Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
20
серпня
Випуск
№ 1333 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Усім, хто звідти не повернувся, присвячується [Випуск № 1288]

Продовження. Початок в № 37

Рейд
Одного разу мене ледь не вбило…
Ні, не так, одного разу я думав, що мене вбило!
Бабах!! (- Ого! - як би сказав мій товариш Лаврентій Павлович ), словами те відчуття передати важко, але я спробую.
Ні фіга собі!… - як би сказав Німець - Царства йому Небесного…
Підперши наплічником, одягненим поверх броніка, якусь бронетехніку,  намагаюсь вгамувати адреналін і перевести подих. Захлинаючись розплавленим серпневим повітрям, перемішаним порохом, випаровуваннями асфальту та луганським пилом, я відчув той самий перший в моєму житті …:
БАБАХ!!!....Глухий і водночас всепроникаючий звук. Ніби якісь міфічний Тор лупонув щосили своїм молотом по самому Сонцю! Земля мене підкинула догори, обдавши ще гарячішим повітрям, ніж те, яке кілька секунд назад мені пощастило ковтати. Від піднятого навколо пилу стало темно і я рефлекторно заплющив очі. Першою думкою було – це все! Невже так швидко?
Мабуть, коли я розплющу очі, то побачу свою відірвану ногу, обломок кістки та, як кров хлеще із пораненого стегна… Ну навіщо так швидко!!! Я ж тільки почав...
Думки, переганяючи швидкість світла, відносили мене назад, в минуле. До тих часів, коли в дитинстві я уявляв себе безстрашним лицарем, коли брав участь у дворових баталіях та відчував себе справжнім воїном та переможцем, розквасивши носа в юшку якомусь арабу на дискотеці. До тих часів, коли я безталанно марнував своє життя в нудному офісі ТОВ «НІОЧЬОМ». Змарнованих кохань. До перших сутичок на майдані та тієї проклятої ночі, та страшного ранку, коли полихали профспілки та падали люди від невидимих куль…. І на кінець, до розпачу від початку війни та учебки для довбанутих добровольців…
Там ніхто не казав нам, що так буде…Там ми усі такі гарні, такі тактичні, в новеньких камках та розгрузках (куплених хто як, за останні батьківські чи волонтерські кошти), зі страйкбольними приводами відпрацьовували тактичні навички: штурмували будівлі, ходили змійкою, збирались у пружинку, повзали по лісі на пузі та згодом відчували себе справжніми командос.
Там ми уявляли собі війну, кожен по своєму. В своїй уяві ми бачили кіно про Рембо, універсальних солдат чи нестримних бойовиків зі Сталоне, що набігу розстрілюють цілі армії супостатів… Ні, звісно, обмірковуючи хлоп΄ячі фантазії в курилці, ми розуміли, що так, як в кіно, не буде… Але щоб таааака засада! Засада, масштаб якої можна порівнювати лише із масштабом ненажерності наших політиків помноженим на «совковоє армейскоє разгильдяйство». Коротше уявити таке не зміг би навіть найзбоченіший із голлівудських сценаристів…а ми й поготів…
Бабаххх !!!- не встигнувши перевести подих від першого розриву та навіть не розплющив очі, спиною відчув другий …. Враження таке, якби тебе посадили у величезний дзвін і, скажений від утримання монах, почав щосили дзвонити… У вухах від другого розриву був лише свист… І якось, раптом, стало дуже тихо, навіть стрілкотня та розриви гранат навколо кудись ділись… Намагаюсь поправити з’їхавший на обличчя шолом, яким я вперся в якусь залізяку, обливаючись потом та вдихаючи густий пороховий дим, повільно розплющую забиті пилом очі.
Я вже готовий був оцінити масштаб своїх летальних ушкоджень … І може навіть крізь пекло порохового диму та піднятого вибухом пилу розгледів власні берці та ствол своєї сучки ( так в нас прийнято називати АК74У), в яку я вчепився як потопаючий у нікчемну щепу… Як раптом третій розрив змусив мене підскочити …
Бабах… Від третього розриву я, як той кіт, що його підкидають до стелі, щоб подивитись чи приземлиться він на лапи, перевернувся та став рачки… Певно зі сторони я виглядав вкрай кумедно, але в той момент мені було зовсім не до сміху… Однак дебільний комізм ситуації та гротескність того, що відбувається, наштовхнула мене на думку, що щось тут не так! Мене мало вже розірвати на шматки, але я стою тут раком, як баран, і, захлинаюсь пилом посеред траси Луганськ- Ізварене, підпираючи боком якусь броню та намагаючись натягнути собі шолом з голови до низу…
