Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
середа
19
квітня
Випуск
№ 1315 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Як «Айдар» ворога воював. Спогади медика батальйону [Випуск № 1306]

(част.5). Продовження. Про пам'ять
Пам'ять непередбачувана…от відбувається щось важливе із тобою… типу народження доньки, чи смерть бабці в твої 5 років, чи, наприклад, невдалий пікнік в луганських степах. Що саме мало б відбитись в пам’яті на все життя, що ти будеш згадувати за мить до вічності? Вигляд твої дитини? Очі дружини? Горе дідуся? Чи страх в очах товаришів коли земля ходуном ходить?. Романтично…але ні! Події відбиваються в пам’яті зовсім невідповідними важливості моменту спогадами –геть дурними на перший погляд, картинками, звуками та запахами…Чомусь потім згадуються морозне зоряне небо в вікні пологового будинку, що дивиться на нове тобою дане життя і чисте морозне повітря, цукерки, що їх роздавали на поминках, та мерзенний сморід від попа, і, звісно, смак чаю з пакетика із луганським пилом та тепле, домашнє оточення під маленьким навісом армійського намету на Титані.
Десь ближче до 20- го серпня ситуація почала змінюватись..і, на жаль, не на нашу користь. На перший погляд, наче нічого не змінилось…але той запал та звитяжний дух воїнства, що панував в перші, як нам здавалось, найтяжчі дні, поступово танув і перетворювався спочатку на образу, а потім на розчарування і згодом - апатію.…
Нічого не відбувалось. Ми й далі просто так сиділи серед тих полів та сіл та збирали уламки арти та поодинокі кулі снайперів.
Поведінка сепарів змінилась також:…вже не було того драпання кукурудзою дезертирів, і як наслідок полонених.. На заміну прийшли методичні та доволі влучні артобстріли. Було таке відчуття, що хтось щось знає….але не ми. Щось важке мерехтіло в повітрі…але на той час ми ще не знали що… це зрада. Також змінилась й погода: замість спеки прийшли суховії та сіре небо, що разом із погорілою лісосмугою, в якій ми жили, створювали якесь таке гротескне середовище , що на перший погляд навіть було важко сказати, яка тут зараз пора року.
Вночі стало холодно та я кожну ніч проклинав мою (вальтануту) чудову, перманентну помічницю Аню – кулеметницю, що від широти власної душі та всеохоплюючої симпатії, запхала мій спальник обгорілій аборигенці під голову «ну єй же било больно а я  хотіла щоб їй зручно було!» І так мій спальник, що пройшов і крим і рим і кавказ і говерлу і майдан,зник у невідомому напрямку..шлях би трапив і ту місцеву сєпаршу і ту Аннушку-помічницю разом узятих -думав я кожну ніч, хапаючи дрижаків під ранок в полі.
На щастя,(слава волонтерам) в нас були термопокривала, на рекламній обгортці яких було написано, що вони мають круто допомагати при гіпотермії і взагалі то супертехнологічна штука. Насправді то були просто куски тонкої целофанової фольги). Кожної ночі, в безпорадній надії зігрітись нанотехнологіями, я закутувався в той космічний виріб та був схожим на персонажа фільму Кін-Дза-Дза. Наче інопланетянин, своїм шелестом та виглядом я демаскував в ночі усю позицію та накликував тим на себе матюччя побратимів, що зручно й тепло, мені на заздрість, влаштувались в своїх спальниках..

