Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
п'ятниця
22
вересня
Випуск
№ 1338 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Як «Айдар» ворога воював. Спогади медика батальйону (част.7). [Випуск № 1310]

Про Лутугіно

Кажуть, що коли ми звідти вийшли - апалченців зустрічали, як визволителів від фашистів. Хоча, як вихований фашист, кожен свій приїзд я чемно ставав в чергу в магазині за хлібом та цигарками, незважаючи на купу навішеної зброї і бувало останній хліб в магазині уступав місцевим. Та справа не в тім – військових в Лутугіно було до холєри та навіть більше. Армійці зайняли цілий величезний валкопрокатний комбінат.
Коли я заїжджав в той комбінат на своєму буцефалі – мені ще треба було місце знайти, де ту автівку приткнути… стільки там було техніки! І людей так само! Не менше цілого полку. Хлопці на розслабоні в тельніках та тапочках снували тим заводом..ховались в тіні від серпневої спеки і зовсім не були схожі на людей, стурбованих перебуванням в зоні бойових дій,чим дуже вирізнялись від 300 із диким поглядом, що ми їх туди привозили..
На території був бункер зі шпиталем, де ми вивантажували своїх пасажирів і ще купа будівель та усіляких залізних футуристичних труб та фіговин. А ще пам’ятаю грибок – курилка на вулиці, де тусили якісь великі чини – типу штабу. Навколо стояли й САУ, й СМЕРЧі, й ГРАДИ,.. а ще танчики та інше залізо… НА ТОЙ ЧАС (до 22 серпня)ТАМ БУЛО СКУПЧЕНО СИЛ ТА ЗАСОБІВ БІЛЬШЕ, НІЖ ДОСТАТНЬО ДЛЯ ОСТАТОЧНОЇ ОБЛОГИ ЛУГАНСЬКА(тобто надання підкріплення в Хрящувате та Новосвітловку, штурму висотки ВАУШу, та закриття останнього відрізку облоги від ВАУШу до Валуйського – а як наслідок перекриття шляху постачання зброї із Расєї в Луганськ і відповідно того самого шляху, яким потім і зайшов той сучий гумконвой.. )
Але, що цікаво - чомусь оте все (що могло запросто стерти ВАУШ із іншими укріпленнями та абізянами з лиця землі) зовсім не поспішало те все робити… вони там просто стояли в той час, як за 40 км від них ми несли втрати.
З новин ми розуміли, що щось відбувається в Іловайську. Так само 22- го ми дізнались що той гумконвой таки зайшов до Луганська.. пройшов він тією самою діркою, що ми так і не закрили – тобто по висотці між Станицею- Валуйським з одного боку і Хрящуватим(ВАУШем) з іншого. Та новина радості та оптимізму нікому не додала.
Пам’ятаю, як зараз, 23 серпня на ЛАПі– ТИША!
Тобто бували дні, коли стріляли більше, бували коли менше – але так щоб повна тиша, такого ще не бувало!!! В повітрі нависало тяжке передчуття чогось дуже поганого. Дозор розвідників, що повернувся зранку, розповів, що бачили ворожу групу по дорозі на Луганськ , але нічого не відбулось.
Усі займались своїм звичайним нічим – я лазив по ЛАПі, ходив до турніка, та прав шкарпетки в тазіку, Док вів бесіду із лікарями на тльки їм зрозумілі теми, Берія зовсім замкнувся в собі, та як завжди щось флегматично читав. А Лектор спав та час від часу вів із кимось світські бесіди. І ніби все було як звичайно…але кожен сам собі розумів, що то затишшя перед бурею. Люди ходили, трохи нервували - трохи жартували: типу сєпари із радості, що їм гумконвой прийшов - БК дерибанять та звісно забухали від такої манни небесної. Гадаю, що то було десь не далеко від істини, бо наступного дня почалось…