- Плохіш, Плохіш!!! – я ледь розчув крик когось із кювета, що був метрах в десяти від мене. Хто саме кричав, я так і не зрозумів, але нехай буде щастя цьому доброму Чоловіку.
- Плохіш (таким був мій позивний), вилазь з-під танка!!! Ти що, оглох?!
- Сюда, бистрєє , дебіл! – якийсь інший вже голос лунав із-за завісу пилу.
Я, підскочивши не гірше олімпіського чемпіона по бігу з перепонами, брязкаючи усією навісною облудою, що я поначіпляв на себе для пущої тактичності перед першим боєм (і, як потім з΄ясувалось, «нахрєн не потрібною») в декілька стрибків здолав відрізок до обочини і під істеричний регіт моїх побратимів скотився в кювет… Від адреналіну розтягнуло посмішку і таку дурновату легкість - як би ти тільки що вискочив із швидкісного потяга…Небо було синє-синє – залите сонячним світлом і легенькій вітерець колихав гілки дубів….
Насправді ситуація виявилась напрочуд простою - всі описані вище події тривали не більше хвилини. В той день нам було поставлено задачу штурмувати населений пункт Хрящувате – передмістя Луганська. Штурм відбувався в кращих традиціях добровольчих батальйонів – пішки, поперед броні, по головній трасі. Так сталось, що свого командира і свій підрозділ я загубив десь по дорозі (пізніше з΄ясувалось, що в УАЗіку[ таблєткє] закипів двигун, але ніхто цього не помітив, рацій не було, телефон не працював…)
Тому, взявши командування водієм Ігорком [ну, як взявши командування – просто Ігор сам всрався і сказав, що він водій і хз, що робити далі ] на себе, прийняв рішення вступити в бій окремим надпотужним підрозділом, що складався з мене – санінструктора батальону Айдар і водія "таблєтки". Таким чином, ми кинули на краю посадки нашу бойову машину і вступили в бій… Тобто всі побігли вперед, стріляючи кудись по кущах в сторону крайніх хат того нещасного села… І ми побігли так само стріляючи в нікуди, але створюючи при цьому не аби-яку «плотность огня». Перебігаючи, як вчили, від укриття до укриття я потроху освоївся, перший адреналін вгамувався та ставало ясно де йде [двіж] і куди треба бігти… Перша на моєму шляху трапилась БМП з прикомандированими до нас хлопцями з 24ки, які тулились за бронею і переляканими очима визирали в сторону вже зав΄язавшогося бою. Я запам΄ятав, що хлопці були дуже молоді – найстарший виглядав як старшокурсник. Присісти там можливості не було, а бронежелет з боєкомплектом[БК] та санітарний ранець важили не менш 40 кг і дуже хотілось зайняти якусь зручну позицію, щоб таки дістати ворога. Природна цікавість та азарт штовхали мене вперед – в вирій подій… Я стартанув щосили до якоїсь ямки на обочині – та тут же вискочив з неї так, оскільки десь, зовсім поруч кілька куль розрили землю та хтось крикнув не лазити по обочині – розтяжки! От так я і перебігав від однієї броні до іншої. За кожною хтось ховався, я обливався потом та задихався від спеки та пилу… І так поки десь на передньому краї, прямо посеред траси на в’їзді в село, я не знайшов броню, за якою ніхто не ховався…Бігом, прихилившись до землі і нічого не бачачи від з’їхавшого шолома , я метнувся за укриття. Всівся, опершись наплічником об трак танка… Танка Т64, який в той саме момент вирішив відкрити вогонь по сєпарам.
З того часу все змінилось… Було ще безліч моментів, коли хололо серце, стискався в камінь шлунок, німіли ноги від розривів поруч крупнокаліберної арти , «ложились гради» чи свистіли кулі. В голові проскакувала думка: Ну все, кінець!, Цього я вже точно не переживу! … Та кожен раз лишившись живими, ми шмати своєї душі лишали там. Поки не лишилось нічого…
І тепер я точно знаю - ми трупи, ми [грьобані] живі трупи – наші душі вже давно там... Разом із тими, хто не повернувся… А тіла, по інерції, ще топчуть цю землю… Але той, хто побачив врата Вальхали, рано чи пізно прийде до них….
Андрій Плохіш
Далі буде...

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.