Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
22
травня
Випуск
№ 1320 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Кумейківська битва: трагедія поразки чи велич духу [Випуск № 1298]

У грудні 2016 р. минуло 379 років від дня Кумейківської битви, яка відбулася поблизу сучасного села Кумейки Черкаського району. Кумейківська битва - це одна із найзначніших і найтрагічніших битв в історії національно-визвольних змагань українського народу в сімнадцятому столітті. У світову історію вона увійшла як одна з найкривавіших битв, що відбулися з 1500 по 1540 роки на теренах Європи. Але, на жаль, широкому загалу мало що відомо про подвиг наших славних прадідів, які пожертвували життям заради щастя і волі.
У кінці XVI - на початку XVII століття посилилось соціальне, національне та духовне гноблення українського народу польськими поневолювачами. Це викликало спротив козаків та селян.
У другій половині 1637 р. піднялося велике повстання під проводом гетьмана запорозького козацтва Павла Бута (Павлюка).
Діючи за дорученням Павлюка, полковник Війська Запоро-зького Карпо Скидан звернувся з універсалом до українського люду, закликаючи його до повстання, і призначив містечко Мошни (нині с. Мошни Черкаського району) місцем ради керівників повстанців.
"Повідомляємо товаришів наших, що дано нам відомість про рішучі замисли польсько-підданих жовнірів, що вони напевно до нас на Україну вже поблизу підбираються - чого їм, тих замислів їх, Боже не поможи! Отже, я властю мого старшинства й іменем військовим наказую і упоминаю, абисьте були готові як в конях, так і в припасах і з зброєю своєю против того ворога нашої грецької віри ставати мужньо, як того потреба виникає. А панове отамани, взявши з собою по кілька товаришів, аби прибували на місце призначене, до Мошен, на будучу неділю, себто 29 октобра, наказуємо то під ласкою військовою і караннєм військовим. Там в раді зібравшися, будемо радити, аби з доброю славою і пожитком нашим все було, а вас Богові поручаєм. Дано в Чигирині, місяця октобра 24 (за старим стилем) року 1637. Роман Попович, писар полковий, рукою власною".
Найбільш масовими повстання були на Правобережжі, де селяни громили шляхту і приставали до козаків. "Що хлоп - то козак!" - скаржилися поляки.
Зважаючи на поширення козацького повстання, польський уряд вирішив поспішати. 7 листопада 1637 року польське військо рушило з-над Дністра і в середині листопада наблизилося до Білої Церкви, де був збірний пункт поляків.
Карпо Скидан з Мошен розіслав нові універсали, скликаючи козацтво до Мошен.  
У жовтні-листопаді загони повстанців зібралися у Мошнах та довколишніх селах. Сюди ж підійшли головні сили на чолі з гетьманом Павлюком.
10 грудня 1637 року, після наради в Рокитному, Потоцький вирушив з тією частиною війська, що була в нього під рукою, намагаючись підняти дух у польського війська та справити на козацтво і селянство в Україні враження сили польського впливу. Швидким маршем пройшов він з Рокитного на Богуслав, Корсунь і став готуватися до переходу за Рось, на територію, що була в руках повстанців. За Россю, в Драбівці, вже стояли Скиданові козаки під проводом Коростіля. "Язики" оповідали, що зі Скиданом немале військо, а друге стоїть за Дніпром, в Домонтові, навпроти Мошен, під проводом Кизими. Висланий наперед польський роз'їзд під проводом Лаща під Мошнами зустрівся з Павлюковим військом 15 грудня 1637 року. Павлюк вислав лист до Кизими з Мошен:"Покірно вас просимо в день і ніч поспішайте до Мошен, до армати, бо ми сьогоднішнього дня наспіли з арматою до Мошен, жовніри хотіли вигнати наших товаришів з Мошен, але не мали потіхи, жовнірського товариства полягло кількадесять, і, почувши про армату, вони завернули від Мошен. Ніч заступила, і трудно було нам іти за ними; скоро Бог дасть день, підемо за тим неприятелем і вас просимо і наказуємо іменем військовим, під страхом суворої кари, аби хто тільки зве себе товаришем нашим, зараз ставав за віру християнську і золоті вільності наші, кровію нашою заслужені, бо ж по тих містах, в Корсуні й інших, церкви попустошено, дітей і жінок по селах порізано. Ще раз просимо вас і наказуємо, аби ще застали нас у Мошнах, а за тим Богові вас поручаємо. В Мошнах, вівторок 15.XІІ".