Про день Незалежності…

Кожен це свято розуміє по своєму. Комусь то променад у вишиванці центром міста, а комусь і робота. Різна робота. Можливо в торгівельному лоточку із прапорцями, чи повітряними кульками. Або в натовпі людей в вишиванках на офіційних заходах - дуріти від спеки та вилупляти очі в пошуках провокацій та ймовірної терористичної загрози. А комусь організовувати трибуну та мікрофони для великих людей, що мудрістю своєю будуть навчати народ на майдані. Відповідно й для тих, хто виступить перед натовпом із трибуни, то також є свято! Вони ковтнуть по 200 хеннесі із губером, мером, архієпіскопом та відзначать свято дня народження дійної корови! Такий собі ритуал щорічного поминання того, на чому вони рублять бабло…
Але для більшості - лише зайвий вихідний, коли можна з’їздити на дачу, викопати картоплю та пожарити шашликів на річці(попутно засмітивши усе навколо..)…І тільки для не багатьох, - це поминки. Поминки за тими, хто зробив то свято можливим…Але кожному своє. Так світ побудовано. Амінь.
В дитинстві в мене такого свята не було, а потім я не розумів його сенс, але був вдячний за вихідний. І вже пізніше, до святкування на ЛАПі думав про те, що скільки поколінь дурних романтиків та ідейних йолопів поклало голову заради того, щоб ми могли святкувати день народження своєї Богом даної нам та великою ціною здобутої Країни. А от тепер увесь наш колектив мав усі шанси долучитись до тих романтиків… І то було би для кожного з нас великою Честю…а для когось й стало!
Вітати нас почали із самого ранку десь години із 8. Таким чином, що ми навіть носа висунути не мали можливості. Працювали влучно. По Терміналу, по бункерах та позиціях на краях аеропорту, що боронили підступи до ЛАПу (гадаю там хлопцям було найважче – справжнє пекло серед поля). По самому аеропорті, тобто терміналу та бункерам працювали чимось новим(вибухи були схожі на землетрус). Чимось більш потужним ніж 152 мм – це було видно з нових воронок. Прямо на стоянці перед терміналом вирило воронку метри три в глибину та діаметром десь в 7м... Такого ми ще не бачили!
Десь після години обстрілу пішли перші новини про 300. Хлопцю з арти розривом розчавило руку. Але в таких випадках все відбуваються геть дурно та істерично…хтось кричить : трииистаа! Ти намагаєшся з’ясувати, де саме, надягаєш бронік, автомат лишаєш, щоб руки були вільні, кудись біжиш, потім розумієш, що біжиш не туди, потім біжиш в інший бік, до того часу 300 вже встигають на пів дороги принести його побратими(як було в той раз). Усюди дим, пилюка та нічого не ясно. Рокенролл, одним словом, трясця його матері.
Десь в обід нам дали трохи перепочити … але не хлопцям в операційній, бо Юра, Ростік, Валєра та Ко разом із Докі звідти не вилазили. Ми курили і чекали продовження. І так воно й сталось - по обіді шоу маст го он, як то кажуть, продовжилось. Тут вже вони вдарили зі всього, що в них було одночасно. Десь за 30 хвилин ми дізнались, що на Терміналі( то десь метрів 100 від нас) є 200…Ми разом із Вовчиком - молодим (років із 20) десантом водієм рванули за загиблими. Я й досі не розумію нагальної потреби це робити саме в той момент, але в таких ситуаціях нічого не робити значно страшніше, ніж робити хоч щось – тому ми й поперли. Привезли до бункеру загиблого… і тут же з’ясували, що забули на терміналі його особисті речі та документи. Тому вирішили повернутись. Ті 200 метрів на буханці були наче родео із перепонами, бо на шляху окрім воронок були і обірвані дроти і поламані гілки дерев. Ми прискакали до терміналу, я вибіг на зустріч комусь із хлопців, що біг мені передати пакет із речами. Забрав. Сів в машину. Кивнув Вовчику, типу «Погнали!»… і саме в момент, коли ми розвертались на парковці терміналу, нааааам яяяяк прилетіло!
