Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
вівторок
18
липня
Випуск
№ 1328 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

ЛЮБОВ ДО УКРАЇНИ І НЕНАВИСТЬ ДО ВОРОГА [Випуск № 1310]

Чи не найдорожчою, найважливішою рисою  вдачі Тараса Шевченка, що пройняла всю його творчість, є незвичайна любов до України, до свого народу. Він збудив приспану націю, запалив нові вогні, кинув палкі гасла боротьби за Україну проти гнобителя — Московщини. Недарма видатні діячі, письменники, навіть значно старші за нього (наприклад Квітка Основ’яненко), називали Шевченка батьком. Таку любов до всього рідного бачимо не лише у його творчості, а й у повсякденному житті. В листі до свого брата Микити 15. XII. 1839 року Шевченко аж тричі підкреслює, щоб брат писав йому листи своєю рідною мовою: . .. «та, будь ласкав, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по-нашому...», а в листі 2. III. 1840 року знову дорікає братові за лист: «Я твого листа не второпаю. Чорт-зна, по- якому ти його скомпонував, ні по-нашому, ні по-московському, ні се, ні те, а я ще тебе просив, щоб ти написав по-своєму», а в іншому місці категорично заявляє: «... Тільки не по- московському, а то й читать не буду».
Як бачимо, в ті далекі часи, коли українське слово всюди зневажалось, Шевченко перший твердо ставить питання, що українець з українцем мусить розмовляти своєю мовою. Дбає поет і за чистоту нашої мови, що бачимо з листа до кубанського письменника Якова Кухаренка, де він між іншим з гумором пише: «... Мабуть Ти давно в землях християнських не бував і доброї мови християнської не чував, що звеш мене «закадишним» другом. Чи ж чути було коли-небудь меж християнами таке бридке, паскудне слово. Мабуть, Ти батьку, забув нашу християнську мову і дощенту побусурманився !..»
Його любов до України прекрасно бачимо із записів у щоденнику від 14 липня 1857 р. в час перебування на засланні: «... великоросійській людині є вроджена антипатія до зелені, до цієї живої, блискучої ризи усміхненої матері природи ... В Україні зовсім не те. Там село і навіть місто укрили свої білі, привітні хати в тіні черешневих і вишневих садків. Там бідний, неусміхнений селянин оточив себе величною, вічно усміхненою природою і співає свою сумовиту, задушевну пісню, сподіваючись на ліпше існування. О, моя бідна, моя прекрасна батьківщино! Чи скоро я дихну твоїм живущим, солодким повітрям? Милосердний Бог —  моя нетлінна надія».
Цю любов видно і з характеристики свого товариша по засланню рядового, Андрія Оберемка, про якого говорить... «я любив його за те, що він впродовж двадцятилітнього салдатського пошлого, огидного життя не опоганив і не принизив своєї національної і людської гідности. Він лишився вірним своїй прекрасній національності. А така риса ошляхетнює і навіть нешляхетну людину... Пошли ж тобі, Господи, мій незамінний друже, швидкий кінець поневірянь. І допоможи тобі, Пресвята Матір усіх скорботних пройти ці безводні пустелі, напитися солодкої Дніпрової води і вдихнути в змучені груди живуще повітря прекрасної нашої милої батьківщини».
Патріотизм Шевченка, його любов до свого краю яскраво виявився і в ставленні до української старовини. Як старанно він вивчав і змальовував старовинні пам’ятки, працюючи ще до заслання в Археографічній Комісії. Він лишив нам пам’ятку і про будиночок Котляревського в Полтаві, і про рештки будинку Хмельницького в Суботові і про палац Мазепи в Батурині. Недарма тематика його малярських робіт охоплює й такі полотна як «Хмельницький перед кримським ханом», «Смерть Хмельницького», «Мазепа і Войнаровський», «Умираючий Мазепа», «Кочубей» та багато інших. Тимто, коли Тарас Григорович, повертаючись із заслання, прочитав у «Русском вестнике», що Савур-могила розкопана і в ній знайшли золоті й інші гроші, він жалкує і записує в щоденнику: «... Я люблю археологію, я поважаю людей, що посвятили себе цій таємничій матері історії; я цілком визнаю користь цих розкопувань. Але краще б не розкопували нашої славної Савур-могили... Цілий вечір я все співав:
У степу могила з вітром говорила:
Повій, вітре буйнесенький,
Щоб я не чорніла!

