Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
16
жовтня
Випуск
№ 1341 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Інші статті випуска

Партнери

За Україну!

Іван Мазепа - гетьман української долі [Випуск № 1311]

В історії України важко знайти особу, навколо якої вже стільки віків точились би такі гострі суперечки, схрещувалися різні, часто полярні думки. Захоплення, різке несприйняття, замовчування — такий, щонайменше, діапазон суджень дослідників про великого гетьмана. Встановлено, що майбутній гетьман народився близько 1640 року (називаються й інші дати — 1629, 1634 роки) в с. Мазепинцях поблизу Білої Церкви в сім'ї українського шляхтича. Нам мало відомо про родину Мазепи. Природний розум і тяга до знань привели юнака в аудиторії Київського колегіуму, де він здобував освіту. Пізніше життєві дороги Мазепи змінилися. Він переїхав до Варшави, там навчався в єзуїтській школі, а через деякий час вирушив до Нідерландів, Італії, Німеччини, Франції (бував у Парижі).
Генеральний писар Війська Запорозького Пилип Орлик: "Ніхто бо не міг краще обробити людину, притягти її до себе. Не осягнувши з першого разу своєї мети, він не складав зброї, не кидав обробляти людину, аж доки не зробив її своєю. Небіжчик Мазепа, — писав далі Орлик, — вельми гарно провадив розмову й любо було його слухати, все одно, з ким і про що говорив".
Французький дипломат Жан Балюз: "Загалом він дуже любить оздоблювати свою розмову латинськими цитатами й щодо перфектного й досконалого знання цієї мови може ривалізувати з найкращими нашими отцями єзуїтами. Мова його взагалі добірна й чепурна, правда, як розмовляє, бо більше любить мовчати та слухати інших".
Освіта, здобута в Київському колегіумі та в університетських центрах західноєвропейських країн, дала йому можливість розмовляти російською, польською, латинською, італійською, французькою й татарською мовами.
Якої ж зовнішності був Іван Мазепа? На жаль, численні портрети й гравюри, які збереглися до наших днів, не вповні передають риси обличчя та внутрішній світ цієї людини (це переконливо показав у своїй розвідці Ілько Борщак). Тому знову звернемося до письмових свідчень сучасників. Жан Балюз нотував, що "володар Мазепа вже поважного віку, на якісь десять літ старший за мене. Вигляд у нього суворий, очі блискучі, руки тонкі та білі, як у жінки, хоч тіло його міцніше, ніж тіло німецького рейтара, й їздець із нього знаменитий".
Мазепі не були чужими житейські радощі й насолоди. За ним з юнацьких літ повелася слава зваблювача жіночих сердець. Численні любовні історії супроводжували його упродовж багатьох років. Окремі з них явно вигадані (як, наприклад, з конем, до якого місцевий шляхтич прив'язав роздягненого Івана й випустив у степ за начебто залицяння того до дружини), інші — справді мали місце (згадаймо історію кохання сімдесятирічного гетьмана з юною Мотрею Кочубеївною).
Безперечно й те, що Іван Мазепа був справді людиною емоційної, пристрасної вдачі. Він мав ряд талантів та достоїнств: грав на бандурі, захоплювався мистецтвом, колекціонував зброю. Широко відомі поетичні спроби гетьмана, зокрема його "Дума", пісня про чайку-небогу, псалм і ряд інших поезій. Перо Івана Мазепи було відточене, душа й серце добре відчували нюанси слова. Справжнім шедевром інтимної епістолярії є листи гетьмана до Мотрі — дочки Генерального судді Василя Кочубея. Іван Мазепа дбав про розвиток освіти та культури на Україні. Саме за його правління Київський колегіум одержав високий статус академії (1701), чимало молодих людей вирушило за кордон здобувати знання в західноєвропейських університетах. Добре відоме покровительство гетьмана православній церкві. На її потреби він жертвував великі матеріальні цінності та споруджував нові храми. На кошти Мазепи зведено ряд будов у Києво-Печерській лаврі, поставлена церква Вознесіння у Переяславі та інших містах. На замовлення гетьмана мистецьки зроблена срібна плита до церкви Гробу Господнього в Єрусалимі.
