Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
середа
19
квітня
Випуск
№ 1315 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Усім, хто звідти не повернувся, присвячується [Випуск № 1289]

ВЗЯТТЯ ХРЯЩУВАТОГО 13 СЕРПНЯ 2014-ГО. РОЗПОВІДЬ МЕДИКА БАТАЛЬЙОНУ "АЙДАР". ЧАСТИНА 2


Продовження. Початок в № 37, 38

Дещо про героїзм. Його ніфіга не існує То факт. Аксіома. Буває страх. Буває безвихідь, цікавість, навіть дебілізм буває (на жаль, дуже часто). Буває обов’язок перед товаришами, бажання щось комусь довести, іноді втома від життя і того ж страху та бажання гідно закінчити... Бувають ситуації, коли доводиться виправляти чиюсь дурість або халатність. Різне буває …але то все не героїзм, то випадковий, фатальний, збіг обставин.
Збіг обставин, з якого вже потім за ЗП + преміальні, журналісти на замовлення влади зроблять героїзм. Звісно, це лише моя особиста думка, але жодна людина в своєму розумі не піде добровільно на смерть чи каліцтво, однак і немала частина людей навіть під загрозою смерті (під тиском обставин, від страху, нерозуміння чи юнацької бравади) можуть робити вчинки, що потім назвуть геройськими.
Але то все лірика. Продовжуємо.
Після "першого хрещення" танком відпочивати мені прийшлось недовго. Оскільки буквально через декілька хвилин з'явився якийсь грузин з вилупленими очима, що лементував про 300 -тих. Підскочивши до якогось хлопця - я побачив дрібно осколкові поранення ніг та рук. І ще одного з сильною контузією. Їх ми разом із грузином погрузили доЛади сєдан - баклажан (якоїсь чєтвьоркі) та повезли на аеродром, де по чутках був шпиталь 80 АМБр.
Насправді то дійство було геть дурне, бо хлопці були більш шоковані, ніж поранені, а шлях до аеродрому проходив по зоні, яка була нічийною. Таким чином заради двох шокованих бійців ми наразили на небезпеку і себе, і їх самих без нагальної на то потреби. Однак, на жаль, командира Докі з його холоднокровним розумінням будь- якої засади в той момент не було і ми пороли гарячку з дурним ентузіазмом, притаманним усім добровольцям. (Докі так потім і сказав "Дебіли!")
Поки ми доїхали, нас кілька разів обстріляли стрілкотнею і хтось ще намагався влучити ВОГом. Однак природжений талант таксиста грузина - шумахєра не залишив ніяких шансів нашим ворогам.
Залетівши на територію аеродрому та, об'їжджаючи нерозірвані міни, що траплялися по дорозі (які згодом мені прийшлось вивчити на пам'ять), ми питали дорогу в усіх, хто траплявся на шляху. Минаючи воронки на злітній смузі, ми таки дістались до бункера (бомбосховища, де був госпіталь, помешкання десантників та ставка їх комбрига Молота). Тоді я ще не знав, що той бункер, згодом, буде для нас,наче рідний дім.
Швидко вивантажуємо "трьохсотих" та повертаємось до с.Хрящувате, де ще йде бій. Заїхавши в село, я таки знайшов свою буханку та Ігоря - водія. Після чого, залишивши його із транспортом в умовному укритті за деревами посадки, я поскакав дрібними перебіжками вперед. Тоді насправді мене охоплював якийсь дурнуватий азарт.
Буквально вже за сотню метрів я знайшов Вову. То був хлопець із групи Аскольда, що ми з ними їхали в моїй буханці та розмірковували,спостерігаючи зоряне небо в забутому Богом селі… в мене в голові не вкладалось, що той, з ким ще пару годин тому ділили пляшку з гарячою мінералкою, тепер лежить бездиханний з кульовим пораненням шиї… Царство Небесне тому Воїну. Він точно був кращим за мене - такі думки тоді прийшли до голови.
Однак філософствувати довго не довелось, бо буквально за кілька хвилин я почув характерний свист мін з хрусткими та смачними розривами, що лягали за пів сотні метрів від мене.
- Лікаря! Лікаря! - та ні фіга я не лікар, навіть в моєму дипломі медучилища написане неполіткоректне та дурне формулювання "спеціальність " - медична сестра", шлях би трафив того, хто там таке написав після трьох років митарств за партою в білих халатах.
Та, незважаючи на надпис в моєму дипломі, рванув на крик. Перше що я побачив - перелякану дівчину! (слід зауважити, що возити із собою бабів на бойові було доброю традицію в батальйоні, бо, по-перше, з ними було цікавіше, по-друге, вони все одно б не відчепились, бо за розміром вави в голові могли дати фору багатьом представникам чоловічої статі).
Те Боже створіння із вилупленими, як у  собаки, волошковими очима з повним ентузіазмом в голосі відрапортувало:
- А я йому ботурфанола вколола! - Та чарівно посміхнулось.