***
Незважаючи на оточення Луганська, щільність артобстрілів збільшувалась, та, судячи із напрямку прильотів, стріляли чи з кордону – з р-ну Краснодона та зловісної Самсонівської шахти, чи взагалі, з позицій на схід від Новосвітловки – Новоанновки.
З новин по своїх смартфончиках та дзвінків додому, коли потрапляли в зону дії стільникової мережі, ми дізнавались про якісь перемовини, що готуються, та про гумконвой.  
Тоді розмов тільки й було про той гумконвой. Пустять – не пустять. Поїдуть -  не поїдуть. Чи то договорняки та зрада,чи тонкий перемовний процес. Мнагахадовачка. Окопні політологи робили аналіз дій військового керівництва не гірше, ніж оті балаболи на шоу в Шустера. Хоча кожні дебати, що часто густо переривались стріляниною, приводили нас до висновку: якщо той гумконвой таки заїде, то тоді точно настане зрада і нам хана… Щодо нашого колективу, то ми дотримувались саме такої точки зору. Бо, коли сидиш і розумієш, що то мають привезти ще снарядів і дебілів що будуть намагатись тебе вбити, все виглядає дуже просто! Звісно, в Києві та Мінську то все має дещо інший вигляд із кабінетів на перемовинах.
Вочевидь той гумконвой мав йти саме через нас - саме тією трасою, що була перерізана нами в Хрящуватому та Новосвітловці…
Коли дивились на карту та чухали ріпу, усі розуміли, що то є найпростіший шлях від Ізварино, де саме зараз стояла та колона білих камазів, до Луганська. І той факт дуже нервував суспільство – ніхто не розумів навіщо давати можливість підвезти зброю та припаси ворогу. Наскільки пам’ятаю, коли питали в ротного Золи, що то таке і що ми із тим будемо робити – Зола робив круглі очі – видавав тираду матюків на тему того, що командування морозиться а він, «ігнорував той гумконвой» і «він не пройде, поки ми тут стоїмо»…
Однак, не так сталося, як гадалося.
Ми й далі, по черзі чергували в Хрящуватому, спали на Титані та вивозили 300 та 200 на ЛАП.(який тоді нам здавався такою безпечною цитаделлю, що мало не курорт)). Трохи їздили, трохи стріляли...
Змінилась не лише погода та поведінка сепарів – значно активізувалась їхня аеророзвідка, і, якщо раніше ми ті самольотики чули лише раз на кілька днів, то тепер по кілька разів на ніч. З’явились блукаючі танчики – що виїжджали вночі і сильно дошкуляли нашим хлопцям. Взагалі ніч жила своїм життям – горизонт постійно спалахував чи то виходами, чи то розривами(на щастя, не завжди поруч із нами). В небі диринчали ті грьобані самольотики, а вдалині чутно було звуки техніки та тих блукаючих танчиків.
Щось відбувалось. Точно щось відбувалось. І навіть я – санінструктор це розумів…
Та й в день нудно не було. Треба сказати що із зв’язком завжди була проблема… ні проблема не те слово. Тобто інформацію про те, що відбувалось, можна було дізнатись: в першу чергу, з власних очей та таких же, як і ми, йолопів, що запхались в цю діру  та тягались по позиціях підвозячи воду, БК та інший життєво необхідний мотлох нужденним.
Отак сидиш куриш і бачиш, як десь вдалині піднімається пилюка по дорозі
- І Кого там чорти несуть?
- Може, комбата?
- Ага – аж десять тобі комбатів в печінку – не має що йому робити, як по вас дебілах їздити! Тож парад скоро – мабуть джипи намивають, щоб по Києву вишивати – видихає хтось дим цигарки та спльовує – та пішло воно все..! – автор слів розвертається та йде в бік «кухні». Ми із Докі з цікавістю продовжуємо «вдивлятися в горизонт» а боєць із 128-ої на всяк випадок сідає в ЗУшку...
Таки цікаво, кого до нас несе! По черзі дивимось в приціл Зушки, що вже наведена на ту дорогу
 Буханка, прапор - свої… Кашляючи від неякісного пального із пилюки винирює брат близнюк нашого Буцефала. Такий же перебитий та дірявий.
- Здоров Юрчику – водій «шишебобіка» айдарівець, що на такому ж шишебобрику їздить з Хрящуватого та Новосвітловки та в Щастя по цигарки та хавчик, а також виконує інші таксистські функції в цій дірі.
- Здоров!
- Но що там!? – питання більше риторичне. Я маю на увазі, що на сусідніх позиціях відбувається? Що в Щасті? Що в Половинкіно?, І що взагалі люди кажуть? Чи буде нам підмога і будемо наступати(в що вже ніхто не вірить), чи ротація і стояти далі, чи впахувати - поки ще хтось живий лишився…
Відповідь так само насичена глибоким змістом:
- Та завал! (що на загальноармійській мові означає, що нічого не відомо, командири мовчать, всім все до лампочки та суцільний бардак).  Вам щось потрібно …. вода чи цигарки!?
- За воду будем вдячні, а що за сигарети у тебе? – водій киває в бік ящиків в темному пузі буханки - Та нє у нас такого гівна и свого вистачає – Докі кривиться, як породистий кіт, якому замість звичного гурме запропонували затхлий оселедець.
- А ось я візьму, якщо ви не проти! - Лаврентій Павлович заощадливий та не гребує навіть дешевим армійськім куревом.
Всі знову мовчать, куримо. Я дістаю пляшку з мінералки де лишивсь зі вчора коктейль „красная шапочка” – тобто спирт із чимось. Трохи відливаємо на землю, потім мовчки ковтаємо по черзі та палимо.
А що тут у вас таке? Поїсти щось смачне є? – до компанії приєднується вічно голодний Рогатка - кримській татарин – боєць 128. Поки Юрчик лізе за чимось до машини, а я меланхолійно дивлюсь на обрій, Рогатка, без дозволу дістає в мене з руки пляшку із «мінералкою». Відковтує. Робить великі очі. Та починає різко все випльовувати!!!
- Це що!!!!? Горілка!?? І ви чого мені не сказали!!! Дебіли!! Виродки!!! Я ж мусульманин мені не можна !!! Сволоти ви…
Всі регочуть до сліз – дякуючи релігійності Рогатки все виглядає не так вже й депресивно…Життя триває … мать його так – горобці скачуть по деревах, цвіркуни цвіркочуть, вітер посипає пилом місячну бороду а Рогатка матюкається… Як то кажуть, все норм.
Ми ще кілька хвилин регочемо з ісламіста-грішника, ділимось новинами та Юрчик вирушає далі на своєму Шишебобрику в бік Барсука та Новосвітловки.

