склянок на землю…
- А там парад..бля..
- Ага … і салют
- Та в нас теж … салют мать його так…
День був важким не тільки в нас, тому лише трохи випивши, втома дала про себе знати.
- А що, де тут можна впасти?
- там далі по коридору є дитяча, там вільно.
Ну ..надобраніч!
Надобраніч!
Лишивши гостинних хазяїв, ми із Докі пройшли до спальні. Маленька та дуже охайна кімнатка, світлі із квіточками шпалери, купа м'яких іграшок та ляльок, вирізки із журналів із зображенням диснеївських принцес та маленьких поні. Фотокартки із дівчинкою, пустий акваріум та плюшевий ведмедик. Біла із кружевами постільна білизна і купа подушок. Справжня оселя малої принцеси! Та ми. Брудні. Втомлені та зневірені. Не роззуваючись, лише попустивши броніки та знявши шоломи, в обнімку із автоматом. Прямо брудними берцами та запиленими броніками по тих біло- рожевих білизнах…
І все одно важко заснути - усе разом пережите за день навалюється, бо навіть звикнувши до сюрреалу, адаптуватись було важко. В мене із голови не виходило те, що десь там, за пів тисячі кілометрів звідси, в мене вдома є така сама кімната маленької принцеси, де вона живе, мріє, грає в світле майбутнє… а я зараз плюндрую своїми брудними берцами такий чийсь храм дитинства. Та, зрештою, то не ми почали.. Згадавши застиглий погляд вранішнього 200, та пустий комбінат із  дременувшим звідти нашим порятунком майже вголос:
- Та пішло воно все… треба спати.
Ніч пройшла спокійно. Хоча,  як завжди, щось гуділо – літало, пересувалось, щось бабахало, але безпосередньо нас воно не чіпало.
На ранок Докі видзвовинив когось із аеропорту, за нами приїхав Ромчик - водій – санітар і відбуксував до аеропорту. У Ромчика була така сама супермашина – буханка як в нас, тільки тюнінгована відсутністю лобового скла. Саме тому Роман завжди їздив у масці, а коли її знімав ставав схожий на велику та озброєну панду. На аеропорті Докі таки знайшов когось рукастого, хто полагодив карбюратор на місці.
Ситуація насправді була паскудною за таку кількість поганих слів в тексті…але навіть зараз, згадуючи ті події, я просто не можу підібрати інших слів.
Попереду нас в апендіксу, в 30 км лишались позиції в Хрящуватому та Новосвітлівці із нез’ясованною кількістю особового складу, лишались в найменшій кількості із дня штурму. Обстріли і намагання вибити їх і нас з позицій із кожним днем посилювались, а наша кількість, кількість робочої техніки та припасів з кожним днем зменшувались. До того ж, що там за нашою спиною на шляху ймовірного відступу(в якому ми вже не сумнівались) можна було лише гадати.
Далі буде...
Андрій СОВА, Плохіш

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.