Дивлюсь на пораненого, що лежить на плащ-наметі з травматичною ампутацією лівої кінцівки по середній треті стегна (простіше кажучи із відірваною ногою, що трималась лише на клаптику шкіри)… на фонтануючу кров із стегнової артерії та осколок стегнової кістки, що стирчить, наче переламана палиця. Пульс ледь прослуховується, ниткоподібний.
- Дурепа!, який  ботурфанол, джгут де?!!! - у відповідь ангельське створіння лише кліпає волошковими оченятами.
Намотую з усіх сил джгут на те, що лишилось від ноги, та прикидаю, скільки ж крові він втратив за ту хвилину, що я прогальмував під час обстрілу та біг до нього…Стегнова артерія. Серцебиття майже немає. Шансів теж. Разом із хлопцями під акомпанемент 120 - их тягнемо чоловіка до буханки, куди водій вже встиг перетягнути покійного Вову та привести ще одного глибоко контуженого хлопця, що виряченими очима дивиться то на покійного, то на відірвану ногу і геть нічого не розуміє, що відбувається навколо. Наче дурний репетую на всіх. Матом.
Завантажуємось та знов виїжджаємо на аеропорт.
Цікава річ. Із 300-ми значно легше, ніж без них. От коли доводилось їздити по тих тилах самому, то холодний піт виступав на спині і в животі від адреналіну крутило – страшно. А от коли в тебе є 300-ий, то вже нічого не хвилює, ну окрім того, щоб довезти їх живими до справжніх лікарів.
Поклавши на бокове сидіння пораненого та давши команду контуженому (що сидів за головою пораненого) підтримувати голову, летимо вже знайомою дорогою.
Лише зараз я зміг роздивитись чоловіка. Кремезний, років 50, і на подив дуже зосереджений і спокійний. Ані крику, ані стогону. Певно торпедна фаза шоку. В той момент я чомусь вирішив, що маю його тримати у свідомості, бо якщо він засне, то вже не прокинеться…Може воно й не так, але в той момент чомусь я був в тому переконаний. Вколов ще ботурфанолу та насипав до рота вміст пігулки трамадолу, що намутив її собі перед від'їздом, на випадок, якщо ногу відірве мені.. Кожен метр того шляху наче кілометр. Задля утримання бійця в свідомості починаю розмовляти.
Позивний!? Ім'я!? По батькові!? Рік народження, як звати дружину!? Діти? Боєць відповідає позивний - Сивий і так далі… І знов: Позивний?! Ім'я та по батькові, рік народження, як звати....?! І він знов відповідає…І знов я питаю, намагаючись не відпускати його руку та намацуючи пульс(який на руці вже не відчувався)… Не знаю скільки часу тривав той допит, та певно я його дістав своїми питаннями! Якщо чесно, то на той момент я був не більш адекватний, ніж він, чи контужений хлопець, а може і найменш адекватний серед усіх в тій маршрутці.
Знову по дорозі нас обстрілюють і тільки краєм ока відмічаю, що дірок в буханці стає більше, а звук такий ніби хтось молотком по каструлі лупить. Кричу матом на Ігоря, бо здається,що він знущається і буханка ледь їде. Техніка на висоті, як і зв'язок.
Певно я задовбав Сивого своїм допитом, бо він таки каже:
- Дохторе, а може я замість того всього буду „Отче наш” читати!?
- Давай! Тільки не спати! Внуки є?
- Так!
- Ну ти їх ще няньчити будеш! Точно! Обіцяю!
І сам собі відмічаю, що, хто я такий, щоб давати такі обіцянки….от … дебіл.
”Господи, Отче Наш” і далі по тексту … читаю разом з ним.  Страшно. Що я зроблю із своєю "сучкою" та двома гранатами, якщо натрапимо на якусь групу "братів"- росіян? Хіба що підірватись усім разом? Та періодично не прослуховуючий пульс змушує думати зовсім про інше.
Найцікавіше, що я взагалі не християнин, раніше був буддистом, тепер, мабуть, язичник…Однак в той момент певно так злякався, що геть забув про всі свої теологічні розмірковування. Та й насправді – „Отче наш” Будді в такій ситуації читати якось дурно, а молитви Перуну я не знав… А взагалі на війні атеїстів не буває. То факт. Амінь.
Ті 30-40 км мені здались не менш, ніж сотнею. Заїжджаємо до бункера, вискакують хлопці-десантники і виймають пораненого, вже на самому спуску до бункера чую: СЛАВА УКРАЇНІ!!! - ні той чоловік точно із заліза, бо я ні до того, ні після, не бачив, щоб хтось із подібними пораненнями поводив себе так спокійно.
Бункер аеродрому являв собою звичайне бомбосховище радянських часів, що його перетворили на госпіталь, штаб, та "располагу" для мешканців аеропорту в ті дні. Керував там усім Юра, полковник - анестезіолог зі Львова з бригадою анестів, хірургів та водіїв, що за сумісництвом були й стрілками, операційними братами (сестрами язик не повертається сказати), анестезіологами та санітарами. Навіть не спускаючись донизу, палимо по цигарці та знов вертаємось до Хрящуватого.