На момент повстання йому не вдалося зібрати всі сили. До того ж, з 10 тисяч повстанців козаків було не більше 4 тисяч, а решта слабо озброєні селяни - "не всі мають самопали, декотрі тільки рогатини, коси, сокири". У польському ж війську нараховувалось понад 15 тисяч вояків.
Для Павлюка і козацького війська фатальним було й те, що вони дали польському війську розірвати своїм передовим полком з'єднання з задніпровцями. Скиданові полки, пробиваючись до Павлюка, під Мошнами вже наскочили на Лащове військо. Маючи з боку поляків, Кизима не міг виконати волю Павлюка і перейти з-за Дніпра до Мошен. Павлюк, поспішаючи наздогнати втрачений час, кинувся на головне польське військо, що, перейшовши Рось під Сахнівкою (на "Сахнів міст"), стало біля села Кумейки між Россю і Мошнами. Павлюк мав невірні відомості про польське військо, за якими воно було меншим, ніж у дійсності.
За словами Потоцького, план Павлюка був такий: ударити на передовий полк Лаща, що, відступивши перед Павлюком з-під Мошен, став табором на правім крилі Потоцького, під Білозіром (тепер Яснозір'я); знищивши його, перейти Рось і, зайшовши війську Потоцького ззаду, понищити переправи на Росі та відрізати його від тих жовнірських полків, що поспішали слідом за Потоцьким. Запобігаючи такій небезпеці, Потоцький наказав Лащеві відіслати свій обоз до головного війська, самому ж виступити проти Павлюка і, відступаючи, навести його на головне польське військо. Воно під Кумейками було в дуже зручній позиції: серед рівнини, на якій розкидано групами понад десяток курганів скіфської доби, перед болотами, що закривали доступ до війська з фронту.
Коли настало 6 грудня, Павлюк, провокований Лащем, рушив усією силою на польське військо. Козаки, як описує очевидець, йшли табором, у шість рядів возів; попереду шість гармат, у середині дві, ззаду теж дві, а в середині табору 10 тисяч повстанців, добре поділених на полки і сотні. Коли з вишини відкрилося перед очима козаків польське військо, поставлене в десять рядів, більше, ніж його сподівалися, козацьке військо завагалося, каже той же очевидець, але Павлюк так підбадьорив козаків: "Хіба не знаєте, що ляхи військо ставлять у два ряди? Ідім!" Польські гармати привітали їх вистрілами, козаки відповіли їм теж гарматною пальбою і "потопом" пішли на польське військо по рівнині. Але, натрапивши на болота, що незважаючи на грудень, так і не замерзли добре, пішли обходом, повз село Кумейки. Це був дуже незручний маневр - Павлюк відкривав ворогові свій слабше захищений бік. До того ж, як писав Потоцький, селяни з Кумейків зробили лиху послугу козакам: вони запалили село і самі засіли на поляків, сподіваючись погромити їх, як ті будуть відступати. Але дим пішов на козацьке військо і не давав йому роздивитися навколо себе. Та козаки, не передчуваючи біди, ішли сміло, помахуючи хоругвами, стріляючи з гармат, підіймали гук аж під небеса і викрикували: "Ой, далеко буде гетьман польський ночувати!" "Лащику, побіжиш до хащику". Коли козаки проминули болото, Потоцький випустив проти них драгунів, а за ними піші полки. Козаки спинилися, почали пересувати в цей бік кращу частину свого війська, але раптовий напад польської кінноти зробив своє: було розірвано лінію возів козацьких, сталося замішання, спалено порох, що лежав на тих возах; і хоч поляки понесли також великі втрати, але й багато козаків полягло в бою.
