Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
22
травня
Випуск
№ 1320 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

ЧОРНИЙ ВЕРЕСЕНЬ І КРИВАВА РІЗАНИНА [Випуск № 1285]

Радянська  історіографія  строго  замовчувала  негативні наслідки “золотого вересня” для населення Західної України.
Питання про масові  примусові переміщення  населення із Західної України і Західної Білорусії у 1939–1941 роках не випадково не обговорювалися в колишньому СРСР. Факт цей довго замовчувався і залишався “білою плямою” в історії.
З Червоною армією чимало краян пов’язували надії на справедливе визволення з під влади Польщі й краще життя. Найпопулярнішими кроками нової влади стали експропріація маєтків польських землевласників з обіцянкою перерозподілу їхньої землі між українськими селянами, державних установ, судочинства ; поліпшення медичного обслуговування, особливо на селі. Однак «ейфорія визволення» швидко минула, розпочалася «радянізація» – запровадження нових радянських порядків у суспільно-політичному, соціально-економічному та культурно-освітньому житті західноукраїнського регіону.     
Ось як про ті вересневі дні, коли частини Червоної Армії вступили в наше місто згадується в архівних документах. Виконуючи наказ командира 45 стрілецької дивізії, передовий загін, що складався з окремого танкового батальйону, батареї протитанкового дивізіону і мотороти, 17 вересня 1939 року о 18 годині увійшов без бою в місто Рівне і був зустрінутий населенням з квітами і співом «Інтернаціоналу». Вийшовши за місто, загін розташувався на відпочинок, організувавши кругову оборону. 18 вересня о 14 годині місцеве населення повідомило, що на станції Рівне стоїть чотири польські ешелони військових вантажів, готових до відправки. Офіцери з гвинтівками збирають населення ремонтувати залізничну колію, зруйновану німецькою авіацією.
         Командуванням радянськими військами було прийнято рішення трьома танками вийти на станцію і не дати польським офіцерам вивезти ешелони. Приїхавши на станцію, командири танків почули перестрілку між польськими військами і групою бійців окремого танкового батальйону. Танки негайно відкрили вогонь з гармат і кулеметів. Лише після 30-хвилинної перестрілки поляки здалися. В результаті бою було захоплено 4 ешелони військових вантажів, 2 танки. Близько 300 офіцерів і солдатів було взято в полон. Після відправлення ешелонів у тил, танки рушили виконувати попереднє завдання, здійснюючи нічний марш в місто Луцьк.
В самому ж місті місцевим населенням розпочалося активне розброєння поляків. Робітники озброювались відібраними в польській армії гвинтівками і револьверами, ставали основою організації робітничої дружини в місті. В другій половині 18 вересня 1939 року по місту були розставлені пости біля найважливіших державних і військових об’єктів (державних і приватних банків, вокзалу, різних складів, військових споруд тощо). Однак більш офіційною організація робітничо – селянської міліції відбулася з 22 вересня, коли актив міста, зібравшись на загальні збори, виділив четвірку для справжньої організації робітничої дружини. Місто було розділене на шість дільниць, на чолі яких були поставлені вірні радянській владі люди, в основному колишні підпільники і політв’язні. Дружинники боролися зі спекуляцією, розв’язували конфлікти з квартирних питань, виявляли і вилучали зброю, приховану колишньою польською верхівкою: осадниками, офіцерами, поліцією, поміщиками, промисловцями.
Ще до створення Рівненської області на території Волині для керівництва радянськими тимчасовими органами (міськими й повітовими тимчасовими управліннями і селянськими комітетами) керівництвом Військової ради Українського фронту постановою від 3 жовтня 1939 р. було утворене обласне тимчасове управління з центрами у Луцьку , яке очолив В.А.Бегма (колишній секретар Київсього обкому КПбУ по кадрах). В максимально короткий термін були ліквідовані державні органи Другої Речі Посполитої. Для встановлення нового порядку приїздили партійні й радянські працівники із східних областей УРСР.
В Рівному в приміщенні колишньої міської управи розмістилось Тимчасове управління міста на чолі з тов. Горбатенко. Апарат Тимчасового управління в основному складався з службовців колишньої міської управи. Допомагала їм в наведенні порядку, «знешкодженні ворогів» в місті робітнича гвардія. В документі згадується випадок, коли гвардійці вислідили і спіймали помічника воєнного прокурора Варшави, який утік до Рівного.
Щоб привернути населення до радянського суспільно-політичного устрою, нові органи влади спрямували зусилля на розв'язання проблем життєдіяльності міста, налагодження роботи закладів торгівлі, охорони здоров'я, освіти, комунальних служб, допомоги біженцям, ліквідації безробіття тощо. Вже на кінець вересня місцева влада доповідала про те, що всі комунальні заклади працюють, лікарні і госпіталі забезпечені продуктами. Розгорнулась робота по ремонту шляхів і мостів. Магазини і лавки відкриті. Хліб продається за старими цінами. Газета «Правда» писала «Місто відчуває одержану свободу, радіє їй і сповнюється палким бажанням будувати нове життя».
Управління містом виконувало завдання по радянізації, складовими чого стали націоналізація банків, промисловості, конфіскація поміщицьких і церковних земель, створення нової – адміністративної моделі управління, українізація освіти, літератури, мистецтва, які йшли поруч з комуністичною ідеологізацією культурної сфери.
