Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
середа
19
квітня
Випуск
№ 1315 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Як «Айдар» ворога воював. Спогади медика батальйону (част.6). [Випуск № 1308]

Аеропорт

А диспозиція була  така:
Аеропорт - це просто поле, подекуди обнесене сіткою . Із зліткою, переораною артою, рульожкою  перед терміналом, власне терміналом, десятком  допоміжних споруд та двома бункерами. Термінал із віконцями – ілюмінаторами, як в літаку, та метеовишкою. А ще типу вулиця, що йшла в бік Лутугіно, на якій розташовувались помічні споруди аеропорту. Якась адміністрація, пожежна частина, склад гсм та бокси по інший бік. Усе це перемежовувалось із яблуневими та вишневими садками.


На той час там вже три місяці стояли хлопці із 80- ки, що непогано обжили ту локацію! Вздовж колишніх будівель просто неба та в капонірах стояла техніка(на жаль, здебільшого погоріла та виведена зі строю) між яблунями були натягнуті мотузки, що на них сохли тєльникі, білизна. штани та шкарпетки десантів, народ ліниво лазив між терміналом та бункером, бункером та геесемом, геесемом та батареями Д30 та 120, батареями та позиціями на краях аеропорту, де хлопці тирчали змінами разом із танчиком-бетеером,чи ще якоюсь, розпеченою сонцем залізякою задля захисту кордонів того стратегічного об’єкту.
Наші колеги -медики на той час мешкали в бункері, яких на аеродромі було два – один був десь біля терміналу – типу командний і другий наш, де був госпіталь та розташування, власне, десантів та їх розвідки.
Головним там був Юра (ні, звісно, головних там вистачало, але… Головним для нас був Юра! Полковник та Анестезіолог із Львівського госпіталя. І людина з великої Літери!
Разом із Юрою там ще був Ростік, ще Юра та Валєра хірурги, пара анестів (хлопці, вибачайте, дірява пам’ять) стоматолог (як же ж без нього))) та хлопці- водії - стрільці і операційні- анестезісти одночасно Рома, Вова, Андрій та інші. Тим колективом ми були прийняті, як рідні. Бо, по-перше, вже були знайомі за попередній час..а по-друге, там роботи вистачало. Док влився до хлопців в опербригаду, а ми із Лектором та Берією разом з машинками влились до всього товариства і почали виконувати вже знайому нам роботу: а саме безцільне марнування часу в очікувані див, ховання від арти, засмага на галявинці зверху, очкування усіх в курилці та вилазки на евакуації по знайомих та не дуже маршрутах.
Треба зазначити, що в бункері жити значно комфортніше! От чому саме завжди начальство там мешкає. Там, разом із нами (чи, мабуть, ми разом з ним))) жив цілий командир 80- ки Молот - завжди незадоволений чувак, який чомусь дививсь на людей, як на дебілів..(хоча інколи я його розумів).
Цікавий випадок..
Оскільки по в’їзді в готель окремого номеру з виглядом на море нам не встигли приготувати, довелось розміститись, кому як було місце. Мені дісталось крісло та лавка в головному залі бункера, де окрім мене жило ще чоловік п'ятнадцять – двадцять, не рахуючи поранених, що лежали на носилках та чекали поки ми їх відвеземо в Лутугіно. Мій закуток як раз знаходився недалеко від кімнати того штабу, чи як його там вони називали.
Десь на другий день по приїзді, перечікуючи «погану погоду зверху», перед виїздом кудись я сидів і чистив свій трофейний ПМ. Моє золотце!!!…Як і казав вище, в армії я не служив, сірниками в дитинстві не награвся ,тому, коли видався час погратись, як я міг тому встояти.. Тим паче патронів до нього теж було завались.
Так от,граючись ПМ, я забув про те, що в патроннику лишився патрон і шмальнув в стіну перед собою. Куля зі свистом відрикошетила та насмерділа порохом. Народ – усі, навіть ті хто спав, повскакували. Той момент, коли ти розумієш, що зараз, мабуть, будуть бити…Але врятував мене страшний галас за дверима, де був цілий полковник ЗСУ, командир та кадровий офіцер Молот. Той чувак вискочив із вилупленими від гніву на лоб очима та,,люючись та розмахуючи руками, підлетів до мене! (це відбулось так швидко й неочіковано, що я навіть не встиг відірвати дупу від крісла і тільки лупав на нього знизу вгору одурілими від несподіваного бабаху очима та стискавв пістоль).
- ХТО БЛЯ! ЗВАННЯ БЛЯ! ПІДРОЗДІЛ!!! – запльовував мене запитаннями пан полковник.
- "Плохіш". "Айдар" – розгублено я відповів…
Настала майже театральна пауза…
І ……
Реакція на мої слова була геть не передбачувана! Полковник аж підскочив на місті. Махнув рукою і закричав: задовбали ви!!! – після чого так же хутко зник, як і з’явивсь…
Театральну паузу перервав повальний регіт усіх, хто знаходився тоді у тому приміщенні. За таку відповідь їх командиру мене простили! Лише попросили в подальшому нікого не вбити…звісно, зі своїх!