Гетьманування Іван Мазепа почав традиційно: підписав на березі Коломака документи, що визначали місце Лівобережної України в складі Російської держави. Незабаром заклопотався розподілом майна Самойловича і розправою над своїми противниками, роздачею універсалів на нові маєтності та організацією банкетів у Батурині. Не обминув і українське поспільство. Гетьманські постанови, розпорядження страхали жорстокими карами непокірних і водночас скасовувалися найобтяжливіші податки. Новий гетьман керувався старим випробуваним принципом "батога і пряника".
Його житейське і політичне кредо, висловлене у формулі "вміти зміняти шкіру лиса, що робить засідку, на шкіру лева, що змушує тремтіти вовків", як правило, обіцяло перемоги.
Звичайно, слід пам'ятати, що гетьман, як далекоглядний політик та адміністратор, уміло проводив свою соціальну лінію. Він прагнув регламентувати роздачу рангових маєтностей, виступав противником переходу козаків у селянський стан (універсал від 1691 р.), намагався внести деякі зміни в систему оренд і т. п. Тим самим гетьман прагнув послабити наслідки надмірного феодального визиску, що приховував дальше загострення соціальних суперечностей у суспільстві.
Новий гетьман з'явився перед Петром_І, коли становище його благодійника, князя Василя Голіцина різко змінилося: за підтримку царівни Софії того заслали, конфіскували майно. Іван Мазепа сподобався молодому царю. Замість погроз і "доган" гетьман і старшина одержали грамоти на нові маєтки, багаті подарунки. З часом взаємини цих різних за становищем, віком, характером, моральними засадами людей переросли у відносини, сповнені гармонії та взаємопідтримки. Петро І мав усі підстави довіряти українському гетьману. Численні листи і доноси на гетьмана, що надходили до Москви, губилися в нетрях бюрократичного апарату чи повертались у Батурин. Їх авторів чекала жорстока кара (не уникли її, як відомо, навіть генеральний суддя Василь Кочубей і полтавський полковник Іван Іскра).
Тому "громом серед ясного неба" став перехід Івана Мазепи на бік шведського короля Карла XII. Для Петра І це було справжнє потрясіння: людина, яка протягом багатьох років входила до його оточення і яку він, здавалося, добре знав, опинилася в таборі противника! Це стало несподіванкою і для частини старшин, не кажучи вже про рядове козацтво, міщан, православне духовенство та селянські маси.
Питання про мотиви цього кроку Івана Мазепи здавна були в центрі уваги істориків. Сам гетьман, за словами генерального писаря Пилипа Орлика, пояснював свої дії так: "...Не для приватной моей ползы, не для вышших гоноров, не для болшаго обогащенія, а ни для инных яковых-нибудь прихотей, но для вас всех, под властію и региментом моим зостаючих, для жон и детей ваших, для общаго добра магки моей отчизны бедной Украины, всего войска Запорожскаго и народу Малороссийского, й для подвышшеня и разширеня прав и волностей войсковых, хочу тое при помощи Божей чинити, чтоб вы з жонами и детми, и отчизна с войском Запорожским так от Московской, як и от Шведской стороны не погибли". Сумніватись у правдивості свідчення особи, втаємниченої в плани Івана Мазепи, не доводиться.
Так минуло два роки. Очевидно, гетьман, як і раніше, перебував у полоні суперечливих думок, накреслював різні політичні комбінації. Він то підтримує листування з княгинею Дольською (воно становило один із каналів зв'язку зі Станіславом Лєщінським), то перериває його, то зашифровує листи, то розкриває їх зміст Петру І. Переломним у болісних роздумах гетьмана над формуванням своєї політичної лінії стала, очевидно, нарада, скликана Петром І у Жовкві (квітень 1707 р.). Деталі розмов гетьмана з царем та іншими воєначальниками невідомі. Але ми добре знаємо про настрій Мазепи, з яким він залишив стіни ставки царя. До Мазепи та старшини доходили чутки, одна тривожніша за іншу. Ремствували запорожці на надзвичайно важкі умови царської служби, підняли голос городові козаки, послані на кріпосні роботи в Київ. Їм заборонялося відлучатися додому, переслідували голод і холод, насильство царських офіцерів, які били козаків палицями, знущалися, ґвалтували їхніх дружин та дочок. Незабаром надійшов указ Петра І про майбутні реформи в козацькому війську, що передбачали перетворення традиційних полків у драгунські.