Я навіть відразу не зрозумів, що то було, бо луснуло так, що якби я стояв, то точно збило б з ніг, слух пропав взагалі, а очі заліпило пилом, який розривом підняло із землі. Розрив був по мій бік машини і настільки поруч, що ми відчули жар. Я й досі не розумію, як в нас із Вовчиком не з’явилось в тілі нових нефізіологічних отворів. (насправді, то була воля Богів, бо таким двом телепням, як ми, треба ще щось зробити на цьому світі).
Від такого сюрпризу я одурів, схопився двома руками за шолом, сам не знаю навіщо відкрив рота та спробував той кевларовий шолом знову натягнути собі аж  до... Не вдалося. Вовчик був так само одурівший та лише лупав забитими очима.
Як старший чи за віком чи то хтозна за чим, я скомандував:
- Вова !! Змиваємось..!!!
І Вова, як той дріфтер у форсажі 5, вдарив по газах! Від того буханка, як жаба пару разів плигнула, та, ледь не заглохнувши від різкого старту, заревівши від потуг, полетіла в бік бункеру. Треба сказати, що те все відбулось за півтори секунди. Але, втікаючи, зрозуміти я не міг іншого - чому незважаючи на наше переміщення в просторі, розриви йдуть все одно десь дуже поруч?
Доскакавши до бункеру та кинувши машину, я той дивовижний феномен зрозумів лише внизу. Справа в тім, що тікали ми в той самий бік, куди лягали гради, таким чином намагаючись їх наздогнати. На наше щастя буханка значно поступається в швидкості лягаючому пакету.
Дивно, але чомусь та подія дуже зіпсувала мені святковий настрій.. Після того дуже захотілось трохи полежати під ковдрою та поблювати. Мені дали чудодійного напою із назвою Джин та чаю, а мої функції на себе перебрав хтось інший(ймовірно Берія та Лектор та хлопці з 80- ки).
В той самий час десь в Києві були урочисті заходи. Але подивитись ми їх нормально не могли, бо кожним розривом нам збивало з льоху телевізійну антену. Потім, в перервах між обстрілами хлопці її лагодили. А потім її знов зносило…і так тривало до бескінченності… Але ті, хто в той час був у бункері змогли ще й подивитись військовий парад у Києві. Гарну техніку та виступ Президента… а потім мовчки покурити в шлюзі та сплюнути гіркоту на душі від того лайна, та в роті -  від дешевих цигарок.
День був насичений. Не знаю як там в Києві, а в нас салют був! Ще й який!
Дякуючи поздоровленням, на вечір бункер був повний 300-х різного ступеню важкості. Наш головний по тому балагану анест Юра ходив із розгубленим виглядом, бо ніхто не міг сказати, що робити із тими важкими 300-ми далі. Коли прийде броня, чи машина для евакуації і чи прийде взагалі. Командири чомусь саме в такі моменти завжди кудись зникають. Особисто я думаю, що на нараду в штаб.
Тому ввечері ми вирішили самі везти тих 300 до Лутугіно. Їхати вирішив Докі, а разом із ним визвався я. Тому, дочекавшись темряви та напхавши в буханку чоловік вісім трьохсотих і одного 200 ми вирушили в Лутугіно на той комбінат, де був полк госпіталь та генерал….
Скажу чесно, це найгірша схема. Одна справа, коли їдеш сам, чи із побратимами по тих дорогах уночі, а інша із трьохсотими. Бо розумієш, що якщо вляпаємось то будуть полонені! Бо хлопці не зможуть себе захистити, а ти матимеш тільки почесне право приєднатись до Героїв у Вирії…І що із тим усім робити невідомо – підірватись самому, чи усім разом. Я завжди про те думав, але на щастя Боги відвели мене від тієї моральної дилеми.
Та Боги люблять навіжених. Тому в той раз ми без пригод здолали той шлях та під’їхали до комбінату.
Ще по дорозі нас здивувала відсутність звичного блокпоста на в’їзді до Георгіївки (де перед ним за метрів із 50  на краю поля було кладовище згорілої техніки, що як би натякало на марність буття як взагалі, так і саме тут))), а також незвична відсутність  військових…але ми то списали на те, що всі поховались по норах та самовіддано святкують 23 день народження Вкраїни.
Далі буде...

Андрій СОВА Плохіш

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.