Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
22
травня
Випуск
№ 1320 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Як «Айдар» ворога воював. Спогади медика батальйону (част.4). Продовження. [Випуск № 1292]

Продовження.
Початок в № 37, 38, 39, 40, 41.

Про авіацію.

Одного разу, як ми стояли в посадці біля Хрящуватого, прилітав гелікоптер. Той МІ-24 зненацька вискочив прямо з-за дерев на протилежному боці поля та хутко наближався до нас. Ми всі дуже зраділи тій підтримці – бо, як правило, кількісна перевага арти завжди була на стороні кацапів.
– Ура! Ура! То наші! Зараз як дадуть сепарам джосу… – ми, як дебіли, вилупились в бік  гелікоптера. Але, на щастя, серед нас був один досвідчений Афганець, що блискавично кудись чкурнув і за пару секунд вискочив поперед нас на поле та почав істерично махати прапором! … Гвинтокрил якось непевно пригальмував, повернув в бік, а потім скинув НУРси кудись в пусту посадку позаду нас… Що то було? – ми так і не зрозуміли. Але той гвинтокрил більше не прилітав.
Казали, що генерал авіації на той час просто морознувся і не брав слухавку мобільного телефона (ну, принаймні, то так ротний сказав). Тому хоча авіація це сила – піхота „царіца полєй”.