Та всі ці факти досить бліді, як не рахувати того величезного впливу його творчості на формування національної свідомості українців, як не врахувати видавничої і громадської діяльності. Досить було появи самого Шевченка в панському будинку на Україні, де все було зросійщене, як всі починали говорити українською мовою і запановували демократичні погляди.
Патріотизм і боротьба проти Росії за вільну Україну — це складова частина життя і творчості Тараса Шевченка.
Москва вживає й тепер величезної спритності, щоб показати Шевченка як великого приятеля всіх, без винятку, діячів тодішнього літературно-мистецького світу, з ким він був знайомий, в тому числі й з усіма так званими демократами, більше того, його намагаються змалювати, як прихильника й тих, хто був ворогом України й української самостійності. Для цього московська та підлегла Москві цензура пильно викидає з усіх видань про Шевченка та зі спогадів все, що суперечить московській пропаґанді, всі протимосковські вислови Тараса Шевченка — все те, що стоїть на перешкоді до подальшої русифікації України, до створення «єдиної неділимої Росії» з однією мовою, однією культурою, одним народом.
Погляньмо хоч би й на спогади художника М. Мікешина, молодого зрусифікованого білоруса, що часто після повернення Шевченка з заслання супроводив його у мандрах по Петербурґу і зустрічався з Шевченком на численних вечорах, де були видатні митці пензля й слова.
Мікешин пише у своїх спогадах: «Признаюсь, незавидна роль випала на мою долю у взаєминах з Тарасом Григоровичем; але й тою дозою приязні, яку він проявляв до мене, я внутрішньо пишався. Його повагу мені, двадцятирічному юнакові, здобути було рано; любові ж ... але вся його пристрасна і могутня любов до того була зосереджена на своїй рідній Україні, що, мені здається, в його гарячому серці і не лишалося більше ні до чого любовного запасу, а якщо й лишалося, то він ревниво зберігав його для своїх же українських богів...» І далі Мікешин згадує: «Сидячи у гостях у Шевченка, я довідався з мови його, що він не любить нашого поета Пушкіна і не тому, що він вважав його поганим поетом, а просто тому, що Пушкін автор поеми «Полтава»: Шевченко дивився на Кочубея не інакше, як на донощика, а Пушкін бачив у ньому вірного сподвижника Петра Великого,  страченого Мазепою. Марно запевняв я Шевченка, що з своєї точки погляду Пушкін правий і що він так самісінько щирий, як і Шевченко, в своїй ненависті до поляків. Але Шевченко тим дужче лаяв Пушкіна, чим палкіше я боронив його».
Ця цитата дуже переконливо промовляє про самостійницькі погляди Шевченка, про його патріотизм і любов до України. Та цього уривка тепер уже не знайдемо у спогадах Мікешина про Шевченка, бо він невигідний для Кремля.
Ще яскравіше свідчить великий патріот, художник М. Честахівський, про настрої і погляди Шевченка, хоч би і в таких коротких висловах поета незадовго до смерті: «Аж шум шумує у серці, як згадаєш, яку гірку випив та ще й досі п’є наш славний люд козачий, а таки не втеряв серця. А поганець-москаль топче його личаком калюжним і сам не знає, паскуда, яке добро нівечить».
Протимосковськими ідеями насичена вся творчість нашого поета: він скрізь бачить, що найбільше горя Україні та його народові принесла жорстока, люта, бездушна Москва. Тож не даром Шевченко каже гіркі слова правди: «... Ляхи були, усе взяли, кров повипивали! А москалі і світ Божий в пута закували».
Русифікуючи Україну, совєтські пропагандисти часто підкреслюють, що навіть Тарас Шевченко написав окремі твори російською мовою, яка ніби йому «була другою рідною мовою». Проте, вони ніколи не згадують, що його спонукало писати російською мовою і як він сам ставився до цих писань. А тим часом з листа до свого приятеля Якова Кухаренка, датованого 30 вересня 1842 року, читаємо: «... Переписав оце свою «Слєпую» та й плачу над нею: який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам черствим кацапським словом. Лихо, брате-отамане, єй-богу лихо! Це правда, що, окроме Бога і чорта, в душі нашій єсть ще щось таке, таке страшне, що аж холод іде по серцеві, як хоч трошки його розкриєш, цур йому !.. Що нам робить, отамане-брате, прать проти рожна чи закопаться заживо в землю? Не хочеться, дуже не хочеться мені друкувать «Слєпую». І Шевченко за свого життя таки не надрукував цієї поеми.
Як Шевченко завжди рвався з чужини в Україну і як ставився до свого петербурзького оточення, бачимо і з його листа до свого знайомого 1843 року:
«Карл Павлович байдики б’є, а „Осада Пскова” жде літа. А я, чорт знає що — не то роблю що, не то гуляю, сновигаю по цьому чортовому болоту та згадую нашу Україну ... Спіткали мене прокляті кацапи так, що не знаю, як викрутитися».
«... Не дайте матері, не дайте
В руках у ката пропадать!
Од Конашевича і досі
Пожар не гасне, люди мруть,
Конають в тюрмах голі, босі...»

 
За матеріалами: Дмитро Чуб. Живий Шевченко. (Шевченко в житті)

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.