Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
18
червня
Випуск
№ 1324 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Як «Айдар» ворога воював. Спогади медика батальйону (част.4) [Випуск № 1291]

Продовження.
Початок в № 37, 38, 39, 40.


Про Людей. Ні! Навіть, про ЛЮДЕЙ!


В кожного є якісь свої люди. І ті люди є різні! Бувають друзі та вороги, також є колеги, просто знайомі та ті, на кого взагалі начхати. Начальники є, командіри та Командири, підлеглі та Побратими. Усі вони близькі й не дуже. Такі звання вони завойовують в наших очах роками. Але тут, на війні, абсолютно незнайома людина може стати твоїм Братом за кілька секунд. Так само і вчорашній товариш може перетворитися на тварину за той самий проміжок часу…
«Титан» – перехрестя грунтових доріг. Там, десь за 20 км від аеропорту в бік Расєї. Тут та дорога розгалужується на дві:  одна веде до Хрящуватого, а інша через Барсуки до Новосвітловки. Стратегічне перехрестя прямо серед поля боронять люті воїни із Закарпаття. Хлопці із 128 гірсько -піхотної бригади. Розвідники (із двома Офіцерами, прикомандированими до них танчиками та власним лікарем Юрою).
Титан – позивний їх Командира, їх позивний рації та власна назва двох лісосмуг, що відділяють безлад ленерівськіх абізян з матушкай Расєєй від Неньки. 128-а приперлась сюди десь за тиждень до нас якщо не більше.
З їх слів, то був повний атас(!), тобто то була карколомна та повна несподіванок подорож в ще одну діру світу, що почалась для них шикуванням на Аеродромі. Там знов прибулим хлопцям люб’язно запропонували «прогулятись» десь на 17 км в тили до сепарів та облаштувати ВОП на тому перехресті в лісосмузі. Як розповідали ті бійці, охочих до того променаду було не багато:
–А шо, усі, вилупились в бік розвідки.(Ну типу, а що скажуть вони? Тож бляхамухаспєцназ!) – казав Ромчик
– А ми шо! Ми ж не можемо мармизою в багнюку – маємо показати, що то є розвідка, той пішли! Твою ж …холєра…
Далі.
– Той, коли ми прийшли , тут ніц не бульо. Ані теї ями (бліндажу). Ані чим копати. Тіко сепари ,наче зайці бігали по кущах. То взагалі диво, що ми живі! – розповідав мені розвідник.
Мабуть, я не зможу передати того колоритного закарпатського діалекту, пересипаного добрим словом, як в бік ворога, так і в бік нашого командування… Але то треба зрозуміти, що (як на те нам вказує народна мудрість – война фігня - главно маньоври) хлопці силами неповного взводу разом із танчиком, бехою, бетером та cherry tiggo та ЗУ-23-2 випхались в тили до сепарів з «тіка шо розблокованого аеропорту». Під командуванням двох Офіцерів (що попхались разом із ними командувати тією аферою особисто) – Гусаром та Титаном. І якщо чесно, то я більше не бачив підполковника та майора, що жили разом зі своїми солдатами в одних умовах. Але й серед офіцерів та командування є Люди! І все це для того, щоб «зайняти стратегічне перехрестя»(згідно стратегічного плану якогось генерала-(м)чудака) та утримувати його для нас – щоб ми пішли брати Хрящувате та оточувати Луганськ далі.
І все було б добре… якщо б (як то було заплановано) ми прийшли за день, чи два, але ми припхались до них, аж більше ніж за тиждень. І весь той час хлопці там потерпали від лютої сепарської арти, організованих груп та поодиноких обізян, що прагнули стати добривом для бідних луганських грунтів. В той час як сепари потерпали від невгамовних мадярів та одного татари, що нехіло дошкуляли росіянам, та за той час встигли спалити їм бтера, ниву із АГСом та ще кілька машин разом із нез’ясовоною кількістю поціновувачів рускага міра.