Цікаво, що по дорозі нас то обстрілюють, то хтось іздалеку нам руками махає - я навіть кілька разів тягнувся до автомата, щоб влупити по тих нахабних сепарах, що ніби глузуючи з нас, подавали якісь знаки із зеленки метрів за 300 від дороги. Слава Богу, я таки того не зробив, бо, як виявилось потім, то був мій командир Докі, що "закипів" по дорозі і марно намагався привернути нашу увагу до себе. (Він ніяк не міг зрозуміти, чого я мотаюсь із боку штурму до аеропорта, як переляканий і не завожу поранених йому)… Звісно, як завжди, зв'язок і координація засобами та особовим складом були на висоті. В тому сенсі, що рацій не було, мобілки не працювали, а поштові голуби в ЗСУ не передбачені. Я навіть не здивуюсь, якщо за той весь бедлам хтось потім ордена та медалі в якомусь штабі роздавав, після чого нагороджені під "Слава Україні!" заливались горілкою, в якомусь київському кабаку!... Та нас
те не обходить, як каже мій товариш, "після війни найбільше буде питань до тих, хто обвішається нагородами, наче виставковий пес на фотосесію".
Треба сказати, що в той день ми зробили ще дві таких ходки. Останню майже в темряві. Та коли приїхали, виявилось що Сивого ще навіть не взяли на операцію, бо у хлопців - хірургів в той день був аншлаг і бенефіс.
Операційна із себе уявляла невелику кімнату в згаданому бомбосховищі, відгороджену нарами та ящиками з медичним барахлом, що його із собою привезли зі Львова Юра та компанія. Два топчани (що заміняли операційні столи), стерильний стіл, та "обідній" стіл навпроти (що за ним завжди збирались на вечерю, іноді навіть під час того, як хтось оперував), тут же нари, де жив Юра і команда та телевізор…
Як раз до нашого приїзду Сивого беруть на операцію. Окрім, як ампутувати, варіантів немає, та й взагалі при такій втраті крові шанси 10 до 1, зовсім не на його користь.
Але хлопці боролись. Вперто і з надією вони робили все що могли і навіть більше.
Цікаво, що коли треба було ампутувати кістку – виявилос, що пилка "Джиглі" в якійсь дуже далекій шухляді і шукати її немає часу. Не довго думаючи, хтось притарабанив штик-ніж! Після недовгого консиліуму було вирішено, що такому воїну за честь робити ампутацію саме штик- ножем ( тим паче альтернативи не було). Ніж нашвидкуруч стерилізували та ним же й зробили ампутацію кістки.
Взагалі те таїнство виглядало, наче бригада механіків „Формули один” намагаються якнайшвидше полагодити болід. Над пораненим ворожила ціла бригада шаманів: над культьою "танцювали" хірурги Валєра та Ростік, над Сивим анест Юра з колегою, а замість апарата штучного дихання - працювали водії, пересічні бійці разом зі мною. Усі качали по черзі, по 30 хвилин кожний, амбушку (то така хрєнь, схожа на м'ячик для регбі, що приєднуються до трубки з легенів і качає повітря). Не слабо доставляв пікантності та антуражу артобстріл, що тривав на дворі: стіни ходять ходуном, штукатурка сиплеться на операційне поле, хлопці матюкаються, а під ногами лазить кіт на ім'я Штик, що якось просочився в бункер і так, як і ми, ховався від обстрілів. Прямо кіно, мать його так. Дурдом.
Та, не зважаючи на погану погоду, операція пройшла вдало. Насамкінець правда наш прооперований відмовився давати тиск, бо певно водичка що в нього налили не дуже могла замінити крововтрату. Тому знайшли бійця із групою крові, що відповідала групі вибитій на УНСОвському хресті на грудях бійця. Та й мені кортіло якось долучились до процесу, бо як - ніяк наобіцяв йому (Сивому) різного здуру. Тому разом, з чотирьох рук, майже одночасно, здаємо кров що її відразу заливають прооперованому.
- Не дихати! - за півгодини каже Юра, - тиск 70… може пощастить…
- Поплюйте, щоб не зурочити! - хтось жартує, відганяючи кота ногою, що вже підкрадається до тазика із закривавленим матеріалом.
Усім дуже хочеться, щоб пощастило. Усі „не дихають".
Після того всього куримо, випиваємо якогось чудодійного напою з амбітною назвою "Джин", що його роблять хірурги зі спирту та тільки їм відомих таємних інгредієнтів та розмовляємо… Увесь день, наче в тумані. Стоїмо під зоряним небом, над тілами 200-х, що тут же, перед входом, розкладені на закривавлених носилках і споглядаємо спалахи на обрії. Палимо. Навіть не віриться, що це все реальне. Що це все насправді відбувається з нами. Однак, насправді, відчуття просто неймовірні, бо можливо, сьогодні вперше в житті ми зробили щось варте, справжнє. Я - так точно…
Андрій Плохіш

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.