Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
вівторок
18
липня
Випуск
№ 1328 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Українська кров [Випуск № 1287]

Невизначеність завжди породжує зловживання, бо все, що належить усім і нікому конкретно, стає ласим шматочком і предметом особливого зацікавлення спритних на руку професіоналів. Маніпуляції та махінації, пов’язані із землею, мабуть, є наймасштабнішими з усього масиву відносно законних і незаконних оборудок у країні, а суми, отримані від цього, навряд чи поступаються надходженням від продажу енергоносіїв чи наркотиків. Чому ніхто не ризикне взяти нарешті на себе відповідальність і впорядкувати земельне питання в Україні, виписати прозорі правила й запровадити чесні закони? Невже так складно знайти розумне вирішення проблеми й залишитися при цьому живим, здоровим і на плаву? Невже земля досі є в Україні кривавим ресурсом, за який упродовж історії було пролито ріки крові та сліз, і є ризик, що схожа катавасія вибухне знову вже у ХХІ столітті?
Насправді відповідь ховається навіть не десь у золотій середині, а збоку. Ризиків і справді чимало, небажання ставати крайнім теж є. Але пояснення можна шукати і в традиційній недолугості української влади, яка «поки грім не вдарить, не перехреститься», і в тому, що «в каламутній воді легше рибку ловити», і навіть у таких притаманних їй, на жаль, останнім часом рисах, як захланність, тупість, недалекоглядність та безхребетність. Вирішити проблему все ще можливо, але лише в контексті повернення землі в руки справжнього господаря. Тільки той, хто справді знає ціну землі, любить її, вміє знайти з нею спільну мову, відчуває її потреби й характер, врешті, живе на ній і не збирається нікуди втікати, зможе гіпотетично відкрутити колесо історії назад і повернути Україні давно забуту славу легендарної житниці Європи.
Очевидно, що оптимальної моделі, яким би мало бути це повернення, сьогодні не існує, надто багато втекло води відтоді, коли українець був господарем свого клаптика поля, виїздив на нього кіньми чи волами та господарював так, як навчився від діда-прадіда. Воли виздихали, кіньми багато не нагосподарюєш. Великі земельні корпорації якраз і захопили майже всі родючі ґрунти країни завдяки тому, що бідний селянин не в змозі обробляти милостиво даровані йому державою гектари. Та й чи вміє той селянин їх ще обробляти? Чи хоче? Чи є сенс віддавати йому ту землю, дозволяючи вільно продавати? Чи не скуплять її миттю добрі люди, прирікши села на остаточне вимирання, і тоді Україна за кілька років перетвориться на згарище, як після Батиєвого набігу? А може, не варто переписувати Конституцію, хай земля залишиться у власності держави, а першочергове право її обробляти з гарантованою можливістю спадкової оренди матиме селянин, якому держава створить усі умови для господарювання, стимулюватиме, надаватиме кредити, звільнить на перших порах від податків, ну й, звісно, обмежить у розумних масштабах не лише орендовані площі, а й можливість передачі їх у суборенду чи перепродажу. Дискусії тривають.
Звісно, все це трохи схоже на божевільні фантазії, втілення яких видається малоймовірним і впирається чи то у відсутність вищої волі майже всюди та у всьому, чи то в брак здорового глузду, якого теж негусто. А після блискуче проведеної операції «приватизація», яку пережила країна, сподіватися, що хтось візьме й створить прозорі правила гри, взагалі щонайменше наївно, якщо не абсурдно. І все-таки ризикну ще раз нагадати, що йдеться не про якісь заводи, пароплави чи інші рукотворні надбання, вартість яких може коливатися відповідно до їхньої прибутковості чи понівеченості. Йдеться про землю, ціна якої в Україні ніколи не вимірювалася лише грошима, хоч би якими золотими вони були, — частіше кров’ю. Врешті, земля в Україні — це і є кров.
Роман Малко

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.