Уже 17 вересня Червона Армія „звільнила” Тернопіль, Збараж, Рівне, Дубно, а наступного дня — Луцьк і Станіслав (нині Івано-Франківськ). Почався масовий всенародний рух на підтримку армії-визволительки. Це було великим святом і водночас сподіванням українців на кращу долю. Саме тому Червону Армію вітали на Збручі, тобто на кордоні, з синьо-жовтими прапорами, квітами й хлібом. І галичани, і волиняни, пише В.Сергійчук, мали надію, що визволителі з-під польського гніту принесуть у їхній край справедливий правопорядок, повагу до місцевих звичаїв. Але несподівано для себе вони побачили абсолютно іншу картину і були шоковані поведінкою визволителів, загальним рівнем культури, відвертою зневагою до людини, життя якої зовсім не цінувалося.
За наказом військового командування полонених, арештованих польських урядників, а потім і мирних жителів розстрілювали в такій кількості, що прокурор 6-ї армії звернувся із особистим листом до Сталіна. З прокурорських донесень дізнаємося про величезний розмах мародерства та грабунків з боку офіцерів. Лише один приклад. Лейтенант Черпаков, виламавши двері приватного магазину в Тернополі, разом зі своїми підлеглими повністю його пограбував. Нова влада факти безчинств не оприлюднювала, вона була зайнята створенням тимчасових управлінь у містах і селянських комітетів у селах. Організатором нової влади була не армія, бо вона лише ретельно виконувала вказівки ЦК ВКП(б). За більшовицьким сценарієм творення органів влади будо доручено політорганам Червоної Армії.
Усі органи тимчасової влади, міліцію, реорганізовану в робітничу гвардію, очолили фахівці зі сходу. Відділ кадрів ЦК ВКП(б) щоденно відряджав для роботи в Галичині і на Волині нові й нові контингенти перевірених на практиці комуністичного будівництва людей. Професор В. Сергійчук подає постанови Політбюро ЦК КП(б)У та протоколи його засідань, у яких затверджується розверстка по областях, скільки комуністів відправити на партійну роботу, скільки на редакційну, скільки виділити для укомплектування судово-прокурорських працівників, скільки для роботи в апараті НКВС і т. д. Тобто підбиралися послушні, вишколені кадри.
Уже 6 жовтня з’явилася постанова Військової ради Українського фронту про день виборів та оприлюднено склад Комітету з організації виборів. Цей комітет опублікував «Положення про вибори до Українських Народних Зборів Західної України». Цим положенням допускалося включати до списків голосуючих не тільки тих, хто постійно проживав на теренах колишніх Львівського, Станіславського, Тернопільського та Луцького воєводств, а й тих, хто мешкав там тимчасово. А це давало можливість обирати і бути обраним усім тим, хто був відряджений ЦК КП(б)У на роботу в Західну Україну, тобто людям, котрі були громадянами іншої держави. Як і планувалося, кандидатури депутатів були завчасно відібрані, до бюлетеня вводилося лише одне прізвище, адже можливість легальної передвиборної боротьби різних політичних сил виключалася. На висування і реєстрацію кандидатів положенням відводилося лише чотири дні.
Виборчого права позбавлялися священики, церкви закривалиcя, молитовні приміщення вилучалися, не дозволялося їх навіть орендувати. Оперативні дані про хід виборів засвідчують, що у селах Красна та Добротів на Прикарпатті населення замість виборчих дільниць зібралося біля церкви, де лунали голоси: «Ми за комунію голосувати не будемо. Хай живе віра і самостійна Україна!». Слід зазначити, що мобілізовані зі східних областей люди для «надання руки допомоги братам-українцям», як правило, були людьми малоосвіченими, які не поважали моралі та звичаїв місцевого населення, підкреслювали свою зверхність. Звернуся знову до 1-го тому мемуарів М. Хрущова. Він пише про голову Львівського міського ревкому (на цю посаду був затверджений перший секретар Вінницького обкому КП(б)У Г.Міщенко): «Я зайшов до нього в кабінет подивитися, як він працює… Що ж я побачив? Сидить голова ревкому одягнутий у кожух, поверх нього натягнув шинель. Я не знаю, як він зумів зробити це, оскільки сам був величезного зросту, огрядний чоловік. На його ногах валянки, з шинелі стирчить два револьвери. Одним словом, тільки гармати в нього не вистачало за плечима… Люди сиділи, дивилися на нього. Закінчився прийом. Залишилися ми одні, і я сказав йому: «Ви справляєте погане враження не тільки стосовно себе, а й про радянські органи влади, про всіх наших людей, про наше боягузтво…Чому у вас стирчать рукоятки? Для чого ви їх демонструєте?» Міщенко, хоч і знітився, але показував повне нерозуміння моїх претензій. Адже він проявляв свою «революційність», свою «непохитність».
Крім документів і мемуарів, ще живі тисячі галичан і волинян, які брали участь у виборчому дійстві. Та найстрашнішим було те, що розпочалося після виборів. За неповними даними, опублікованими в  першому томі «Літопису нескореної України», із західноукраїнських земель з 1939 по 1955 роки було депортовано в східні райони СРСР 2196170 осіб, або 20% місцевого населення. Не будемо сьогодні говорити, в яких умовах це відбувалося і скільки їх не доїхало до місця призначення. Не будемо говорити, скільки розстріляно з тих наганів, якими оснастили оперативних працівників, тобто без суду і слідства. Про масові вбивства і депортацію українців – у наступних числах „Волині”.

Олександр Савчин

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.