Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
середа
19
квітня
Випуск
№ 1315 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Іван Виговський - від особистого писаря до гетьмана [Випуск № 1291]

Сподвижник Богдана Хмельницького, гетьман України в 1657-1659 рр. Іван Виговський народився на початку XVII ст. на Київщині. Він походив зі старовинної української православної шляхти, родове гніздо якої було у Вигові, що на Овруччині в Київському воєводстві. Дане відгалуження роду називалося Лучичі-Виговські, оскільки було пов’язане ще й з Лучичами. Виговські були пов’язані також з іншими родами, насамперед знаменитими Глинськими. Про молоді літа майбутнього гетьмана майже нічого невідомо. Він дістав добру освіту, ймовірно в Києво-Братському колегіумі, чудово володів, крім рідної української мови, ще й церковнослов'янською, польською, латинською, непогано знав російську мову, був вмілим каліграфом. Згідно із Самійлом Величком Виговський був «вивчений вільним наукам, славився за дотепного і вправного у писарських справах». Не випадково він пізніше виступав як покровитель вище згаданого колегіуму, підкреслював своє знайомство з Феодосієм Софоновичем — ректором Києво-Могилянського колегіуму в 1653-1655 рр., ігуменом Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря у 1655-1672 рр., письменником, теологом та істориком.
Свою військову кар'єру Виговський розпочав «товаришем» у кварцяному війську Речі -Посполитої, з якого складався кістяк польської армії. В роки правління короля Владислава IV (1632-1648 рр.) Виговський відзначився у боротьбі проти «неприятеля святого Хреста Господня», тобто — турецько-ногайсько-татарської агресії. В 1638 р. він став писарем при Яцеку Шемберкові — комісарові Речі Посполитої над Військом Запорозьким у 1638-1648 рр. Очевидно, тоді ж Виговський познайомився та увійшов у тісніші контакти з Б. Хмельницьким— тодішнім генеральним писарем Війська Запорозького. Принаймні вони зустрічалися під час переговорів на Масловому, Ставу. Приблизно наприкінці 20-х рр. ХУЇЇ ст. Виговський бере свій перший шлюб, про який, на жаль, майже нічого невідомо. Від нього він мав дочку Мар'яну, котра була одружена з українським православним шляхтичем Михайлом Гунашевським — автором відомого Львівського літопису, який служив у Генеральній канцелярії в роки Національно-визвольної війни, виконував дипломатичні доручення Б. Хмельницького, пізніше став київським протопопом (1657 р.), потім (у 1667-1672 рр.) - - перемишльським кафедральним пресвітером. Овдовівши, Виговський взяв другий шлюб 1656 р. з Оленою Стеткевич — дочкою українсько-білоруського шляхтича, новогрудського каштелянина Богдана Стеткевича — одного з покровителів Києво-Могилянського колегіуму, фундатора Кутеїнського православного монастиря, який мав маєтності в Білорусії (Оршанський повіт).
Як особистий писар гетьмана, Виговський швидко здобуває авторитет і робить блискучу кар'єру. В квітні 1649 р. бачимо вже двох генеральних писарів Війська Запорозького: Івана Креховецького та Івана Виговського, котрого за інерцією ще називають писарем «покоєвим гетьманським». Однак уже тоді Виговський відтісняє Креховецького на другий план. Так, переговори з московським послом Г. Унковським проводили тільки Хмельницький і Виговський. Брав останній участь й у кампанії 1649 р. Тоді він став головним поряд з гетьманом упорядником «Реєстру Війська Запорозького 1649 — початку 1650 рр.» Цей же документ згадує про Виговського вже як про генерального писаря, а про Креховецького як про корсунського полкового писаря. Новий генеральний писар виступає навіть як співавтор деяких важливих універсалів Б. Хмельницького, нерідко сам пише їх з волі гетьмана.
