Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
16
жовтня
Випуск
№ 1341 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Інші статті випуска

Партнери

За Україну!

ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ ЯК ДОСЛІДНИК НАРОДНОЇ КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ [Випуск № 1281]

Постать Пантелеймона Олександровича Куліша в українській фольклористиці другої половини ХІХ століття - одна з найзначніших. Це дивовижний талант універсального типу, чия багатогранна діяльність ще належним чином не вивчена і не спопуляризована. Коли називаємо ім’я Пантелеймона Куліша, то в контексті зі словами “робота”, “творчість” органічно вживаємо поняття “вперше” та “Україна”. В одній статті, називаючи П. Куліша “корифеєм нашої літератури”, І. Франко в іншій (передмові до львівського видання українською мовою “Гамлета” В. Шекспіра 1899 року в перекладі П. Куліша) висловив промовисту, можна сказати, історичну, знакову оцінку: “Куліш – перворядна звізда в нашому письменстві, великий знавець нашої народної мови, а при тім добрий знавець язиків та літератур європейських народів”.
Літературно-художню, наукову творчість П. Куліша вважають за подвижницьку та новаторську: він першим почав писати українською мовою наукові праці, чим заклав основи української наукової мови; став “батьком” українського роману й одним із перших творців російської історичної романістики (знамениту “Чорну раду” видав українською та російською мовами); запровадив новий фонетичний правопис (“кулішівку”), яким, із незначними змінами, користуємося і нині. Перший вимогливий і доброзичливий критик та побратим Т. Шевченка (і загалом перший літературний критик-професіонал), П. Куліш був також першим біографом, упорядником і видавцем повного зібрання творів М. Гоголя, першим перекладачем українською мовою творів Шекспіра, Байрона; першим, разом з І. Пулюєм та І. Нечуєм-Левицьким, здійснив повний український переклад Біблії.
Щодо, власне, фольклористичних напрацювань, то й тут П. Куліш відзначився не одним вагомим “вперше”. Зокрема, вперше в історії української фольклористики він ще 1844 року, на початку своєї діяльності (очевидно, під впливом збірок і праць М. Максимовича, П. Лукашевича, О. Бодянського, М. Костомарова, М. Грабовського), розробив проспект багатотомового серійного видання фольклору за широкою комплексною назвою “Життя українського народу”. До восьми запланованих томів мали ввійти різножанрові фольклорні матеріали: пісні, думи, казки, легенди, перекази, прислів’я, загадки тощо. Про це відомо з листів П. Куліша до М. Погодіна та до М. Юзефовича.
Видання двох томів (1856 року – першого, а 1857-го – другого) “Записок о Южной Руси” було не лише визначною подією в тогочасній фольклористично-етнографічній думці, а й своєрідним проривом українського питання в панівне великодержавницьке науково-культурницьке середовище, сміливим жестом патріота-романтика, котрий відмовлявся вже від замилування старовиною в ім’я ідеалізації минулого, а прагматично розраховував на те, щоб “внутрішній образ України колишньої” порівняти з сучасним станом, привернути увагу збирачів, дослідників і письменників, загалом освічених і багатих людей до потреби звернутися до невичерпних народних джерел. У листі до В. Тарновського від 25 квітня 1856 року П. Куліш прогнозував, що без майбутніх “Записок” не можна буде обійтися, “хто б не задумав довідатися правди про Южну Русь із самого джерела, а не од історіографів”. Не самозакоханістю й хизуванням, а глибоким усвідомленням значення двох томів були продиктовані щирі слова зізнання П. Куліша С. Аксакову: “Записки о Южной Руси” друкую з насолодою не тому, що в них є моє, а тому, що передаю світові пам’ятки духу народного, яким у моїх очах нема ціни”.
Надзвичайно високо оцінив “Записки” та їхнє значення для України і всього слов’янського світу Т. Г. Шевченко. З Новопетрівського укріплення 22 квітня 1857 року він писав М. М. Лазаревському: “Як побачиш Куліша, поцілуй його за книги, що він мені подарував, а особливо за “Записки о Южной Руси”. Такої розумної книги, такого чистого нашого слова я ще не читав. Може, він і розсердиться на мене за те, що я його алмазний подарок “Записки о Южной Руси” послав на Чорноморію Кухаренкові. Так що ж! Скажи, не втерпів. І як він, крий його Мати Господня! не видасть второго тома, то не тільки я, ти, всі земляки наші і вся Слов’янщина проклене його і назове брехуном.”