Взагалі бункер - унікальне товариство. Сюди збились усі хто міг: і розвідка, і медики, і зв’язківці, і командування, і просто хлопці, що прийшли з варти поспати в безпеці. Сиділи, їли, спали всюди. Дивились кіно по телефонах та мінялись флешками із сезонами якихось серіалів. Пили чай. А ввечері усі збирались в кают- кампанії (їдальні-операційній ) подивитись вечірні новини! Що там за війна і які там перемовини та гумконвої…
Таки, як казав Наполеон, війна то низка випадкових подій, що приводить до перемоги...або поразки… то вже кому як. Але навіть ті події створюєш собі сам …. бо здебільшого воно виглядає як монотонне існування в погано пристосованих для життя місцях.Так було й в аеропорту.
Десь восьма – дев’ята ранку - сніданок із чаю, хліба та згущонки або меду. Потім….в кращому разі навчання з перманентними бігами до укриттів...потім обід. Сон. І знову нічого в кращому разі. Або, якщо комусь не пощастило - тобі тягнути до бункера та бігати від їхньої арти, а потім знову нічого - курити і чекати, коли лікарі зроблять свою роботу. А от потім якраз найцікавіше – вечеря, трохи коктейлю і, якщо пощастить, променад на 20 км до Лутугіно, щоб евакуювати 300-х ...Хоча той променад в залежності від ситуації кількості 300-х та їх стану міг відбуватись в будь-який час. Бо наш розпорядок дня ніяк не узгоджувався із розпорядком орди.
Так кожен день. Хтось дивився фільми, хтось читав, хтось прав шкарпетки чи колупавсь в техніці. По бункеру блукала книжка. Ніцше «Так говорив зоратустра» ЇЇ по черзі хапали…але щось вона так в нікого й не пішла, вочевидь оточення не надихало на той граніт філософської думки…
Особисто я лазив. Тим самим порушуючи перше правило спецназу, що вдолблювали нам на КМБ. Нех..р лазити! Але. По-перше, це цікаво - я ніколи не лазив по аеропорті, по-друге, тим самим можна було якось облаштувати побут. То з одного, то з іншого місця я притягував хабар. Коврик, картину Шишкіна(що ми нею прикрасили східці), ковдри, книги і ще велику кількість непотрібних речей, що на мою думку мали створювати феншуй в нашому помешканні. Правда, судячи із розворочених шухляд і кабінетів, феншуй місцеві дизайнери почали створювати задовго до мого приїзду. І от завдяки загальним зусиллям побут набував ознаки цивілізованого. Хтось притягнув бочку “Квас” для питної води, була облаштована душова з кількох стільців піддонів і підбитого БТР 80, до якого прикрутили 5 літрові пляшки. Був телевізор і звідкись притягнули антену з підсилювачем, що встановили на льосі бункера. Були й пластмасові фікуси й плакати з пожежної безпеки… Коротше люди обжилися.
Особисто я знайшов себе в фізичних вправах, що практикував кожен день! Спорт мене завжди підтримував в складні життєві моменти… от і зараз звичка віджиматись в усіх незрозумілих ситуаціях була рятівною. Неподалік була пожежна частина аеропорту, де спочатку розміщувались медики Юра, Ростік, і Ко, але потім їх звідти вибили і тепер туди ходили хіба що прийняти душ із пет- пляшок в колишній операційній, або заховати в гаражі буханку. У дворі там був турнік, бруси та якісь атлетичні саморобні приладдя що нехіло разважали колись пожежників, а тепер і мене… бо нарешті з’явивсь хоч якійсь сенс в існуванні тут – можна було кожен день планувати тренування – підходи - повторення та чергування вправ. Те, що труба з якої то все було зварено, була продірявлена,нікого не бентежило.
Нарешті знайшлись мої речі!!! Оскільки, як вище вказано, ми їхали на цю операцію суто на пару днів – я поїхав без нічого - в одному камку без запасної білизни та інших потрібних в турпоході речей. При першій же можливості я попросив їх мені сюди передати, але щось із циганською поштою нічого не приходило. Разом із тим закінчились перев’язувальний матеріал та перекис (що є єдиним засобом відмити носилки від крові). Усе це теж замовляли, але ніяк не могли знайти. Чи знаходили щось зовсім іншого та неочікуваного від того, що замовляли – наприклад, ящик презервативів! Коли ми його відкрили, на обличчі усіх розплилась дурнувата посмішка із німим запитанням… НАВІЩО? Військо - то не скучно. Точно.
Але тепер ми не часто виїжджали в бік Хрящуватого та Новосвітловки – час від часу черговий бетеер притягував звідти новини. Звісно, я постійно нив Докі, що ми маємо туди їхати… але навіщо .. на його запитання я пояснити не міг. Натомість Докі апелював до тих самих новин, що приходили звідти із бронею. Відповідно вже уазіком туди прорватись було не варіант. Проскакували лише ті, кому дуже щастило, та броньована техніка. Хлопців із Титану зняли та відвели. Тому той форпост на пів дороги до Хрящуватого і Новосвітловки був  порожній. Фактично всі знаходились в так званому тактичному оточенні – тобто дороги перманентно перерізались ворожими вилазками та систематично перепахувались артою.