Як вони до мене звертались, я ніц нічого не розумів – бо в Мукачево вимова дещо відрізняється від полтавського суржика. Однак, це не заважало спілкуватись. Й найцікавіше – де б я ще познайомився із тими мадярами, як не в Луганських степах. Але то Люди! Та щиро сподіваюсь, усі вони й зараз живі та здорові, а їх звитяга відмічена званнями, нагородами на іншими бонусами , що вони їх дійсно заслужили!
І люди! Благаю вас! Не вірте в бойовики! Навіть «штурмова операція» виглядає просто – ти біжиш та стріляєш кудись по кущах вдалечінь, а кущі стріляють по тобі! Жодних сальто, перекатів та тактичних прийомів. Бігай по три кроки та стріляй на «двадцять два», а потім знову хутко змінюй позицію…але знов ж таки по три кроки))… а потім тягни когось дуже швидко та молись…
Коли б вам показали справжніх вояк – ви б дуже здивувались! Вони не схожі на тих, що по тєліку. Вони не мають героїчного вигляду, біцепсів, гордої осанки та взагалі зовсім  не рембо! Ви б дуже здивувались, якщо б дізнались, що вони, так як і усі «очікують» під артою, мерзнуть на морозі,  пітніють від спеки та мають досить прозаїчний вигляд! Але все ж таки, вони чимось відрізняються від звичайних, але я сам поки ще не зрозумів чим. Але на все життя взірцем розвідників для мене лишились ті хлопці з Мукачево, а взірцем Офіцера – Гусар.(хоча й я знав їх дуже не довго).
Отже, на титані ми зустріли Людей!!! Окрім згаданих хлопців із 128, там були мої рідні побратими із Айдару: командир Докі, колеги – Лаврентій Павлович, Лектор та Ріта. Той наш колектив був наче сім’я. І я не можу їх не згадати.
Лаврентій Павлович – лікар, нарколог – психіатр до війни. Такий великий флегматичний, інтелектуальний зануда – педант. Лаврентій Павлович міг здивувати своєю тактовністю та педантізмом навіть тоді, коли ти певен, що здивувати тебе вже абсолютно немає чим. Людина із окулярами, як «дно у склянки», та замашками безстрашного Шумахера і інспектора «Оліфреймут» одночасно. Здавалось, що вивести із себе Лаврентія Павловича просто неможливо. Мене особисто, інколи, дуже дратувало його джентльменство, коли зустрічаючись десь на ґрунтовці із машиною він вправно виїжджав на обочину зі словами «Добрий день і Вам колеги»… та ще й робив те моєю стороною машини!
Те джентльменство у нього в крові. Десь на генетичному рівні. В самий незручний момент, коли під час арт- обстрілу всі здуру пхались в один окоп, а навколо земля кипіла від вибухаючого заліза, – Лаврентій Павлович намагався запнутись туди останнім – він замість звичної в такі моменти тиради матюків вимовляв:
Колеги! А нє  моглі би ви нємножко подвінуться, а то мнє нємножко нє комфортно от того, что я не влєзаю в окоп! – Джентльмен, він і на війні джентльмен!
Лектор – людина – енциклопедія всього на світі. Такий собі Араміс кацапсько-української війни. Людина, що навпаки не втратила здатності, дивуватись всьому, наче дитина. Дуже добре доповнював Лаврентія Павловича. Інтелігент, бєлая кость, та секс – символ в одному флаконі. Один із тих людей, на яких дивишся в тій дирі і не розумієш – що вони тут роблять? Чому замість гламурної київської галереї, чи світського рауту він тут?(і чому, сука, той чудак, що вчивсь на військового і потім все життя «служив», зараз в гламурній галереї). Інколи, як я за ними спостерігав, в мене відбувався когнентивний дисонанс, бо ані зміст їхньої бесіди(рефлексотерапія, фламандський живопис ХVІІ сторіччя, оперне мистецтво, або деякі нюанси конституційних прав та свобод), ані форма не вписувались в ту місцевість де то все відбувалось…
Ріта – операційна медсестра із Луганська, що поїхала разом із нами. Винні, що взяли! Вірніше винні, що не змусили лишитись. Синсетивна дівчина, що часто плакала … плакала від смертей зовсім незнайомих їй людей… Дівчина, що змушувала нас усіх відчувати себе чоловіками.