Атмосферу невизначеності, ба навіть страху, посилювало невблаганне просування шведських військ по литовських землях, паніка серед його польських союзників, відступ царських полків. Іван Мазепа все більше й більше почав утверджуватися в думці про необхідність зміни політичної орієнтації. У жовтні 1707 року гетьман знову звернувся до Станіслава Лещінського з пропозицією перейти на його сторону, знищивши на Україні царські залоги і зробивши з них "міст для шведів".
Однак Карл XII, якому була передана ця пропозиція, відмовився її прийняти. Лише звістка про прибуття Олександра Меншикова змусила лівобережного правителя змінити лінію поведінки. Він повертається із Борзни в свою резиденцію Батурин, дає останні розпорядження і зважується на останній крок...
Залишивши в місті досить сильну військову залогу в складі чотирьох полків сердюків і ряду сотень городових козаків, гетьман прибуває у місто Короп, а 25 жовтня 1708 року, переправившись з чотирма-шістьма тисячами козаків через Десну, попрямував на з'єднання з армією Карла XII. Військо гетьмана насторожено зустріло новину про перехід на бік шведського короля. Очевидно, не до кінця переконала його в доцільності задуманої акції і яскрава промова, виголошена Мазепою після переправи. "Братья, — мовив гетьман, — пришла наша пора; воспользуемся представившимся случаем: отомстим москалям за их долговременное насилие над нами, за все совершенния йми жестокости й несправедливости, охраним на будущия времена нашу свободу і права козацкия от их посягательств! Вот когда пришло время свергнуть с себя ненавистное ярмо й сделать нашу Украйну страною свободною й ни от кого независимою. Вот к какой будущности я вас призиваю. Вы, братья, верно достигнете зтой цели при вашем мужестве й при содействии шведского короля, который предлагает вам воевать против москалей вместе со шведами". Про неоднозначну реакцію на промову Мазепи свідчить той факт, що ще до прибуття в ставку Карла XII частина козаків залишила гетьмана і повернулася за Десну.
Увечері 28 жовтня 1708 року Мазепа був уже в таборі шведів. Наступного дня відбулася аудієнція в короля. Гетьман виголосив латинською мовою коротку промову, в якій дякував шведам за допомогу в боротьбі проти московського царя. З перших же хвилин зустрічі він сподобався Карлу XII та його сановним придворним. Тим часом по-іншому розгорталися події в таборі московських військ. Почали надходити перші звістки про перехід гетьмана на бік шведів. Насамперед, про це довідався Меншиков, який відправив гінця з новиною у ставку Петра І. Сьогодні важко сказати, якою була перша реакція царя на повідомлення князя. Зрозуміло одне — російський самодержець був на грані нервового потрясіння. Протягом листопада місяця 1708 року відбувся ряд військово-політичних акцій, які надовго закарбувалися в народній пам'яті. 2 листопада війська Олександра Меншикова взяли штурмом Батурин: місто було зруйноване, а всі мешканці знищені.
Надалі репресії не припинялися. Вони торкнулися не лише противників Мазепи, але й людей, далеких від політики — тортур, знущань, а нерідко і шибениці зазнали тисячі козаків. Зрозуміло, що політика репресій деморалізувала не лише старшину, а й широкі козацькі кола. 6 листопада в Глухові відбулися вибори "вільними" голосами нового гетьмана. Ним став стародубський полковник Іван Скоропадський. Ще напередодні з наказу царя була влаштована церемонія заочного суду над Мазепою. З опудала, яке символізувало гетьмана, була знята та розірвана стрічка Андріївського кавалера, а кат повісив його на спеціально спорудженій шибениці.