Про дебілізм
От зараз всі все знають, володіють тактичними навичками та стратегічним мисленням, вишколені на Яворові натівськими камандос та пройшли штабні курси. Але то все не про нас.
Є таке слово РЕБ, на жаль, тоді нас про нього не попередили. Так от, десь після сніданку натовп вилазить потроху з бункера. Курить, вибачте спілкується, роздивляється обрій із насипу на бункері (наче стадо бабаків) та всі разом намагаємось додзвонитись додому. Ну будь ласка! Бо кілька десятків марних спроб за останній тиждень, і ти із жахом розумієш що, навіть якщо твоїй дружині начхати, де ти зараз є, то в батьків вже точно додалось сивини! І слава Богам, мала ще мала щоб хвилюватись за тата. Тому спроб не полишаєш та надію відправити звісточку не втрачаєш. Ти вигадуєш усіляки винахідливі способи ту звісточку відправити. Примотуєш телефона до швабри, або довгого дрючка та піднімаш яквище вгору, залазиш на дерево, чи дах якоїсь будівлі, або просто підкидаєш телефона з надією, що в найвищій точці він таки відправить звістку додому, що ти ще живий. А потім ловиш, щоб не розбився(бо якщо розіб’ється на чому у час відпочінку дивитись кіно і слухати музику?).
Андрій Сова Плохіш
Далі буде.

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.