Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
середа
19
квітня
Випуск
№ 1315 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Як «Айдар» ворога воював. Спогади медика батальйону (част.4). Продовження. [Випуск № 1294]

Продовження.
Початок в № 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43.

День за днем ми жили на тім Титані. Час від часу змінюючи один одного на передку, їздили до аеропорту та Лутугіно, де нас завжди закидали питаннями: ну що там як? Тримаємось? Пили цикорієву каву та ховались по окопах. Хлопці розвідники ходили в дозори, Докі лікував, а ми із колегами вивозили 300 та 200, чергували на Хрящуватому, та, як завжди, займались нічим. Одного разу навіть зробили разом із Ладою невелику операцію якомусь десантнику. Романтично при свічках. Потім отримали на горіхи від Докі за те, що те робили в польових умовах…але десанту пощастило – він отримав дрібноосколкове – та за день поїхав до справжніх лікарів. Час тягнувсь, як якась гума, повільно і нудно. Особисто я кожне завдання сприймав як дар Богів.
Сепари, як і раніше, дотримались прийнятої, своєї улюбленої тактики «розвалити ті села здалеку артою»…
Місцевому населенню (тому що лишилось) все більше доходило, що „освободітелям рускаго міра” глибоко чхати на те, що окрім нас в тих селах лишились ще й діти жінки та похилі люди. Тому вони із завзяттям олігофренів рівняли із землею ті села з оточуючих висоток. Місцевим було боязно, але від того нас вони не любили ще більше… і навіть наша присутність разом із ними не могла бути доказом того, що їх села руйнують саме освабадітєлі а не фашисти-бандерівці. Та незважаючи на ненависть – брати в нас їжу та просити про допомогу вони не цурались…Місцеві. Здебільшо полусепари. Я їх так називаю(але бувають винятки). Спочатку ті, в кого були машини, виходили колонами, обмотавши автівки білими прапорами з наволочок та простирадлів. Але потім та тема заглохла.
Поки ми воювали із сепарами було не до біженців, але коли протистояння перейшло в позиційні бої – „брати –росіяни” вирішили чи то показати хибність евакуації саме на Українські території, чи то покарати «зрадників» за «ахвисукідоукроповс.», А може й взагалі влаштувати шоу для одного із своїх найоб’єктивнішіх в світі телеканалів. Тому почали влаштовувати полювання на біженців.
Згодом таки сталась трагедія – один мій товариш вирішив провести просвітницьку роботу серед населення, тобто просто пояснити людям, що чим довше вони лишаються в селі, тим менше в них шансів лишитись живими. На біду саме в той день приїхав ЗІЛ із БК. Хотіли як краще. Тому й запропонували тим в кого вже немає сил потерпати від російської арти та жити у власному підвалі, евакуюватись вже зараз.
Бо той ЗІЛ йшов на аеропорт. 17 чоловік посадили на відкритого (!!!) борта того ЗІЛа, а серед них були дві дівчинки десь 6 та 4 рочків…На той час того блокпосту в лісосмузі на повороті на грунтівку, що ми жили на початку, вже не було (бо не було кому його утримувати – з кожним днем людей ставало менше) тому ті дороги просто проскакували на козацькій вдачі. Так ось людей загрузили до того ЗІЛа – військовий водій (мабуть єдиний військовий, що був в тій машині) сів за кермо та вони поїхали. Та як тільки вони відїхали на 500 м із села та звернули в поле (прямо на місці уолишнього блокпосту), якийсь нелюд вийшов з кукурудзи та вшмалив впритул по тому ЗІЛу чи то зі шмеля чи то з рпг…. Живими лишились тільки мати із двома доньками (40% опіків тіла) та один чоловік…із 17… Та тварина не могла не бачити, що стріляє по цивільних.
Наступного дня було вирішено організувати евакуацію останніх мешканців. На той момент в селі вже кожен другий будинок був розбомблений. Хлопці мешкали в клубі, в підвалі. Та то ж є армія. Слабоуміє і відвага наш девіз. В даному випадку більше було слабоумія.
Тому десь на аеропорті десанти з 80- ки знайшли та привели до ладу жовтого Богданчика, обвішали його білими простирадлами та ще й обліпили червоним скотчем. Далі з метою таємності операції дві години вели перемовини по рації генерал з аеропортом, аеропорт із титаном, титан із Хрящуватим…і так далі…ну певно щоб усі аж до Маскви були в курсі, що ми сьогодні будемо місцевих вивозити. Коли то все обговорили, коли сепари вже підготували мінометні розрахунки та пристрілялись по дорозі, та й думаю вже й якісь лайфньюз підтягнули – щоб потім показати звірства фашистів. Командування вирішило, що то і є той самий слушний час робити евакуацію. До нас на титан припер на тому Богданчику водій – десантник, до нього зголосився Гусар зі 128 (зі словами, що задовбавсь пацанів своїх втрачати, то поїде сам) та я, як санітар – провідник.
