Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
п'ятниця
8
грудня
Випуск
№ 1349 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Усім, хто звідти не повернувся, присвячується [Випуск № 1287]

Друкуємо спогади воїна батальйону „Айдар” Андрія Плохіша, який пройшов усіма пеклами війни на Донбасі, і, який іронічно та правдиво  описує пережите ним особисто, героїзм наших хлопців, ідіотизм командирів, будні та бойові подвиги українців.


Рейд

Рівно два роки тому...
Ніби довжелезний залізний змій колона повзе по розпеченому сонцем луганському степу. …Жарко, як в пеклі.
Змій пірнає в яри та, наковтавшись пилюки, виринає на наступний пагорб, лишаючи по собі сліди залізних траків та потоптану кукурудзу. Змій просувається таким чином вже більше дванадцяти годин. Для нас цілу вічність.
Якби якийсь Тарантіно разом Кім Кі Дуком та Кустуріцею схотіли відзняти продовження «Безумного Макса», тільки в більш трешевій версії 18+, від нашого вигляду їх би трапив справжній оргазм! Айдар на марші видовище епічне! Розмальовані та роздовбані лєкговушкі, „нива” з причамбеленим замість ляди АГСом, Урал із ЗУшкою, срібляста беха Х5 (беха в сенсі бмв а не бмп))) – для контрасту, розмальовані мінівени червоно-жовтих кольорів [певно для маскування… але на справді які були], Жигулі – пятьоркі – сємьоркі та інший залізний мотлох перемішаний із кількома танчиками «останньої моделі» -Т 64, трійкою бех (БМП 1) та парою БТРів 70, та ще кілька переламаних бортів. Пекло на колесах.
На тому всьому всередині, зовні, зверху та, чіпляючись хтозна як, їде Айдарівське кодло. Кодло не зовсім те слово, вірніше зовсім не те - та судячи з вигляду того суспільства та способу, в якій вони пересувалось, інакше це дійство не назвеш.
Усі вони героїчні хлопці, з розльотом «по жизні», від Євгена кандидата наук – старшого наукового співробітника, чи Володі, успішного бізнесмена з Галичини до Ігора – комбайнера із Слобожанщини або Падре – мадрівного лицаря домініканського ордену, що йшов у хрестовий похід на схід (не певен що сам Домініканський орден знав про свого апологета на сході Вкраїни, та менше з тим…Лицаря). Вчителі, менеджери, ріелтери, лікарі, науковці, мерчендайзери, банківські службовці, будівельники, таксисти під керівництвом пілота – адвоката. Більшість з них навіть стркову не служили до тих подій.
Більшість, перелічених вище, сюди привела вроджена [чи набута] вава в голові. Амінь. (То були справжні Люди і мені навіть не вірилось, що за роки розбещенної та зневіреної «незалежності» могли зберегтись, вирости, виховатись такі Люди. Але це факт. Дія народжує протидію і на кожного рєшалу – комерса, метросексуала чи міського гедоніста знайшовся такий собі Лицар з вавою в голові (як би про те сказала моя мама). Але…
Змій, вивергаючи чорний дим та піднімаючи купу пилу, кашляючи та матюкаючись, проскочив Луганський аеропорт (той що донедавна був в облозі) та вискочив на лани. Сіра, наче цемент пилюка, погоріла пшениця та переорана артилерією кукурудза. У кожного з нас крутило в животі від адреналіну та безсонної ночі, що провели її у дорозі та у якомусь Богом забутому селі на підступах до аеропорту. Та змій, не зважаючи на наші відчуття, сунув вперед.
Перша цікавинка, що трапилась – свічка. То був вогняний стовп заввишки з будинок з переплавленою в радіусі 50 ти метрів землею, що виривався з підірваного нафтопроводу, чи газопроводу. В 20 ти метрах від свічки валявся понівечений кусок труби розміром з автоцистерну. Грандіозне видовище.
Хлисткий наче батіг звук і змій зупинився. Снайпєр. Зєльонка на трі часа. Огонь! Атставіть! Огонь! По позиціях! (я як вчили на КМБ вискочив та зайняв місце за переднім колесом своєї буханки)
Наступні дії мабуть привели би в ступор бувалого ГРУ шника, чи якогось піндоського командос. Бо після тих кількох пострілів народ повивалював з машин і відкрив шквальний огонь у відповідь з чого попало. Тут був і ДШК, і ПКМ, автоматні черги, і підствольники. Навіть знайшлось кілька ковбоїв, що палили з власних пістолів, один навіть з двох рук, супроводжуючи  дії нечленороздільними криками в бік ймовірного ворога. Психічна атака вдалась. Бо… або ми влучили, або снайпер обі...вся, бо з того боку більш ніхто не стріляв. Ще якійсь час потому ротний бігав вздовж змія й копаками пояснював ковбоям, що команда припинити вогонь розповсюджується не тільки на постріли чергами а й на поодинокий вогонь теж.
Воїни позалазили по автівках та змій рушив далі…