Як свідчить Потоцький, козаки билися з незвичайним завзяттям: "Було таке уперте і завзяте те хлопство, що ніхто з них не хотів "миру!" кричати, навпаки тільки кричали, щоб зі славою вмирати, - і так дійсно їм приходило, а коли довелося впасти з коня котромусь з наших, то збігалися як пси і на куски трупа рубали, хоч ми їх зверху били і на тім однім трупі кілька їх падало; котрим не ставало стрільби і зброї, били жовнірів голоблями і дишлами".
Кривава різня тривала до пізньої ночі. Втрати козаків були дуже значні. Поляк Окольський відмічав, що повстанці нарахували побитих 4800; Потоцький рахує в самім таборі, "певно, три тисячі трупів", а за табором, "більше як на милю по лісу, дорогах і багнах, трудно було порахувати сі трупи, що лежали купами". При пізнішій реєстрації побитих у січі нарахували близько шести тисяч.
Павлюк зі Скиданом й іншою старшиною під вечір, вважаючи бій програним, прорвали кільце польського оточення й покинули табір, щоб знову організувати козацькі сили. Керувати оточенцями Павлюк доручив тоді Дмитрові Гуні. Під його командою козакам удалося замкнути наново табір, і вони почали в порядку відступати.
Потоцький послав до них одного з бранців, радячи їм складати зброю, видати старшину і просити милосердя. Козаки не дали ніякої відповіді на це і відступали далі. Поляки спочатку гналися за ними, потім Потоцький завернув своїх на нічліг, даючи жовнірам перепочинок. Д.Гуня з рештою козаків та селян відійшов до Мошен. Коли наступного дня у Мошни вступили польські війська під командуванням С.Лаща, міщани підпалили містечко, викликавши страх і збентеження поляків.
"Хворих і покалічених, десь 300 осіб, і біля них трохи здорових козаки мусили кинути в Мошнах; військо польське, заставши їх тут, не пожаліло немічних і безборонних, побило їх без милосердя". Польські рицарі повтішалися над ними, і їх "не зіставлено живими", - зауважує у своєму щоденнику поляк Окольський. Околиця Мошен, де відбулося це побоїще, тепер носить назву "Лютарівка" (від слова "лють"), нагадуючи про ті криваві події.
Павлюк зі старшиною, покинувши табір, спинився в Черкасах, забрав гармати і відступив далі до Боровиці. Туди перейшла частина козацького війська з-за Дніпра. Павлюк відступав понад Дніпром, щоб відкрити дорогу до себе задніпровцям, покладаючись на них після розгрому правобічного війська. Але поляки йшли слідом і перекривали цю дорогу. Під Боровицею передові полки Потоцького наздогнали козацьке військо. Зрадники видали Павлюка та вірних йому товаришів полякам. Павлюка стратили, повстання було придушене - палали українські села, гинув беззахисний люд. Та не даремною була жертва полеглих героїв. Це повстання стало генеральною репетицією перед переможною Національно-визвольною війною під проводом Б.Хмельницького, який врахував помилки Павлюка і своєю залізною волею зумів приборкати взаємопоборювання серед українців. Та, на жаль, не надовго. Відсутність єдності, надмірна довірливість українців, братовбивчі протистояння, продажність знову призвели Україну до великої Руїни.
25 років тому Україна знову стала незалежною. Але ця Незалежність не далася нам так безкровно, як може здатися на перший погляд. За неї поклали свої голови і ті шість тисяч, що полягли у боях під Кумейками.
Найкращим пам'ятником всім загиблим за волю та незалежність нашої держави була б квітуча, заможна, з високим рівнем культури, духовно багата Україна.
Юрко СЛАВУТИЧ

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.