Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
17
грудня
Випуск
№ 1350 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Красиве та корисне [Випуск № 1280]

Глобалізація? Ну-ну… Цифри відрізняються в рази, залежно від джерела інформації та бажання щось комусь довести, але вважаймо, що вимірювання Київського міжнародного інституту соціології, хоч і чотирирічної давнини, заслуговують на довіру більше за інші. Так от, згідно КМІС, 77% українців не були за кордоном. Взагалі жодного разу. Ніколи. Ну це ще, припустімо, важкий спадок СРСР, коли навіть до Болгарії їздили за характеристикою партбюро, місцевкому та комсомольської організації (називалося: «трикутник»). Не в грошах річ: молода генерація знає, як подорожувати Європою за копійки: пересуватися автостопом, бронювати за півроку хостел, аби було бажання. Але те саме дослідження свідчить, що 36% українців не залишали навіть межі свого регіону. Сумно.
Відчуття країни як чогось цілого, яке до того ж належить тобі, саме тобі, – необхідна частина ідентифікації модерної людини. До того люди скрізь, у Європі зокрема, обходилися символічним приєднанням до конкретної місцевості, подекуди до мовної спільноти, частіше до того чи іншого сюзерена, завжди до релігійної конфесії, але повсюдне поняття країни/держави як загальновизнаної цінності – надбання відносно недалекого XIX століття. Утім, як і сама категорія патріотизму. Це все ніби банальності, але без їхнього розуміння не функціонує те, що ми називаємо Батьківщиною.
Як саме воно не функціонує, ми могли переконатися на прикладі окремих представників населення Донбасу, де – знову-таки, якщо вірити вимірюванням, – кількість людей, які жодного разу в житті не виїздили за межі своєї області, в недавньому минулому наближалася до 80 відсотків. Тепер, звісно, картина змінилася, але не від хорошого життя.
Колега (сподіваюся не колишній) Мустафа Найєм днями написав у соціальній мережі «Ви можете увити, що в Україні є діти, які ніколи не бачили потяг, не знають, що таке "іноземець", не розуміють, як це "говорити іншою мовою", а людей іншого кольору шкіри та традицій бачили тільки по телевізору?» Ішлося про контингент освітнього табору GoGlobal для дітей, зокрема, з Костянтинівки, Сіверськодонецька, Попасної, Новопскова, Кремінної... Ось це якраз і називається «сіра зона» в повному розумінні слова…
Це змусило мене згадати розповідь Івана Дзюби про досвід перебування на посту міністра культури на початку далеких 90-х. Іван Михайлович вийшов на керівництво Донецька з пропозицією організовувати поїздки дітей з області на Західну Україну на регулярних засадах – хай молоде покоління знайомиться з ровесниками, хай пізнає свою країну. Донецьку міськраду тоді очолював усім відомий Юхим Звягільський, який спочатку зажадав від Міністерства культури в якості жесту доброї волі 80 тролейбусів, а потім відмовив з такою аргументацією: «Хотят из наших дєтєй сдєлать националістов».
Націоналістів не зробили, зробили люмпен. В кого є сумніви, що якби на початках Незалежності зв’язок Схід-Захід було налагоджено, через двадцять років збуджені тітоньки з іконами не ставали би на шляху українських БТРів, а спантеличені безробітні шахтарі не йшли би до банд під команду російських «інструкторів»?
Сьогодні важко уявити, щоби на державному рівні впроваджувалися програми екскурсій між територіями за радянським зразком, та й немає в цьому потреби. Існує таке поняття, як «внутрішній туризм» – у більшості країн це самодостатня, цілком успішна галузь, доходи якої вимірюються мільярдами доларів. Причому йдеться навіть не про країни Першого світу (в Швеції, приміром, понад сім відсотків бюджету кожної родини витрачається на подорожі всередині країни), а про відносно бідну Латинську Америку.
У нас аналогічний процес відбувається більш-менш стихійно. Якщо не рахувати відпочинок у моря, в якому пізнавальна складова обмежується знайомством з різними кухнями, а розважальна – місцевим караоке, люди переважно їдуть на Захід: гори, замки, львівська площа Ринок. Але поза мейнстрімом не варто ігнорувати тоненькі струмочки до пам’яток чи ландшафтів, які в перспективі могли би стати потужними магнітами.
Моє найсвіжіше відкриття: село Кибинці біля Миргорода, батьківщина Михайля Семенка. А в ньому на березі озера – маленький готельчик пана Миколи, який твердо переконаний, що колись тут буде туристична Мекка. Я дивлюся на нього й розумію, що тиха дрібнобуржуазна мрія виглядає бліденько для країни, яка донедавна пишалася своїми міжконтинентальними балістичними ракетами. Але з точки зору економіки ці дві мрії цілком конкурентні. А головне, що перша з них автоматично очищує суспільний простір від міфів про «кровожерливих бандер» або, навпаки, «тупих донецьких». Тільки дорогу полагодити й сказати податковій, щоби від Миколи відчепилася.
Юрій Макаров

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.