Оцінку другого тому знаходимо в щоденниковому записові Т. Г. Шевченка від 17 червня 1857 року: “Особливо вдячний я йому (Кулішеві. – М. Д.) за “Записки о Южной Руси”. Я цю книгу скоро напам’ять буду читати. Вона мені так живо, так чарівно живо нагадала мою прекрасну бідну Україну, що я немовби з живими бесідую з її сліпими лірниками і кобзарями. Прекрасна, благородна праця. Діамант у сучасній історичній літературі. Пошли тобі, Господи, друже мій щирий, силу, любов і терпіння продовжувати цю неоціненну книгу.”
Проте, хоч П. Куліш і готував до видання третій і наступні томи, після виходу двох охолов, почав думати про видання українського журналу, щоб “дати южноруському слову гражданство”.
Цікаво, що й Т. Г. Шевченко виношував ідею створення журналу й, дякуючи П. Кулішеві за публікацію в “Записках” поеми “Наймичка”, у грудні 1857 року писав: “Боже мій, як би мені хотілося, щоб ти зробив свої “Записки о Южной Руси” постоянным периодическим изданием на кшталт журнала. Нам з тобою треба б добре поговорить о сім святім ділі”.
Книга П. Куліша – доказ того, що “багатство народних пам’яток ще не вичерпане”, – заявив М. Костомаров у досить розлогій позитивній рецензії, опублікованій у журналі “Отечественные записки” (1857. – Т. 112. – С. 41–74). Коротко оглянувши видання українського фольклору (збірки М. Максимовича, І. Срезневського, П. Лукашевича, Г. Ількевича, К. Сементовського, А. Метлинського та ін.), рецензент відзначив оригінальність “Записок” П. Куліша, не схожих на попередні публікації: “Тут вміщені не тільки думи і пісні, як у колишніх збирачів, а й оповідання в прозі про історичні постаті та події…, записані слово в слово з уст народу. […] Минув час ковзати поверхнею народного побуту і схоплювати в ньому загальні риси…; настала потреба знати і зображувати свою народність фундаментально з усіма її звивинами. Ніхто з такою бездоганністю не задовольняє цієї потреби в науковому плані, як п. Куліш у своїх легендах, переказах і повір’ях, що їх він записав із уст народу.”
У “Записках” П. Куліш висловив надзвичайно цінну думку про те, що історико-героїчні думи та пісні творилися (складалися) не за спогадами, а по свіжих слідах подій. Згодом цю тезу розгорнув у своїй розвідці про байки В. Гнатюк, котрий також наголосив (але вже не про історичні зразки, а трохи ширше – про усну творчість загалом): “Всі народні твори постають або серед події, що їх викликала, або безпосередньо по ній. Ніколи не витворюються вони в довшім часі по довершеній події, як се має місце в писаній літературі. …Народний творець може переповідати твори з тих або й давніших часів, які переховалися в його пам’яті, але коли творить, черпає лише з сучасності.”
Ще одним важливим положенням П. Куліша було переконання, що між творами народними (усними й безіменними) та літературними (писаними, книжними, індивідуальними) нема неперехідної межі. Ідея взаємин двох видів творчості, що її розвинув П. Куліш, загалом була в тогочассі актуальною та плідною для розвитку українського письменства. Проте, здається, від П. Куліша пішло й триває досі хибне уявлення про певну стадіальність творчості: нижчий (народний, фольклорний) та вищий (літературний, письменницький) етапи. Оце Кулішеве антиномійне “ми і народ” згодом досить гостро розкритикував О. Потебня.
Якщо М. Максимович, говорячи про ґенезу усної та письмової форм словесності, вважав можливість їх паралельного співіснування й надалі, то П. Куліш відкинув постулат свого вчителя й запропонував ідею спадковості, згідно з якою, як ми вже зазначали, творчість письменників визнана якісно новим рівнем розвитку. Проте це зіставлення усного та писемного з “перемогою” чи “перевагою” останнього в П. Куліша не завжди достатньо аргументоване. З іншого боку, воно в кулішознавстві ще належним чином і не проаналізоване.
У зв’язку з проблемою “фольклор і література” можна, крім “Записок”, згадати статті-“погляди” П. Куліша в альманасі “Хата” (1860) на занедбання народної мови, на українську усну та писемну словесність тощо. Так, у статті “Погляд на усну народну словесність”, автор підкреслив: “Українська писана словесність має свій корінь у тому, що народ український говорить і співає. …Квітка вичерпнув свої оповідання з народніх уст… Думи і поеми Шевченкові мають собі взір у народніх співах.” А далі наголошено на високій естетиці народної творчості, художній цінності безіменних творців: “Помилиться той, хто вважатиме пісні народу українського чимось дрібнодухим, недорослим до естетики, узенько обмежованим. Се твори справдешніх поетів, котрі самі не знали, яке їх слово буде живуще… Українська словесність обперлась на народню так само, як і поезія грецька на Гомерові поеми, …вона має базис дуже широкий і корінь саморідний”