***
Треба сказати що на той штурм збирались три дні, за які встигли разів з надцять зібратись та майже «вишукуватись» на плацу звільненої від ментів та сепарів (що в ті часи було майже тим самим) школи міліції.
Між тим шикування було вкрай цікавим заходом! Все починалось з того, що хтось ліниво, та розпливаючись від спеки казав «на построєніє». Але така новина нікого не бентежила, під звичне «угу» усі продовжували займатись нічим. Потім, хвилин за двадцять, знов прокочувалось «построєніє…», і народ, матюкаючись, починав рух в бік плацу.
Так, як і в театрі, десь після третього дзвоника більша частина вивалювала на плац, де вже чекав комбат, попутно вичитуючи першого ліпшого, що трапив йому під руку. Далі була «пламєнная рєчь» комбата про те , що він знає «що коні застоялись» але «вот-вот» ми вирушимо на штурм чогось[чого саме то воєнная тайна], і всі мають бути готові та тверезі. Від чого народ галдів, «старики» улюлюкали в передчутті, новобранці полякались, кухня там же чистила картоплю, а за спиною комбата Німець забивав молотком патрони до ЗУшної ленти. Мабуть коли Кортес вирушав в похід на ацтеків, або Запорожці на турок, то виглядало приблизно так само…
Оскільки за кілька днів таке дійство відбувалось з десяток разів, цілком зрозуміло, що терпець воїнам таки уривався. І коли всі вже зневірялись у будь яких «воєнних маньоврах» та порозбрідались по місцевих нєвєстах та генделях, у звичайний армійський спосіб, тобто через заднє місце, приходив наказ!
За пів години висуваємось.
Після чого почався справжній бедлам! В кого незаправлена, чи не заводилась машина(тече масло\зклинило міст\здох акум etc.), в кого немає БК, хто ще зі вчора загубився, а кому взагалі нема на чому їхати, чи нема автомата та не вистачає інших «аргументів». Мені в загальному хаосі вдалось «під шумок стьобнути» «муху» (коли я на це все дивився, то навіть уявити собі не міг, що ми окремий штурмовий батальйон і що я/він/воно/вони зможемо хоч щось у військовому сенсі. Натомість мої сумніви в боєздатності нашого підрозділу розвіював командир медслужби Докі, що гладив бороду, закочував очі і вимовляв своє епічне «Дебіли» і «Нє бздєть»)
Однак, треба віддати належне, за 45 хвилин ми таки вирушили. Оскільки медслужба, куди мене розподілили, була найбільш організованою частиною нашого бату (ну якщо не брати до уваги тодішнього начмеда Гамадрилича, що я його ніколи не бачив, але часто чув, що його десь виловлювали п’яним в дупель в радіусі кількох областей від зони АТО) ми завантажились та виїхали вчасно. Надпотужне військове угруповання, що складалось аж десятка машин і одного УРАЛа було готове для виконання будь яких завдань, навіть якщо б нам тоді сказали узяти штурмом Рубльовку в Маскві, то максимум народ запросив би більше БК та бензину.
- А чому нас так мало? Хіба то весь батальйон?
- Нє бздеть!... – коментував то дійство Докі.
В останній момент виявилось, що штурмовому відділенню з п’яти молодих хлопців не стало транспорту, бо якійсь грузин на якійсь сємьоркє поїхав у розвідку. Тому було вирішено, що вони їдуть з нами на санітарці. Командир відділення Аскольд – чоловік до 30 з вусами, як в американських копів, та гострим поглядом, як в якогось хорта, був на перший погляд антиайдаром, увесь виправлений, віддавав накази наче  справжній військовий, хоч як і більшість з нас, в армії не служив.
- От ще один,…кіна надивився! – коментував хтось.
Таким чином колона вирушила. І, ще недозмій, повільно просуваючись між селами та хатами, розростався. Із-за хат, кущів і перехресть, по дорозі долучались все нові й нові машини з людьми, доки колона не розтягнулась десь на кілометр. Швидкість та скритність пересування зашкалювали! Бо, по-перше, куди ми мали їхати знав тільки комбат. По-друге, комбат десь пропав по дорозі. По-третє, ми постійно когось чекали, бо або в черговий раз ламались машини та хтось не встиг приєднатись, або командування збиралось на нараду «де ми зараз є, куди нам їхати і що робити далі». Зазвичай в подібних дискусіях мав рацію той, хто гучніше за всіх волав та махав рукуами/пістолем/автоматом.
В такий спосіб ми минули декілька сіл та одне містечко й опинились на якомусь перехресті, в якомусь, Богом забутому селі (хоча по -правді, складалось таке враження, що тут усе Богом забуте) . Було вже за північ.
Я вже  думав поспати, однак мій сон перервав прикрий випадок.
Скрип гальм і бабах… потім:
-Що за єрунда. Ідіоти! Та пішов ти! Та сам пішов! В цілковитій темряві освіченій гротескним місяцем з’явилось обличчя ротного – Золи.