За короткий час Виговський створив потужну та високоефективну Генеральну канцелярію. Ця установа була по суті Міністерством закордонних справ і одночасно — внутрішніх. Вона стала тим самим генератором, який згідно з волею гетьмана й ради Війська Запорозького приводив у рух численні привідні паси державної машини. Сюди надходила військово-політична інформація з усіх кінців України і зарубіжних держав, тут приймалися та звідси відправлялися численні посольства, ухвалювалися важливі рішення, котрі поруч з військовими перемогами визначали долю України. Щоб створити таку потужну державну машину й керувати нею, потрібен був величезний талант адміністратора та політика. І хоча створювали її спочатку Хмельницький та Креховецький, але саме Виговський розбудував її й поставив на рівень європейських канцелярій. Уряд генерального писаря зусиллями Виговського був піднесений до другого після гетьмана, і не випадково західні джерела називають з цього моменту генеральних писарів канцлерами.
Існують підстави вважати, що саме Виговський відіграв одну з провідних ролей у формуванні розвідки й контррозвідки України. Ще на початку 1649 р. полковник Максим Нестеренко послав до Польщі з Переяслава 2000 розвідників. Проте пізніше керування цими справами переходить до Виговського. Не випадково агентом останнього був татарський товмач великого візира Сефер Кази-аги, котрий під час сепаратних польсько-кримських переговорів під Кам'янием-Подільським у грудні 1653 р. передав генеральному писарю відомості про їхній зміст. Не випадково агентом Виговського в Стамбулі був серб Микола Маркевич, посланий писарем до Туреччини наприкінці 1653 р. Таким же агентом був і грек Теодозій Томкевич — львівський купець та міщанин, котрий, до речі, брав участь й у дипломатичних контактах уряду з урядами Речі Посполитої та Швеції (1658 р.). Отже, завдяки саме Виговському було створено широку агентурну мережу, яка сповіщала гетьмана про все важливе, що діялося не тільки в Україні, але й у Польщі, Литві, Чехії, Моравії, Сілезії, Австрії, Османській імперії, Кримському ханстві, придунайських державах. Ця мережа української розвідки була настільки розвинутою, що навіть і через 25 років лунали скарги польських вельмож на те, що козаки (вже у часи Петра Дорошенка) знають про всі задуми короля. Вони пропонували «добре пошукати» агентів серед українців, що входили в оточення короля Яна ІІІ Собеського.
Однак фортуна відвернулася від керманичів Української держави. Погіршилася міжнародна ситуація, загострилися соціальні суперечності у середині українського суспільства. Москва дедалі менше прагнула перемоги над Польщею, намагаючись знищити незалежну Україну та перетворити її в свою колонію. У цей час помер Богдан Хмельницький (1657 р.), і це позбавило нашу Батьківщину загальновизнаного лідера.
В атмосфері гострих суперечностей та посилення московського тиску гетьманом України було врешті обрано Івана Виговського (Корсунська рада 21 жовтня 1657 р.). Але на Цій раді не було представників Січі, що дало привід опозиції поставити під сумнів правомірність обрання Виговського гетьманом. І хоча нова рада розставила крапки над «і», опозиція не заспокоїлася. В особі Виговського Українська держава мала досвідченого політика, вмілого адміністратора та дипломата, хороброго й талановитого воєначальника. І все ж він поступався Богдану Хмельницькому, хоча вмів гнучко проводити центристську лінію, особливо у гострих соціальних питаннях. Щоправда, і перехід булави до Виговського припав на складний час, коли міжнародне та внутрішнє становище України погіршувалося буквально на очах.
