Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
19
листопада
Випуск
№ 1346 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Без молитви й віри в Бога жодна війна не варта перемоги [Випуск № 1281]

Саме з цих слів почалася розмова з волонтером отцем Тарасом зі Свято-Хрестовоздвиженської церкви Київського Патріархату села Богданів Здолбунівського району. Нині він регулярно відвідує бійців на передовій, доставляючи їм усе необхідне. Що змусило вирушити на війну особу духовну, ми і поцікавилися в наступному інтерв’ю. - Отче Тарасе, згадайте, що саме змусило Вас уперше поїхати на фронт?
- Вперше поїхав до волонтерів, аби запитати, що саме потрібно нашим хлопцям, - розповідає він, - спершу возив продукти їм, але потім мені дали телефони безпосередньо командирів, які знаходяться на полігоні. Так я почав спілкуватися з 43-ім артилеристським дивізіоном. Возили їм матраци, теплі речі, дрова. Заодно сповідали і причащали бійців, чимало з яких лише на війні вирішили вперше переступити поріг церкви. Коли йшла ротація приїздив, аби благословити хлопців на дорогу.
- Про що спілкувалися з бійцями у невимушеній обстановці?
- Мені багато казали, що вже сама присутність священика на фронті надає їм неабияку підтримку. Коли був час, допомагав рубати дрова, аби ті, хто на посту, мали чим розпалити буржуйку. Хлопці твердо стояли на позиції, що обстрілювалася з усіх боків, але трималися мужньо, без страху. Дивлячись на них, позбавляєшся страху і сам. Намагаєшся допомогти їм чим можеш: їсти там приготувати або води принести…
- Доводилося бачити на передовій інших священиків? Які конфесії вони представляють?
- Окрім нашого Київського Патріархату доводилося бачити чимало представників Греко-католицької церкви. Бачив навіть одного капелана з Польщі. А от священиків московського патріархату не бачив жодного разу, навіть попри те, що на Донбасі абсолютна більшість храмів належить саме йому. Бійці розповідали, що пробували кілька разів самі до них звертатися, утім, майже завжди наштовхувалися на  неприховану агресію. Кажуть, відмовляли навіть у молитві…
- Напевне, мотивували тим, що вони, мовляв, за мир…
- Не наші люди почали цю війну і не від нас самих, на жаль, залежить її завершення. Священик усюди мусить бути зі своєю паствою, розділяючи як її радощі, так і злигодні. Деякі мої колеги навіть скидалися грішми і купували бійцям джипи. Приїздили, зустрічалися з бійцями і за кермо одразу ж пересідав хтось із них. Позиція за мир дуже зручна для маніпуляцій. Насправді ніхто з нас не проти миру, але це не причина, щоб умивати руки від нашої спільної біди…
- Що вас, як духовну особу, вразило на передовій найбільше?
- Їздили в околиці Дебальцево, Мирну Долину, Краматорськ. Усюди священика оточує велика кількість військових, які бажають сповідатися. Зважаючи на  велику потребу бійців у духовній підтримці, намагаєшся об’їхати максимально можливу кількість   військових підрозділів.  Коли люди навертаються до Бога за покликом серця, цього не можна не помітити. Щойно десь дізнаються, що поряд є священик, одразу просять, аби приїхав, посповідав. В батальйонах, де був, було багато юних бійців, тож інколи відчував себе по відношенню до них мало не батьком.
- Якими вам здалися наші бійці?
- Там дуже багато цікавих, освічених молодих людей. Деякі знають по кілька мов, добре розуміються на комп’ютерній графіці, траплялися фахові фізики. Усіх їх навчав насамперед, що зло варто перемагати насамперед добром, бо ніхто у світі не жаліє ката. На прощання завжди бажав їм в першу чергу терпіння. Тим, хто очікує, швидкої зустрічі, тим, хто в лікарні – одужання. Впевнений, допоки боротимемося за правду, то тоді нас ніхто не зможе подолати…
Спілкувалася ІРИНА МИХАЛЕВИЧ

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.