Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
22
травня
Випуск
№ 1320 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

ГЕНІАЛЬНИЙ ПРОВИДЕЦЬ НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНОГО ТВОРЕННЯ УКРАЇНИ ДО160 РІЧНИЦІ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІВАНА ФРАНКА [Випуск № 1282]

Дивно, але неминуча циклічність історії знову ставить нас перед вибором. Уже вкотре ми, українці, опиняємося в ситуації, коли мусимо вирішувати проблему: бути чи не бути нам вільним і самостійним народом. Знову нависає над Україною своїм важким тягарем тоталітарна імперія. Зіткана з насильства і підступу, злочину й облуди, вона віками роз’їдає зовні і зсередини духовне тіло нації. Схожі обставини склалися в Україні і на початку XX століття. Іван Франко, вихователь і натхненник цілих поколінь українських патріотів, аналізуючи ситуацію, звернувся з «Одвертим листом до галицької української молодежі». Вчитуючись у його висловлені ще в 1905 р. думки, дивуєшся, настільки нині актуально та повчально звучать вони для нас.
«Схід Европи, а в тім комплексі також наша Україна, переживає тепер весняну добу, коли тріскає крига абсолютизму та деспотизму, коли народні сили серед страшних катастроф шукають собі нових доріг і нових форм діяльності, коли невимовне горе, вдіяне народом дотеперішнім режимом, порушило найширші верстви і найглибші інстинкти людської душі до боротьби, якої результатом мусить бути новий перестрій зразу державного, а далі й громадського, соціального порядку  Росії, а в тім комплексі й України», — так описує тодішнє політичне становище І. Франко.
Він далекоглядно застерігає: «Російський лібералізм ... сильно теоретичний і доктринерський, а доктринери, навіть ліберальні, все і всюди бували найгіршими і найшкідливішими політиками. Доктрина — се формула, супроти якої уступають на задній план живі люди і живі інтереси...» І тут Франко вкотре виявляється геніальним провидцем у своїх політичних поглядах. Він передбачає переростання Російської імперії у ще страшнішу тоталітарну структуру: «... Доктрина самодержавія й обрусенія дуже легко може подати собі руку з ліберальним доктринерством: вистарчить замість самодержавної особи поставити самодержавну ідею — ідею нероздільності й єдності Росії, непорушності російського великодержавного становища і фундаментального, ...катекзохен державного становища "русского" т. є. великоруського народу, — і маємо знов продовження дотеперішньої політики руйнування, визискування та оглуплювання окраїн для "добра" центра, маємо національний автократизм у ліберальнім і конституційнім плащі...»
Шовіністично-імперська політика нищення і руйнування окремішності, індивідуальності інших народів систематично плекалася протягом усієї до теперішньої історії північного царства. Це безглузде і безцільне топтання проводилося в ім'я ідеї одноцільного характеру Росії. І «тільки там, — каже І. Франко, — де сей доктринерський автократизм стрічав діяльний, організований елементарний опір... він нарешті виявляв склонність до концесій, а бодай до якихось перетрактацій» . «Найменше такого опору знаходив собі автократичний доктринаризм на Україні», — з гіркотою констатує І. Франко. І пояснює: «Не тому лише, що українське слово було сковане і закнебльоване, а головно тому, що велика часть світлих українців, вихована в тих самих ідеях автократичного доктринерства, й сама ігнорувала свій український партикуляризм, у душі стидалася його, в душі признавала себе gеntе Uкгаіnі, паtіопе Russi (з роду українець, за національністю росіянин) й явно дорожила й дорожить фантомом «великої, неподільної Росії». Так, саме ця жалюгідна хвороба — малоросійство — підтинало нам гідність і незалежність.
Упродовж майже всього XX ст. ми були і «ковадлом», і «кроликами» для сталевого молота російського шовінізму і для соціалістичних експериментів іудо-російського більшовизму. Франко дає кілька аналітичних порад своїм землякам щодо їхньої громадянської і політичної роботи.
«Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів. І се почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні висновки. Ми повинні — всі без виїмка поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природними засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кождим її частковим, локальним болем і радувалися кождим хоч і як дрібним та частковим її успіхом, а головно, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді, практично частиною його...” ...Ми мусимо почувати себе не піонерами, але рядовими в великім ряді і не сміємо своїх дрібних, локальних справ виставляти як справи всенародні, своїх дрібних персональних  амбіцій висувати на першу лінію загального інтересу».
І. Франко усвідомлював необхідність переміни національного характеру, вироблення нової національно-духовної ментальності. Ось як він окреслює головний напрям змін, що повинні відбутися в національній свідомості і практичній діяльності: «Наш голосний, фразеологічний та в більшій частині нещирий, бо ділами не попертий патріотизм мусить уступити місце поважному, мовчазному, але глибоко відчутному народолюбству, що виявляє себе не словами, а працею. Наша масова інерція, що приймає безкритично слова тих, які сим чи іншим припадком були поставлені "на чоло народу", стали послами, професорами, головами товариств і т. ін., мусить уступити місце живій, критичній праці думок і готовності — все і всюди подати свій голос у загальній справі, виконувати дільно, на власне ризиковано, але з повною свідомістю своє горожанське право. Наша аж до границь безхарактерності посунена толеранція хиб та слабостей наших ближніх, навіть тоді, коли вони зі сфери приватних відносин переходять у сферу товариської та громадської діяльності, мусить уступити місце живішому моральному почуттю і енергійнішій реакції проти усякої моральної гнилизни, що грозила б розпаношитися в наших товариських відносинах» .
Так відбувається еволюція у політичних поглядах Івана Франка як Генія, що підносить українську національну державність. Франко вірив що до здійснення цих ідей веде тільки один шлях, а саме: шевченкове «борітеся - поборете!». Він з'єднав українську національну ідею в могутню національно-державницьку концепцію розвитку, включаючи світогляд соціальну справедливість.
Велич Франка проявляється у його словах «Синтезою всіх ідеальних змагань, будовою, до якої повинні йти всі цеглинки, буде ідеал повного, нічим не зв'язаного і не обмежуваного життя і розвою нації. Все, що іде поза рядами нації, це або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді б прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді б широкими вселюдськими фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації. Може бути, що колись надійде пора консолідування якихось вільних міжнародних союзів для осягнення вищих міжнародних цілей» .
Вплив Івана Франка на формування національної свідомості в Україні — одна з найважливіших особливостей його творчості.
Василь Гвоздовський

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.