В 1658 р. гетьман зіткнувся з потужною опозицією, яка всіляко підтримувалася Москвою. Спочатку йому вдалося розгромити опозиціонерів, на чолі яких стояли полтавський полковник Мартин Пушкар і кошовий отаман Іван Барабаш - один з найбільших політичних авантюристів за всю історію України. Побачивши крах першої опозиції, Москва все нахабніше втручається у внутрішні справи Української держави. Це призводить до російсько-української війни 1658-1659 рр., яка переплелася з громадянською війною в Україні. У такій ситуації Виговський круто міняє політику. Оскільки пакт 1654 р. вже перестав фактично діяти, бо сама Москва його грубо порушила ше в 1656 р., гетьман уклав з Річчю Посполитою відомий Гадяцький договір 1658 р. На його підставі Україна (під назвою Велике князівство Руське) мала дістати ті ж права, що й Велике князівство Литовське, і входити до Речі Посполитої як рівноправний член конфедерації з Короною Польською та ВКЛ. Однак Гадяцький договір, хоча й був ратифікований сеймом Речі Посполитої, однак залишився лише на папері, бо російсько-українська війна розгорілася з новою силою. У ході її Виговський здобув блискучу перемогу під Конотопом (9 липня 1659 р.), знищивши близько 40 тис. чол. російського війська і захопивши в полон близько 15 тис. Однак ця битва не призвела до перемоги у війні, бо в Україні піднялася нова хвиля виступів опозиції, яка зробила своїм лідером молодшого сина Богдана Хмельницького — Юрія.  Війни на два фронти, та ще громадянської, Виговський не витримав і, не бажаючи подальшого кровопролиття, склав булаву. На його місце обрали Юрія Хмельницького, котрий під тиском Москви підписав Переяславський говір 27(17).10.1659 р., що перетворював Україну в автономну одиницю у складі Російської імперії, причому ця автономія постійно скорочувалася.
Колишній гетьман відступив на Волинь, що перебувала тоді під контролем короля, й дістав з волі останнього Барське староство в Київському воєводстві, звання сенатора Речі Посполитої. Він осів у Барі на Поділлі, куди згодом вирвалася з Чигирина також дружина з малолітнім сином Остапом (нар. 1657 р.). Виговський побував у Львові, вписався до Львівського православного братства, не полишив і політику. Але в цей час починається Руїна: Гетьманщина розколюється на дві частини — Правобережну та Лівобережну. Ю. Хмельницький змушений був піти у відставку й постригся в ченці, а новим гетьманом (уже тільки Правобережної України) став Павло Тетеря. Останній у цей період виступає як активний прихильник Речі Посполитої, причому дуже вороже настроєний проти Виговського. Коли Ян Казимир вдерся до Сіверської України в 1654 р., то зустрів масовий опір українців, котрі добре пам'ятали польське гноблення до 1648 р. Похід зазнав поразки, причому агресивні дії Польщі викликали протест і опір навіть правобережних козаків та їхніх вождів. Саме через це було розстріляно полковника Івана Богуна. На Правобережжі розгорталося могутнє антипольське повстання, котре було спрямоване й проти гетьмана Тетері. У відповідь той разом із своїм кумом Себастіаном Маховським та деякими іншими польськими воєначальниками (Стефан Чарнецький й ін.) жорстоко придушував народні виступи. Коли було схоплено вождя повстання на Правобережжі Дмитра Сулимку, то деякі сліди привели до Виговського, який нібито симпатизував повстанцям ' навіть був «мотором всіх нинішніх бунтів». Тому його було заарештовано й позбавлено всіх прав та привілеїв, котрі він мав у зв'язку з сенаторським титулом. Без всякого суду і слідства, навіть без королівського відома, колишнього гетьмана було засуджено до розстрілу. Виговський гідно зустрів смерть. Коли 16 березня 1664 р. за ним прийшли, щоб повести на розстріл, він читав акафіст Пресвятій Богородиці. Вирок були виконано... Олена Стеткевич, дізнавшись про страту чоловіка, померла від розриву серця. Колишнього гетьмана та його дружину поховали, як свідчить Чернігівський літопис, у Великому Скиті, але є певні сумніви в достовірності цих свідчень пам'ятки. Доля нащадків Виговського фактично невідома. Алe у Речі Посполитій другої половини ХVII-ХVIII ст. діяли численні Виговські, деякі з яких могли бути нащадками його сина Остапа. Це були сполонізовані шляхтичі, й важко судити, чи відчували вони себе хоча б трохи патріотами Української держави, як їхній великий предок.

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.