12 листопада відбулася церемонія проголошення церковної анафеми. В Глухів зібралися представники українського та російського духовенства. Далі, як повідомляє урядове джерело, після молебня в Троїцькій Соборній церкві "митрополит, архиєпископ й єпископи с духовними особу вора й изменника Мазепу предали вечному проклятию.
Документи надзвичайно слабо відбивають деталі перебування Мазепи в ставці Карла XII. Добре лише відомо, що його продовжували терзати сумніви. Маніфести, які розсилалися в різні полки України, не мали того успіху, на який розраховував гетьман. Козаки й селяни насторожено, а то й вороже зустрічали його посланців. Байдуже були сприйняті також універсали шведського короля. Натомість спроби реквізиції з козацьких і селянських господарств продовольства наштовхувались на рішучу протидію народу. Факти справжньої партизанської війни, яка розгорнулася тоді на Лівобережній та Слобідській Україні, відзначають найрізноманітніші джерела, сучасники та учасники цих подій. Особливо похитнув впевненість гетьмана перехід на сторону Петра І ряду полковників та представників генеральної старшини, що з кінця жовтня перебували разом з Іваном Мазепою в шведському таборі.
Михайло Грушевський на підставі документів, датованих уже 1710 — 1711 роками, приводить дещо інше формулювання цього договору: "Україна обох сторон Дніпра з військом Запорозьким і народом Малоросійським має бути вічними часами свобідною від всякого чужого володіння".
Реалії продовжували складатися не на користь Мазепи. У травні 1709 року царські війська полковника Яковлева зруйнували Запорозьку Січ і знищили багато козаків. 27 червня відбулася битва під Полтавою, в результаті якої шведи зазнали поразки і змушені були втікати у турецькі володіння. Разом з своїм союзником через Переволочну з рештками козаків переправився також Іван Мазепа. Розпочався тривалий та складний перехід степами Північного Причорномор'я. Важко відновити думи колишнього володаря величезних багатств Гетьманщини. Загроза захоплення в полон та неминучої розправи з боку Петра І змушувала його невпинно гнати стомлених коней, шукати найкоротших шляхів до Бугу, на правому березі якого був порятунок. Лише 8 липня Іван Мазепа, Карл XII, козацька старшина та шведські генерали зійшли на турецький берег. Знову розпочався важкий перехід в пекучих акерманських степах. Нарешті в серпні втікачі дісталися Бендер. Проте бажаний спокій не настав. Стало відомо про те, що Петро І неодноразово просив турецькі власті видати Мазепу. Щоправда, Туреччина відмовилася це зробити. Але хто-хто, а гетьман добре знав звичаї Отаманської Порти. Прохання царя, помножене на золоті червінці, повинно було зробити свою справу.
Нервове напруження останніх місяців, жорстокі невдачі, провал планів та задумів, безперечно, підірвали здоров'я старого гетьмана. Іван Мазепа занеміг. Відчуваючи наближення смерті, він наказав спалити документи, що належали йому, висповідався перед священиком, якого спеціально доставили із Ясс. 2 жовтня 1709 року гетьман тихо помер у селі Варниці неподалік від Бендер.
Похорони Мазепи були обставлені надзвичайно пишно та урочисто. Багато споряджену домовину везло шестеро білих коней. В останню путь покійника супроводжували рядові козаки, старшина, Карл XII. Грали сурми, віддаючи останні почесті небіжчику, гриміли мушкетні залпи. Іван Мазепа був похований у кафедральній церкві св. Юрія у місті Галаці.
Сьогодні вчені можуть сперечатися, шукати недоліки у діях гетьмана, погоджуватися чи критикувати його окремі вчинки. Незаперечним лишається тільки той факт, що політичний крок Івана Мазепи у 1708 р. відбивав потаємні настрої частини козацького суспільства, яка прагнула бачити Україну незалежною державою. Акція, здійснена гетьманом, залишила глибокий карб на всьому суспільно-політичному організмі України не лише вісімнадцятого, але й наступних століть.

Юрко СЛАВУТИЧ

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.