Та нарешті, Докі. Андрій. Наш Командир. Флегматичний лікар- анестезіолог із Вінниці.
Мій ровесник, власник бороди, як у сільського попа та глибокого філософського погляду на оточуючий світ. Сноб-інтелектуал, мізантроп та гуманіст одночасно. Як і належить командиру, я ніколи не бачив на його обличчі паніки та страху…Тільки, або «Дебіли!!» – І в тій сентенції втілювалось все його відношення до безвідповідальності відповідальних осіб; дурості волонтерів, що після курсів з tacmed у (до речі не було гіршої «медичної» лайки в Докі ніж «мєдєцінамайдана») розмірковували щодо медицини. Та ще й мали нахабство то робити в присутності лікаря з великим досвідом, який на то вчивсь багато років, а потім багато років працював! А також звитяги наших воїнів, наслідки якої йому доводилось виправляти в купі з усіма іншими халепами недосконалості об’єктивної дійсності.
Або, як зазначено вище, «Нє бздєть» – і той вислів мав ще глибший філософський сенс! В нього було вкладено уся карколомність нашого життя та марність страху, як такого. Бо, як відомо, хоробрі підуть до Вальхалли… тільки нашої Вкраїнської, що називаться Вирій. Бо  птиці летять до Вирію… й Душі сміливих теж…Тож Слава Рідним Богам! Нє бздєть! Амінь. Тощо.
На титані першим мене зустрів Ромчик – старшина розвідки 128. Воїн по своїй суті. Та певно шеф- кухар елітного ресторану в минулому житті. Ромчик з Мукачево в тій дірі не просто готував, а створював кулінарні шедеври. Задля того мистецтва вирушали цілі експедиції на пошуки заблудлих курей, гусей, чи поросят, що були кинуті на призволяще місцевим населенням.
Глянувши на моє біле обличчя після евакуації 200 та травмованої спини, він просто сказав:
– Нумо братику – давай, поїж гаряченького! – Мені насипали повну миску смачнючого і гарячого чогось, налили горілки і я випав спати в бліндажі до ранку. Й навіть артобстріли не так дошкуляли спати, як еФка що я з нею не розлучався і що постійно давила десь, то під боком, то під спиною….
На ранок я вибрався і познайомився із тією позицією – пара танчиків, бетер та беха, та як вище вказано Людьми: взводом розвідки 128 із двома офіцерами Титаном та Гусаром, лікарем Юрою та ще кількома танкістами.
Ромчик – справжній вояка. Контрактник, що іноді бурчав про офіцерів…і про все ЗСУ разом узяте. Про те, як до війни, він як старшина розвідки випрошував можливості постріляти на полігоні, чи відпрацювати якісь тактичні навички, а натомість їх випроваджували фарбувати бордюри, саджати чорнобривці біля штабу, та займатись іншими вкрай важливими тактичними навичками із лопатами та іншим будівельним приладдям…
Звісно, те бурчання старшини дещо дратувало Гусара та Титана, тому вони «назло» Ромчику не ходили до нього їсти смачнющий борщ, а давились сухпаєм під бетером в ямі (де саме вони й жили) Певно, вони десь і самі відчували провину за «армійський дебілізм до війни.» Але! Але (повторююсь), то були й, сподіваюсь, і зараз живі та здорові, справжні вояки, бо поперлись в ту діру разом із всіма. Факт. А наявність адекватного командира, та ще й із рацією, та ще й володіючого оперативною обстановкою та  такого, що не боїться ворога, то я вам скажу на війні подібно манні небесній! Дуже заспокоює!
А ті мадяри були воїнами за покликанням, бо робили вони свою роботу так же просто та спокійно, як до того висаджували чорнобривці перед штабом, чи готували бограч з тушонки. Там були різні хлопці – й син якогось генерала – доброволець(чув, що загинув Царство Йому Небесне) й кримський татарин – Рогатка, що страждав на хронічний розлад шлунку, бо постійно жер прострочену та піджарену прямо в ЗИЛі тушонку. Усього разом із нами там було десь чоловік до двадцяти.