Про техніку
От що за моду взяли критикувати уряд та генералів! От якби ви стільки горілки випили та стільки дуп вилизали за все життя, то й вам, напевно, відкрилося просвітління! Свята істина полягає в тому, що солдат то є дебіл! А солдат – доброволець,то еталонний дебіл в сферичному кубі! (ну як ще пояснити бажання людини загинути за те, щоб хтось заробив нехілих грошей, попиваючи дванадцятирічний чівас в високому кабінеті..), а солдат доброволець в кращому разі отримав… нічого(бо в гіршому смерть, каліцвто та кримінальне переслідування за знущання над законослухняними сепарами)…
І саме тому свята істина полягає в тому, що ніякої техніки тим дебілам довіряти не тільки не можна, а й взагалі є злочинною халатністю та умисним марнуванням кошторисного державного майна! Саме тому усі бойові та добровольчі частини мають комплектуватись усіляким мотлохом, який списати на металобрухт (з урахуванням відкату в контролюючі органи) значно дорожче, ніж спалити разом із тими дебілами у ході війни.Та й ті дебіли, маючи на чому доїхати до фронту знайдуть смерть в значно більшій кількості, чим,безперечно, зменшать шанси зібратись голодранцям на новий майдан.. Та не про те мова!
Так от (ліричний відступ), перед тим, як звинувачувати вояк 2014 року в мародерстві, треба дуже добре подумати, на чому вони мали доїхати до виконання свого святого обов’язку піти у Вирій за Неньку! Отож!
Не буду перелічувати усі можливі моделі металобрухту (на кшталт БТРів, що їх в штурмовій роті аж два – перший їздить але не стріляє, а другий стріляє… але нажаль не їде!) Мені діставсь буцефал! Майже елітна автівка - УАЗ із 2.0 літровим ІНЖЕКТОРНИМ двигуном… і ще пара таких же, але на років двадцять старших та карбюраторних. Як ви вже здогадуєтесь за логікою подій – перший волонтерський, інші два – від армії…
Взагалі шишебобрік, буханка, таблєтка, уазік, санітарка – то є супер машина!!!. Треба сказати, що спочатку я навіть заздрив іншим понтовим та модерновим автівкам, що їх надибали мої більш пронирливі побратими…але згодом узрів мудрість Докі, який відмовлявся від віджатих іномарок і джипів… Справа в тім, що буханка, окрім всюдихідності та простоти в ремонті мала ще одну беззаперечну тактично - стратегічну перевагу. Вона не являла із себе важливої цілі для ворожих ДРГ. Тобто: коли якісь абізяни пробирались поміж наших позицій та малювали собі в уяві преміальні за знищену важку техніку Укропів – при вигляді металевого лайна, що ледь їде, їх спіткала відраза до нас як до цілі. Не раз бувало так, що машина, яка їхала з інтервалом в пів години за мною, обстрілювалась (особливо, якщо то був джип, який теоретично міг везти якесь велике цабе..).
І лише тепер, переосмисливши згадані події, я усвідомлюю велику мудрість генералів, що катали санітарними БТРами по параді, і не давали їх нам. Тим самим вони намагались зберегти життя простого санінструктора, лікаря та 300-их. Вічна слава тим мудрим штабним мудакам!

Андрій Плохіш, Сова
Далі буде...

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.