Про Рокен-ролл…

Все може набриднути! Навіть стрілянина! Навіть арта! От уявіть собі, що ви живете в полі. Там же спите, їсте, справляєте нужду та нічого не робите. Ну майже нічого, окрім невеликих рейдів, якщо пощастить, втикання в горизонт, чистки зброї та сонячних ванн. Та біготні до окопів само собою. Але то все дуже набридає!
І ось одного разу терпець тобі уривається і ти кажеш:Та з-а….а-л-и ви!!
Та скільки можна!? Ну вже надцятий раз на день я біжу до того грьобаного окопу під свист підлітаючих мін, чи шелест налітаючих гадів, чи свист арти..бляха я вже навіть ті нюанси розумію.
Хтось волає: Гради-гради на 2 години…от сука шахта Самсонівська прокинулась!
Бабах-бабах десь на 9-ту годину від нас, в кукурудзі, лягають перші одинокі два снаряди… Пауза…ну все, бляха, зараз почнеться – пристрілюються!
Та що ж вам не сидиться! Лише 10 ранку, хоч перепочили б після сніданку… Розливаючи тільки приготовану цикорієву каву, стрибаю в окоп, заливаючи комусь свій сніданок за комір … Одночасно в чашку насипається земля, що сунеться з брустверу… от, сука і поснідав!
Та-та-та-та-та – десь позаду лягають гради. Затихло.
Цікава річ – після артобстрілу, як і після сексу, завжди хочеться запалити, навіть тим, хто не палить чи кидає.
– Наче все!
– А чого так мало? Тільки пів пакета поклали..
– Так це ж ранок! Тобто, ще не вечір!
– Ага – далі буде,.. гии – хтось нервово сміється.
От уявіть собі, що ви ту процедуру маєте робити багато разів за день. Кожен день. І ніч теж. А для того всього є спеціальна людина – суслік. Суслік є кожен!.. але по черзі. Чергування по дві години. Ти маєш сидіти на ящику з-під снарядів та дивитись на горизонт, наче та вищезгадана тваринка. Звісно, тебе може причамбелити снайпер..але він й так може тебе причамбелити по дорозі у сільмаг…але палити вночі краще в кулак, а їздити щонайшвидше! От той суслік сидить і дивиться на горизонт поки десь там не починає полихати світломузика із  бабахами, якщо то міномети…або завиванням, якщо то гради. І потім вже життя усіх залежить від розторопності сусліка! Тобто, він має несамовито проволати: «ГРАДИ!» чи просто «ВИХОДЬ!» «на три», «дві» чи скільки там годин. І тоді вже всі розуміють, що то, або, як звичайно, із Самсоновської…або щось нове. Тобто "абізяни" десь вилізли в поле на нову позицію і намагаються відправити нас до Вирію.
Але, незважаючи на ті нюанси, всі мають хутко ховатися по норах.
І так цілий день, і то нехіло задовбує. Бо, за законами підлості, все те відбувається саме в той момент, як ти тільки що зібрався попоїсти та набрав собі повну миску чогось смачного та гарячого..або тільки що зробив каву, або…коротше завжди в самий не слушний для того момент! Ну якщо взагалі може бути слушний момент для сидіння під артобстрілами!
Але, за якийсь час ти звикаєш… Ти вже не боїшся! Люди ніфіга не кораблі, як казав Скрябін! Люди, то таргани! Кажу я вам! (звикають до всього)…І ти навіть інколи так задовбався, що до окопу йти ліньки. А пішло воно все!- кажеш собі. Та чарівний копняк командира допомагає опанувати відчуття власного безсмертя та змушує нести свій зад разом із всіма до ями.
Але найцікавіше вночі! Бо, по- перше виглядає велично. По- друге, коли тебе будять, то завжди має більший ефект. Вночі найкращі vip – місця, то вздовж окопу. Бо, якщо що, не треба бігти! Ти лише маєш одним рухом скотитись та відразу згрупуватись, бо  хтось важкий може сплигнути прямо на тебе. Рита звісно спить  поруч із окопом – бо навколо джентльмени – тому першою в яму спихнуть її, а потім вже стрибнуть самі.
Ось один із томливих вечорів на титані.
Вечоріло... Ми насолоджуємось величним видовищем сідаючого за лісосмугу сонця та останніми червоними проміннями на сірій землі. Запиваємо цикорієвою кавою та пітбулем коктейль «красная шапочка» та ведемо «розмірену світську бесіду» щодо східного мистецтва та його впливу на європейський містицизм Юнга, професора Еванц – Венца та Реріха…Одначе бесіду безцеремонно припиняє галасливий крик:
Гради -гради -гради…, колеги – знову чую команду сусліка – Берії.
Всі біжать..та не я,бо я вже замучився за сьогодні туди – сюди -туди сюди бігати!
Та пішло воно все…піднімаюсь та гордо, не втрачаючи власної гідності, йду у повний зріст аж цілих п’ять метрів до порожнього бліндажу (його не дуже люблять, бо хтось сказав що ті колоди замість стелі можуть привалити…), залажу, вмощую під голову шолом, але, подивившись на непевні колоди над головою, таки натягую його на голову, надягаю навушники та врубаю на телефоні плеєр.
Одночасно з тим лягає перші пару снарядів…охх… ну зара почнеться! Ті, "обізяни" завжди так роблять – спочатку кладуть пару" щоб пристрілятись, а потім, після коригування залишок(мінімум півпакета, але, як правило, пакет, чи навіть два з двох різних машин, але в одну точку, щоб створити більшу щільність, а за півгодини можуть туди ж додати ще й 152 або 120…як раз тоді як усі повилазять дивитись наслідки обстрілу).

Грає AC/DC – hell bells.

Вступний бій набату якраз співпадає із виходами арти – спалахами десь на обрії за лісосмугою на тому боці поля…навіть цікаво що на цей раз? Звісно, за смачними гітарними рифами Ангус Янга я не чую свисту на підльоті… Але, який же крутий 3D та real bass boost ефект створюють баси, що їх вибиває з землі прильоти арти, навіть колоди, що складають стелю тієї нори, здається, підскакують в такт музиці. Епічно! Грандіозно! Дійснейленд відпочіває! Бляха муха – ті австралійці, певно, навіть не уявляють собі, про що то вони ту пісню написали і як круто вона звучить в акомпанементі Д30 та градів…
Відчуття просто неймовірні – безмежний пофігізм, як чорна діра мого власного всесвіту ще й приправлений крутим музлом. Запалюю цигарку із думкою, як же не пощастило моїм товаришам, що в них не має плеєра…Ні все ж таки потрібно замовити волонтерам ще якійсь бумбокс – щоб тим усім шоу могли насолоджуватись побратими й теж…
Андрій Плохіш
Далі буде...


до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.