Роздуми П. Куліша про творчість українського народу і його геніїв, на жаль, не завжди враховували як фольклористи, так і літературознавці, культурологи, коли йшлося про націю та її духовних провідників чи про конкретний вид (жанр) – думу, казку, пісню. І хоч фольклору властивий синкретизм функцій, все ж П. Куліш не проминав нагоди підкреслити чарівність української пісенності, її згармонізовану естетику. Щире зізнання “Я пристрастно люблю пісні, особливо українські” мало глибоке сердечне підґрунтя, П. Куліш “насолоджувався ними як природою”. Письменник і несамовитий збирач народних скарбів захоплювався піснями, усвідомлював їхню словесно-музичну повноту і красу: “Народна пісня в своїх словах і музиці, взятих разом, сповнена почуття, думки і при тому незвичайної простоти. Нема в ній зайвого слова, нема зайвої ноти. Це самородки, з яких завжди може черпати найвищий талант.” Проте ця “самородковість” – результат “шліфувальної” роботи народного генія впродовж тривалого часу, результат певної тяглості традиції, наслідок історичного буття, запаленого творчою іскрою сучасності. Саме естетичний критерій у художній творчості (на це звертали увагу дослідники – зокрема, О. Вертій, Я. Гарасим) П. Куліш вважав основоположним, що передбачало як у колективних, народних, так і в письменницьких, зразках дотримання таких вимог: відсутність надлишковості, зайвого; простоту (доступність); правдивість (історичну достовірність); природність (народність) мови.
Про українські народні пісні П. Куліш писав чимало в молодості – переважно в період активного збирання фольклору. Окремі статті його, а також численні записи дум, пісень, переказів зберігаються в архівах. Так, у фонді М. М. Білозерського, що в Рукописних фондах Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського Національної академії наук України, поміж багатьох матеріалів виявлено дві статті про українські пісні. Датуються вони приблизно 1843–1846 роками, написані, як засвідчує зміст, під впливом романтичних захоплень збірками М. Цертелєва, М. Максимовича, діяльністю М. Гоголя (щодо останнього, то окремі фрагменти його знаменитої статті “Про малоросійські пісні” ввійшли майже без змін до Кулішевих нотаток – достатньо порівняти місце, де сказано, чим саме є для українця народна пісня: “і історія, і поезія, і батьківська могила…”).
Теоретичний набуток П. Куліша, його різноманітні ідеї, захоплення, методологічні принципи та наукові фантазії, як на нашу думку, ще вивчені в українській фольклористиці недостатньо. Залишається ще чимало невідомого і в темі “П. Куліш – збирач фольклору”. Хоч десятки, сотні записів П. Куліша опубліковано, крім “Записок”, у класичних збірках другої половини ХІХ століття (А. Метлинського, В. Антоновича – М. Драгоманова, П. Чубинського, Б. Грінченка та ін.), все ж в архівах залягли тисячі неоціненних автографів. У журналі “Народна творчість та етнографія” 1989 року (№5) В. Івашків привернув увагу до збирацької спадщини фольклориста в невеличкому передньому слові до публікації декількох пісень із фондів ІМФЕ НАН України38. Проте багатюща колекція записів П. Куліша (в архівах Києва, Чернігова, Москви, Петербурга) й досі чекає на свого фанатичного дослідника-упорядника-видавця.
Діяльність П. Куліша в галузі української фольклористики та етнографії в середині та другій половині ХІХ століття будила наукову думку, стимулювала розвиток збирацької справи, студіювання традиційної народної творчості. І хоч ще сучасники (М. Костомаров, О. Пипін, О. Потебня, М. Петров) та пізніші дослідники – аж до нинішніх – вказували на певні огріхи (брак чіткої наукової системи щодо класифікації матеріалів, зведення двох чи кількох текстових варіантів до одного, текстологічні редакторські втручання-правки, публікація творів-фальсифікатів тощо), все ж в історії науки про усну словесність значення діяльності П. Куліша було величезним – генеруючим, мобілізуючим, таким, що служило за приклад гідного служіння рідному народові, ідеям просвітництва та національного оптимізму.
Микола Дмитренко

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.