Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
середа
19
квітня
Випуск
№ 1315 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Як «Айдар» ворога воював. Спогади медика батальйону (част.6). [Випуск № 1309]

Про дебілізм

От зараз всі дуже розумні, всі все знають, володіють тактичними навичками та стратегічним мисленням, вишколені на Яворові натівськими камандос та пройшли штабні курси. Але, то все не про нас.
Є таке слово РЕБ, на жаль тоді нас про нього не попередили. Так от, десь після сніданку гурт вилазить потроху з бункера. Курить, спілкується, роздивляється обрій із насипу на бункері (наче зграя бабаків) та всі разом намагаємось додзвонитись додому. Та що там дозвонитись – хоча б смску. Ну, будь- ласка! Бо кілька десятків марних спроб за останній тиждень, і ти із жахом розумієш що, навіть, якщо твоїй дружині начхати, де ти зараз є, то в батьків вже точно додалось сивини! І слава Богам, мала ще мала, щоб хвилюватись за тата. Тому спроб не полишаєш та надію відправити звісточку не втрачаєш. Ти вигадуєш усілякі винахідливі способи ту звісточку відправити. Примотуєш телефона до швабри або довгого дрючка та піднімєаш якнайвище вгору, залазиш на дерево чи дах якоїсь будівлі, або просто підкидаєш телефона з надією, що в найвищій точці він таки відправить звістку до дому, що ти ще живий. А потім ловиш, щоб не розбився(бо якщо розіб’ється, то на чому у час відпочинку дивитись кіно і слухати музику?)
Збоку виглядає кумедно – півтора десятка дебілів одночасно намагаються додзвонитись усіма можливими способами …але вже за якісь пів години спалахи на обрії змушують увесь натовп ховатись по норах, наче тих бабаків при вигляді фермерської НИВИ.
От і кажу -що таке РЕБ ми не знали. Тому потім в шлюзі бункера, задихаючись від тютюнового диму та здригаючись від вибухів нагорі, натовп жваво обговорює наявність ворожих шпигунів –диверсантів, що нишпорять по аеродрому та наводять арту. Влучно - прямо на насип поверх бункеру!!!
Взагалі 8 з десяти тоді були мінно – вибухові та осколкові. Русня після доброго уроку в Хрящуватому не рвалась в піхотний бій. Було лише пару раз, коли вони підходили зі сторони дороги та обстрілювали стрілковим та хутко давали на зад. А от артою вони стріляли все влучніше і з кожним разом лягало все ближче до помешкань.
Якось, в один з тих тягнучих, як кисіль, днів до бункера підскочила роздовбана „копійка”. Із неї вискочив переляканий якийсь мужик, що почав волати про допомогу пораненому цивільному – начебто сусіду по дачі..
На задньому сидінні лежав здоровенний мужик із проникаючим уламковим до черевної порожнини та частково відірваною ногою на рівні гомілки. Зі слів водія, стало відомо, що той мужик був поранений, коли копав картоплю на дачі в Переможному(село прямо за зліткою – куди іноді влучали сєпари, намагаючись накрити наші спостережні пункти поруч). Поки ми повантажили пораненого на ноші та занесли до бункеру – водій зник ще швидше, ніж з’явився(що було досить дивно з огляду на те, що він привіз товариша..).
Невідкладно хлопці узяли його на операцію: після огляду виявилось, що судини на нозі не зачепило та є варіант врятувати кінцівку від ампутації. Тому чуваку підключили інфузію, зробили ПХО дірок в пузі та почали шаманити над ногою, звісно під анестезією. Чомусь саме вирішили останню зробити каліпсолом – чудодійним препаратом, що відправляє хворого в віртуальний діснейленд… За пів години прооперованого винесли до зали (тієї самої в бункері, де мешкали десанти та ми). Там, звичайно, ставили на підлогу ноші із пораненими в очікуванні рейду до Лутугіно та евакуації.
От там найцікавіше і почалось… від каліпсола нехіло глючить та розв’язуться язик. І той чувак почав мочити:
- Рєбята, рєбята! Ви своі?!
- ну конєчно сваі! – хтось із насторогою відповів лежачому на підлозі в носилках чуваку.
- Ну слава Богу! Тут укропи окружают! Спасітє меня пожалуйста! Нє бросайтє рєбятушкі! Я расчитаюсь! Дєнег дам! Срочно! Визивайте вертальот! Я заместитель начальника МЧС ЛНР!!! Я вас отблагодарю! Спасите меня пожалуйста! Не бросайте укропам!!
Від того волання народ почав стягуватись – бійці стояли над ним та з німою люттю стискали кулаки! – Ах ти ж сука! Тебе придавити мало! – казали одні.
- Ну що під…рас отримав подарунок від своїх же русскіх братьєв – стібався інший..
Те мудило тільки стогнало та лупало очима – певно зрозумів, що ляпнув щось не те, й не там. На галас прибіг анест Юра – підійшов, послухав, подивився на сєпара і сказав:
- придушити б тебе… та руки бруднити не буду…- після чого підняв очі на нас і додав: - тільки пальцем торкніться – власноруч розстріляю! Ясно!?
(усім зразу стало ясно). - Ми не для того його дві години рятували, щоб ви його тут придавили!
Після чого було прийняте воістину соломонівське рішення – зеленкою, на лобі і на пузі було написано що то є сєпар – міністр, чи як його там емчаес лнр. Та з коротким викладенням обставин(на скільки то дозволяла зеленка) за яких він до нас потрапив…Ввечері його зі всіма нашими 300 відправили до шпиталю в Лутугіно, де його подальшу долю мали вирішувати тамтешні лікарі та контррозвідники з есбеушниками…
От так невпинно наближався день Незалежності України.
Десь 22-го ми дізнались, що комбат забрав частину людей та техніки із передових позицій, щоб поїхати на парад. Але людей там в будь- якому випадку треба було міняти, бо на той час там контужений був кожен другий, не рахуючи першого, а кожен третій бонусом ще мав дрібні уламкові поранення. Не зрозуміло було інше. Чому маючи таке потужне угрупування на Лутугіно звідти не було жодної допомоги?

Далі буде...

Андрій СОВА, "Плохіш"

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.