За що стояв Майдан? Всі знають: за підвищення рівня життя, проти корупції і за те, щоб зміни починати із себе. Нещодавно депутати підтримали в першому читанні проект державного бюджету на 2017 рік, де «випадково» підняли зарплату майже в шість разів. Собі коханим. Спікеру Андрію Парубію і віце-спікерам Ірині Геращенко та Оксані Сироїд її підняли іще вище – до 50 і 45 тисяч відповідно. Це, мовляв, такий стимул працювати сумлінніше і не брати хабарів. А відтак і боротьба з корупцією. І очевидне зростання рівня життя. І, що, найголовніше, починання із самих себе. То чого ж усі такі незадоволені? «Більше цинізму, Шуро, людям це подобається», - прокоментував би ситуацію вічно актуальний Остап Бендер. Приблизно так само її коментують і деякі мешканці будівлі під куполом. А що, мовляв, поліцейським підняли, міністрам підняли, І прокурорів ощасливили депутати, і антикорупціонерів.  То ж як після цього забути про самих себе? Це ж, вибачте, якими лохами бути треба?
«За 6,5 тисяч на рік можна з голоду померти», - бідкається маститий єврооптиміст Мустафа Наєм. «Низькі зарплати депутатів бувають лише при феодалізмі», - авторитетно докидає його соратник по фракції БПП Олексій Гончаренко. А слухаючи екс-комбата, а нині депутата від Народного фронту Андрія Тетерука, не дивина і просльозитися: «Потрібно увесь час їздити за кордон і виглядати при цьому як український політик. Чому ж треба залежати від того, маю я гроші чи ні? Чому мушу їздити в костюмі, який купив іще два роки тому??»
Радикали, «Самопоміч» і «Батьківщина» за підвищення зарплат не голосували. Теж випадково. У них, бачте, прийнято апріорі не погоджуватися з будь-якою ініціативою провладних фракцій.
Олег Ляшко вважає, що в рази підвищувати собі зарплатню в умовах, коли зростання «мінімалки» в бюджеті на наступний рік заплановано лише на 160 гривень, щонайменше аморально. Він та його колеги по опозиції збираються добиватися, аби несправедливе підвищення вже найближчим часом скасували. Такі заяви підтримує і провладний спікер Андрій Парубій, який публічно обіцяє відмінити одіозне рішення не пізніше, ніж першого листопада.
Такі обіцянки сьогодні – не дивина. Їх на всі боки роздають, а потім, не мигнувши оком, не менш переконливо розводять руками, мовляв, ми і так, і так старалися, але ж голосів усе одно забракло…
На запитання, чи готові ті ж «радикали» у випадку чого особисто відмовитися від підвищених виплат, той же Ляшко чесно зізнається: «Я від свого ніколи не відмовлюся. Мені чужого не треба, але і свого я нікому не віддам».
Отак от, нема дурних. А що ж ви хотіли? Бачити світ та й гинути?
Прем’єр-міністр Володимир Гройсман, почувши запах смаженого, подібно біблійному Понтію Пілату поспішає вмити руки: «Хотів би підкреслити, що, якщо такі рішення приймаються, їх треба приймати одночасно із внесенням змін до бюджету. Станом на сьогодні в проекті бюджету жодної копійки на підвищення зарплатні депутатам немає».
Послухати прем’єра, то бюджет, який нардепам роздали, як водиться, лише за годину до голосування, складав хтось інший. А особливо виписані дрібним шрифтом прикінцеві положення, де зазвичай і ховається усе найцікавіше.
Мислячи притомно, виплати народним обранцям звісно ж підвищувати треба, однак робити це виключно, виходячи з розмірів прожиткового мінімуму та прогнозів економічного зростання. В умовах, коли мільйони українців змушені животіти на тисячу гривень (і навіть менше!), зростання зарплат законотворців до суми, що складає приблизно 25 «мінімалок» просто не вкладається у голові.
А тим паче, зважаючи на реалії сучасного українського парламентаризму. З висоти пташиного лету легко помітити, що пустих місць у залі засідань зазвичай не набагато менше, ніж зайнятих. Ті ж, хто на роботу таки приходить, нерідко використовують свій час вкрай своєрідно:  бронюють чартери на Мальдіви, замовляють брендові вбрання, милуються фотосесіями топ-моделей, або і просто безневинно смакують морозивом…
Вести такий от «гідний українського політика» спосіб життя наші парламентарі з властивою їм винахідливістю примудрялися навіть на скромні 6,5 тисяч гривень. Викручувалися так, що і на дорогі авта вистачало, і костюми з лакшері-бутиків… Навіть на квартиру в центральному районі столиці сяк-так відкладали… Звісно ж, не без допомоги грошовитіших родичів: у будь-якій незрозумілій ситуації завжди з’являлися або брат, або теща, або племінник швагра, або раптовий виграш у лотерею…
І що за роботу з продемонстрованою результативністю на якомусь приватному підприємстві порядний начальник не лише не стимулював би – у шию погнав би другого ж дня?! Наші нардепи самі – собі начальники! Кажете, народ їх туди делегував? Так народу нині сильно протестувати не годиться. Як то чому? Бо Путін нападе!