Ви колись їздили влітку по польових дорогах..там така пилюка позаду піднімається, що за кілька кілометрів видно…Ну той почалось…ми їдемо, а по нас то зліва, то зправа міни лягають аж в одному мічці лоскоче… Доїхали ми до того села. Там наші пацани вже того народу зібрали чоловік тридцять – всі із сумками, сваряться між собою…хто із лісапедом, хто з клунками, людям місця не має, а воно із трьома сумками лізе… Найцікавіше, що там була одна родина із двома доньками десь років 3 та 10 – так ті взагалі без речей, а ті кляті пенсіонери глотку один одному за чемодан рвуть…і до лампочки, що рідній сестрі місця немає… Одне слово, луганда та русскій мір. Люди…такі іноді звірі.
Вирушити ми не могли години зо дві, бо опоненти, розуміючи, що в селі десь зібралися місцеві, намагались утнути ще одне «воєнноє прєступлєніє каратєлєй» за допомогою 120 мінометів. Людей завели перечекати ту дискотеку в підвал клубу.
Цікава річ. Світ тісний – там я зустрів хлопця із 80- ки, з яким були на Майдані разом у 9 сотні…Де б ще зустрілись?
Та час від часу ми забігали в маленьку прибудову, де був вхід до підвалу, який ми ділили разом із парою переляканих псів, що так само, як і ми, ховались там від обстрілів. Та після одного розриву пес заскавунчав та вкусив мене за ногу! Певно тим самим він висловив своє відношення до військових загалом, що прийшли до його села і тепер своїми вибухами заважали тому цуцику  безтурботно махати хвостом  на сонячній галявині…
Я, розмірковуючи про вірогідність злапати сказ, та про те, як би це було тупо саме за наявних обставин, від гріха подалі від собак, спустивсь до підвалу.. Підійшов до тієї родини і глянув на ту дівчинку 3 рочків…дома мене чекала така сама віком донька…Хотілось якось заспокоїти ту родину. Але дівчинка дивилась на мене такими дорослими оченятами, що ставало страшно. Я знайшов десь у броніку барбаріску (що тягали ми із собою, щоб перебивати голод та мерзенний смак дешевих цигарок) та запропонував дівчинці… а вона, прикриваючи свою голову руками та пригинаючись від бабахів на дворі, так по дорослому подивилась і відповіла: – Потім! (тобто зачекай дядя – зараз вони відстріляються і тоді поспілкужмось)… В мене забракло слів.. і я пішов до собак палити…
Десь за пів години затихло, ми вивели людей та повантажили до автобусу. Я обрав найбільш жирних та сварливих бабок та посадив їх до вікон в надії, що їх туші може захистять дітей від осколків! За ними посадив батьків тих дітей, а саму дівчинку попередньо, прикривши власним броніком між собою та батьками…Вдома мене чекала така сама мала, навіть чимось схожа. Так із молитвою і вирушили…
Виїжджали з села під звуки одурілих автосигналізацій… Хлопці свої та віджаті машини ховали за селом у посадці, бо не без причин боялись, що в селі ті машини дуже скоро перетворяться на підсмажений металобрухт – а техніки хоч наступати, хоч відступати, окрім тієї не було!…Але за старою ковбойською традицією коней один одному не довіряли. Саме тому усі машини були поставлені на сигналізацію і, звісно, під час обстрілів починали дико волати(а в ночі ще й мерехтіти). Та волаюча автостоянка в полі сташно діставала сепарів, і вони ще із більшим запалом намагались в неї влучити. На щастя, жили усі далеченько від неї.
На нашу удачу водій -десантник виявився ще тим гонщиком, назад поперли не по дорозі, а прямо по ріллі, навпростець, мимо волаючих машин, тому змогли минути ті міни, що лягали по нашу душу на дорогу в районі ще вчора підбитого ЗІЛа. Я певно ніколи в житті так не молився…не за себе, а за ту малу, що сиділа позаду мене…та Слава Рідним Богам ми таки без втрат, але на трьох колесах доперли до Титана. Я попросив батьків тієї дівчинки подзвонити до мене додому, щоб сказати що зі мною все гаразд(бо зв’язку в нас не було вже більше як тиждень і мої рідні, певно, дуже хвилювались)…Однак, як виявилось згодом, ніхто так і не подзвонив…але я за те не ображаюсь…Люди вони таки…люди..
Та із того часу я назавжди зрозумів, що за будь- яких обставин можна лишитись людиною….й так само в будь яких обставинах дуже легко перетворитись незворотньо на звіра. Амінь і хай буде так.
Далі буде.
Андрій Плохіш

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.