Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
22
травня
Випуск
№ 1320 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

На заробітки до Росії? Ну-ну [Випуск № 1290]

«Після всього пережитого вважаю, що краще підмітати вулиці в Україні, аніж будувати палаци московським олігархам» Андрій Щербатюк досі прокидається ночами в холодному поту. Йому весь час сняться охоронці, які його жорстоко б’ють. Усе ж таки сім років у рабстві в Росії даром не минулися... «Мені й нині страшно згадувати все те, що довелося пережити, -- розповідає  Андрій.
Я кілька місяців ніяк не міг знайти роботу. На одну зарплату дружини наша сім’я з двома малими дітками ніяк не зводила кінці з кінцями. Тому, коли приятель запропонував поїхати на будови у Підмосков’я, охоче погодився. Тоді власник оплатив нашу роботу так, як домовлялися, і я всі гроші привіз дружині. Сума була пристойною, і вдома ми вирішили, що поїду ще на три місяці таких зарібків. Я й уявити не міг, що ці три місяці затягнуться на сім років».
Цього разу будівельна бригада, у якій працював Андрій, взялася зводити будинки у Митищах. "Перший місяць будували гараж, баню та літній будиночок на околиці міста, -- ділиться спогадами чоловік. -- Я тоді відправив дружині грошовий переказ, і ми подалися на інше будівництво. На новому місці мене передусім вразив сам господар. Він матюкався так, що вуха пухли. А що вже обзивав нас, українців... Було враження, що цей москаль ненавидить нас так, як Гітлер -- євреїв. Більше того, коли щось йому не подобалося, міг і вдарити. Роботи було багато, а умови проживання -- жахливі. Нам виділили один старий, покритий іржею вагончик, який місцями прогнив. Харчувалися ми за свій кошт, помитися не було де. А ще -- постійні звинувачення господаря у тому, що ми, лайдаки, нічого не робимо, що українці ні на що не здатні і тому вони, росіяни, дають нам можливість заробити на шматок хліба. Мовляв, якщо це не так, то чого до нас претеся?! Проте ми все це терпіли, бо знали, що вдома нас чекають сім'ї, діти, а в декого ще й чималі кредити. Та коли господар заявив, що ми вкрали частину матеріалу і він вирахує цю суму з нашого заробітку, я сказав йому все, що думав. Він мовчки вислухав, а тоді подивився на мене таким поглядом, що мені стало не по собі, і мовчки поїхав
А коли будівництво підійшло до завершення, приїхала молода жінка, відрекомендувалася дружиною господаря, і сказала, що той велів, аби я поїхав до них на квартиру і оглянув проводку. Нічого не підозрюючи, я сів в авто, а коли біля лісу жінка пригальмувала і сказала, аби виходив, зрозумів, що щось не так". Троє дужих чоловіків скрутили Андрія і, побивши, кинули у вантажний бус та відвезли на нове будівництво. "Цього разу я не знав, де я, а коли спробував з’ясувати, мене знову побили, -- каже чоловік. -- Спілкування між працівниками тут каралося, їжу давали двічі на день, раз у місяць ми милися. І -- з ранку до ночі важко працювали. Двоє москалів нас стерегли і, коли їм видавалося, що працюємо надто повільно, аби ж просто не так на них подивилися чи й просто задля розваги -- нас били. Зрештою, рідко коли нас не били. Тому в мене численні переломи кісток, які тепер часто болять і нагадують про ті кляті зарібки у росіян. Коли одяг на мені подерся так, що було видно тіло, мені видали новий -- старезні штани і светр. Це було справжнісіньке пекло -- втомлені, голодні і побиті, ми падали на завошивлені матраци і вмить засинали, аби вранці нас знову стусанами підняли до роботи. Виявилося, що всі, хто працював разом зі мною, вихідці з України, Білорусі, Казахстану, Узбекистану чи інших країн, потрапили у рабство так само, як і я: хтось не так подивився на господаря, не те сказав. Та найбільше мене лякало те, що не було навіть найменшого шансу на звільнення. Нас охороняли, вибратися за межі будови було неможливо. А деякі хлопці розповідали, що працюють так по кілька років..."
Андрій розповідає, що будували вони в багатьох регіонах Росії. Їх привезли навіть на зведення готелів до Олімпіади у Сочі. Там і поховали Анатоля, білоруса, який впав зі стіни і розбився. "Хоча, яке там поховали, -- зітхає Андрій. -- Обмотали простирадлами, вночі вивезли кудись у ліс і там закопали. А нам сказали: "Забудьте, що такий був". Пригадую, на одній будові нас годували лише раз на добу. Та усвідомлення того, що немає навіть найменшої надії на волю, вбивало найдужче. Махмуд, який був рабом п’ятий рік, від усього пережитого і усвідомлення безвиході повісився на ремені від штанів. І його просто залили бетоном у фундаменті. А коли нас привезли до Криму, я з розмови перехожих, які йшли біля будівництва, зрозумів, що в Україні трапилося щось страшне. За уривками бесід довідався про останні події і -- заплакав". Хто знає, як би склалося життя Андрія далі, якби не випадок. Одного з тих, хто охороняв рабів, прихопив апендицит і другий повіз його до лікарні. Тож будівельники, серед яких був і киянин, повтікали.
"Мені неймовірно пощастило, бо я зустрів друга дитинства, який займається перевезенням товарів, -- каже чоловік. -- Спершу він довго впізнавав мене, все не міг повірити у те, що я живий, а тоді перевіз мене через кордон. Щоправда, там собака москалів-прикордонників відчула людину і почала гавкати. То Валера пояснив, що я -- його п’яний брат, який загубив документи. А щоб точно повірили, віддав їм свою обручку, ланцюжок з образком і чималу суму грошей. Ось так я опинився вдома, хоча і нині мені в це не віриться. Дружина каже, що вже й не сподівалася побачити... Діти вже підлітки і нині вони звикають до мене, а я -- до них. Я лишав їх малими, тому вони мене майже не пам’ятають. Скажу відверто, я шокований тим, що нині відбувається в Україні через таку сусідку -- Росію. Шокований тим, що й нині тисячі українців їдуть на заробітки до ворожої країни. Після всього пережитого вважаю, що краще підмітати  вулиці в Україні, аніж будувати палаци московським олігархам".

Олеся МАКСИМЕЦЬ

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.