Позиція виглядала, як т-подібна лісосмуга, із кількома бліндажами – зємлянками та окопами, що, з одного боку, мала кукурудзяне поле, з іншого, озимі, а ще з іншого прибрану ріллю. (цікаво що інколи посеред того всього хаосу я навіть бачив як якісь колхознікі жнивували!)
Навколо позицій красувались уламки згорілої техніки, що не дожила до мого приїзду… За кілька днів до приїзду таки влучили, загинуло чотири хлопці та погоріла техніка.
На жаль, згоріло найдорожче – машина із тушкованим м’ясом та харчами і машина із БК. І не просто згоріли, їх ще й порозривало,тому скрізь на позиції все то було порозкидане. Коли ти йшов  до Ромчика на «кухню», то мав переступати підкопчені, але не зірвані ОЗМ72, МОНки, 30мм патрони, ВОГи, цинки та ще безліч всього цікавого.
Звісно, те все викликало в мене не аби- яку цікавість! Бо, як у людини не зіпсованої армією,яка не награлась в дитинстві сірниками та, наділеної «питлівим умом», в мене постійно від тієї кількості вибухових речовин виникало філософське запитання: «А що буде якщо?»(шмальнути по гранаті, засунути замість запалу до 82 міни узргм, попередньо пороколупавши дірку в тротилі, примотати гранату скотчем до підкопченої озм та інші, надзвичайно цікаві досліди, бо як я і вказував вище, сам теж себе відносив до штурмовіков і сапьоров, незважаючи на свій медичний ВОС. «Ето Айдар Дєтка!»)
Докі дуже нервував від тих моїх саперських прагнень та дослідів та постійно грозивсь пристібнути мене наручником до руля буханки за ті витівки… особливо коли я притягував якусь вибухову фігню, як він казав, «із нездоровим блиском в очах», та розмірковував, як це все прилаштувати для нищівної атаки на ворога….
Мабуть, саме за те і нагородили мене позивним «Плохіш». Але, взагалі, то хибна думка, що позивний ти маєш вигадати собі сам – він як нагорода видається тобі твоїми побратимами за особистий внесок у суспільний рух. І на то теж є свій Амінь.
Загалом життя на тій позиції було нудним, якщо не брати до уваги артобстріли по три – п’ять разів на добу. То зовсім не схоже на гру кол оф дюті та мотиваційні ролики в ютюбі. Насправді, то більш схоже на тривалий невдалий пікнік в поганому місці без шашликів(але бувають виключення) нормальної їжі, гарно пахнучих дівчат, наметів, розкладних стільців, свіжого пива та мангалу…але, натомість, з великою кількістю хвейверків та специфічних розваг. На кшталт перманентних вилазок до найближчого сільмагу із хаотичною стріляниною в обидва боки.
Якось так: Ти просто сидиш в тому полі: спиш, їсиш,  читаєш прострочений журнал «MAXIM», Наставлєнія по стрелковому дєлу, та „Так говоріл Заратустра” (те, що знайшов в якійсь кинутій хаті та спаленому бетері), слухаєш музику, навіть інколи кіно дивишся на мобільнику, живеш одним словом…та паралельно, постійно чекаєш, коли по твою душу прилетить черговий снаряд. Жодної героїки, суцільна, бляха, проза…
Через день поїхав до Щастя та не вернувсь мій водій Ігор(бо його там лишив на гаражі комбат). Потім ще через пару днів змусили повернутись до Щастя усіх дівчат. (однак до того ми навіть встигли побудувати душ для Ріти в окремо виритому окопі, та й взагалі дівчата не всі хотіли вертатись і одну Аню – кулеметницю навіть знадобилось Стелі заганяти до машини  насильно)) …
Час тягнувся, як хріновий кисіль. Ми: Докі, Лектор, Берія та я по черзі їздили на позиції чергувати, евакуювали поранених (Докі робив реанімації), грали в сусліка та їздили за пивом. Та задля розваги, особисто мені завжди було за щастя вляпатись в якусь пригоду! Бо може воно й небезпечніше десь лазити або їздити, та, натомість, сидіти на місці та чекати коли прилетить ще набагато гірше..
Андрій Плохіш
Далі буде...

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.