Зараз приб’ю його! Ну що за дебіл! Спакувати його!
П’яний Славік вдарив ЗУшку об танк. То по нашому. Без коментарів.
На превеликий жаль того Славіка спакували скотчем і засунули до моєї санітарки під охорону Аскольда.(Слава рідним Богам він недовго докучав, та був швидко звільнений (мотивуючи свої прохання «а вдруг засада!») але при тому встиг якось зжерти кавун, що ми його з собою взяли).
Зоряна ніч, місяць такий яскравий що, здається, й не місяць зовсім, а якась гіперболізована театральна декорація. Світло, як вдень. Треба відпочити, але думки… Якщо покласти під голову шолом, на кшталт подушки, то можна досить зручно влаштуватись, ніколи б не подумав. Цікаво де ми зараз і що буде далі… Які дивні думки приходять в голову вночі: Чому? Чому місяць? Чому зорі? Чому ми тут? Чому війна?… Цікаво, ті хлопці на чолі з Аскольдом що повлягались поруч в цьому кюветі … чи всі вони повернуться с цього рейду? Чи повернусь з нього я?..
Однак спимо недовго, чутно наростаючий гул важкої техніки. До нас приєднується броня з 24- ки і ми разом вирушаємо далі. Змій завдяки танкам и бехам збільшуться ще на сотню метрів і ми повзем по нічних ланах до якогось села. Там ми зупиняємось і приходить команда відпочивати. Спимо декілька годин. Хто як: я сидячи в машині, а мої більш продумані товариші в якомусь курнику неподалік. Зранку ніхто не снідає. Передчуття бою та адреналін перебиває відчуття голоду. Народ забиває останні незабиті магазини, поправляє розгрузки та з’ясовує задачу – таки якого ж рожна ми сюди приперлись(бо ми тут вже були). А задача проста – оточення Луганська, ми як штурмовий підрозділ маємо зайняти передмістя Луганська с. Хрящувате та протриматись там два дні, поки до нас не прийде підкріплення ЗСУ – танки, гармати, коротше браві хлопці з гелікоптерами та смерчами – ураганами. Народ улюлюкає наносить бойову розкраску, мотається помаранчевим скотчем, після чого всідається на змія та й вирушає.
***
Після обстрілу снайпера змій впирається в крутий підйом – машини, закипаючими двигунами, рвуть суху, наче прах землю, намагаючись той підйом подолати.
БА-БАХ– на цей раз бачу величезну чорну хмару на самому підйомі, в голові змія, та підлітаючі високо догори колоди, що були прив’язані до бортів головної бехи. І знову змій зупиняється….
Заміновано, дорогу заміновано… - проноситься вздовж змія. Біжу наверх, бачу розкурочений зад бехи, злетівший набік трак і розкиданих навколо хлопців. Хлопцям пощастило, що вони сиділи зверху та вибухом їх просто порозкидало. Обійшлись вони, Слава Богу, переломами та контузіями. А ще пощастило, що поїхали додому раніше, ніж змій встиг залізти в пекло. Санінструктор 24- ки відмовляється від нашої допомоги, хлопців грузять в якусь з машин і відправляють до бункера в аеропорт.
Насправді більш невдалого місця для зупинки годі й було шукати: на три години зліва вдалині вже видно Луганськ, жодного укриття, ще й крутий схил, посередні якого ми стали! Більшість машин просто не зможуть з нього рушити уперед. Мабуть проти нас воюють такі ж телепні, як і ми… або нам просто щастить. Народ так само ліниво вивалює з техніки. І ховається від спеки під бронею. Розпаковуються сухпаї та вода. Чекаємо поки нас накриють…але минається!
Десь за години півтори дорогу перевірено і змій рушає далі, наша буханка ледь долає той схил, проїжджає повз підбитої бехи та набирає швидкості. Ворог вже десь дуже поруч, по починається стрілкотня і над машиною явно чути свист куль.
За кілька хвилин зав’язується бій. Більшість під прикриттям броні просувається вперед, а вслід за ними підтягуємось ми із буханкою. Так доходимо до траси Луганськ-Ростов, десь попереду в 200-300 м від нас с. Хрящувате. В кращих традиціях штурмових операцій уся техніка вишикується по трасі в колону (певно, щоб легше було розстрілювати) та за спинами хлопців починає просуватись в бік села. Після чого я залишаю водія разом з буханкою, а сам починаю просуватись вперед, де вже повним ходом йде бій…Так починався останній великий рейд Айдара та, мабуть, найтрагічніші події для нашого бату.
Тільки Айдарівців (а ще були 80ка, 24ка та 128) в тому поході на Хрящувате та Новосвітловку загинуло 25 чоловік, і все заради того, щоб на День Незалежності нас зрадили і відступили, лишивши нас фактично в оточенні. Але то інша історія, яку(якщо буде час та натхнення) я напишу пізніше.

Андрій Плохіш
Далі буде...


до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.